Чемпіонка Європи зi студентського гуртожитку

      Наприкінці березня в Кенії відбувся чемпіонат світу з кросу, на якому очікувано тріумфували господарі. Високі результати показали й господарі майбутніх літніх Олімпійських ігор — китайці. Проте запам'яталися змагання переважно не цим, а великою кількістю госпіталізованих атлетів — через сонячний удар до рук лікарів їх потрапило аж 27!

      Українські спортсмени, попри видатні досягнення на міжнародних змаганнях, цього разу до Африки не дісталися. Не поїхали до портового міста Момбаса ані шестиразовий чемпіон Європи донеччанин Сергій Лебідь, ані переможниця останньої першості континенту Тетяна Головченко з Охтирки. Чому, з цим запитанням кореспондент «УМ» звернувся до представниці Сумщини, яка заодно розповіла і про свій шлях у спорті.

«У таких умовах кенійці хай бігають самі»

      — У чемпіонатах світу з кросу я жодного разу участі ще не брала. Після першості Європи збиралася їхати до Кенії, але потім разом із керівництвом збірної ми вирішили, що за таких умов, у яких проводиться цей турнір, мені краще не бігти. Там зараз панує спека, і висота над рівнем моря чимала. Якщо кенійці постійно тренуються у тій місцевості, то для них подібні старти виглядають природними. Нам для підготовки до таких турнірів потрібно їхати на збори кудись у високогір'я, наприклад,  до Швейцарії. Значних фінансових можливостей у мене для цього немає, дуже накладним мій вояж став би і для збірної України.

      — Але ви також не брали участі і в зимових чемпіонатах України та Європи...

      — Минулу осінь я присвятила кросу, і, взявши участь у трьох змаганнях, вирішила після цього пропустити зимовий сезон. Насправді я зробила першу перерву за десять (!) років — раніше виступала і взимку, і влітку. Тому настав час дати організму можливість перепочити, щоб краще підготуватися до літніх стартів, зокрема чемпіонату світу з легкої атлетики. Там я бігтиму 1500 або 5000 м, оскільки 3000 м виключили з програми як неолімпійський вид. Точно з дистанцією, яку бігтиму на ЧС у Японії, визначуся після чемпіонату України, де відбудеться перегляд сил перед головним стартом року.

      — А раніше у вас не з'являлося бажання взяти паузу у виступах?

      — До минулої осені у мене не було досягнень, які б задовольнили мої амбіції. А після перемоги на чемпіонаті Європи з кросу я зі спокійною совістю дозволила собі на нетривалий час розслабитися. Тепер підготовка уже йде повним ходом — у неділю тільки повернулася зі збору в Киргизії. Відпочиваю лише від змагань, бо кожен старт — це додаткове навантаження на організм.

      — А повноцінної відпустки, як у більшості людей, у вас не буває?

      — У жовтні ми проводимо відновлювальний десятиденний збір у Євпаторії. От хіба що його можна назвати відпусткою (посміхається).

«Золото» принесла закладена за десять років «база»

      — Золота медаль чемпіонату Європи дозволяє припустити, що торік ви робили ставку саме на кроси...

      — Насправді, здебільшого я стартувала на доріжці, брала участь у літньому чемпіонаті Європи в Гетеборзі, де фінішувала десятою на дистанції 1500 м. Виграла українську першість у бігу на шосе і лише потім перейшла на підготовку до континентального форуму з кросу.

      — З якими намірами їхали до Італії?

      — Відчувала себе добре підготовленою, але не ставила завдання обов'язково виграти чемпіонат. Хоча, звісно, сподівалася, що закладена за десять років «база» дозволить розраховувати на високе місце. 10 грудня хоч і було прохолодно (а мій організм якраз погано переносить таку погоду), та це не завадило мені виграти. Тоді був просто мій день.

      — Як сприйняли ваш тріумф організатори й глядачі?

      — Завдяки перемогам Сергія Лебедя Україну добре знають як «кросову» державу. Тим паче, він разом із Василем Матвійчуком виступає за італійський клуб, у них там навіть є свої прихильники.

      — На старті середніх і довгих дистанцій часто йде справжня війна ліктями за кращу позицію. Берете в ній участь?

      — Доводиться. Мені здається, що хлопці стартують більш спокійно, а жінки свої емоції виражають яскравіше.

      — Можливо, перемога в кросі на пересіченій місцевості змусить вас більше часу приділяти саме цій дисципліні, ніж бігу на доріжці?

      — Ні, в мене непогано виходить поєднувати різні дисципліни, тому я продовжуватиму у тому ж дусі: влітку змагатимуся на доріжці, а восени перейду на крос.

      — У чому, на вашу думку, різниця між бігом на стадіоні й кросом?

      — Зрозуміло, що швидкість на доріжці вища, ніж у кросі. Вона амортизує біг, а крос — це додатково своєрідне подолання перешкод: нерівний рельєф, дерева, каміння, багнюка під ногами. У бігу по пересіченій місцевості більшу роль грає загальна фізична підготовка.

На користь легкої атлетики схилила вчителька, яка... не дала у школі медалі

      — Із легкою атлетикою, мабуть, подружилися з дитинства?

      — Так, я взагалі була спортивною дитиною. Взимку, наприклад, ходила до лижної секції, пробувала свої сили у баскетболі і футболі. Захоплювалася туризмом — на чемпіонаті України, що відбувався у нас на Сумщині, посіла навіть друге місце. Стосовно легкої атлетики я визначилася остаточно лише на першому курсі Сумського педуніверситету, коли тренер Петро Сайко, знайомий мого першого наставника в Охтирці Бориса Шандиби, переконав займатися під його керівництвом. З тих пір ми десять років працюємо разом.

      — Ваш талант наставник швидко розкрив?

      — Насправді ні, адже для досягнень професіонального рівня потрібно було серйозно тренуватися і в юнацькому віці. На високі результати я вийшла лише три роки тому. Крім того, я багато часу приділяла навчанню — на цьому постійно наполягали батьки. Адже закінчила школу лише з однією четвіркою (решта — п'ятірки), але зла класна керівниця, котра не любила спорт, вирішила, що я не гідна срібної медалі, бо багато часу проводила на змаганнях. Мені було дуже прикро — думаю, саме той випадок і направив мене на шлях легкої атлетики. Проте я не шкодую, що все склалося саме так.

      — Але ж в інститут ви все одно пішли...

      — Я мала бажання вступити на філософський факультет, але з тією четвіркою з української мови це було неможливо. Тому й пішла на профільний факультет фізичного виховання. Спочатку думала, що справді стану педагогом, але успіхи в легкій атлетиці дозволили затриматися у спорті.

Без «комерції» легка атлетика втрачає сенс

      — Як ви знайшли свої дисципліни у легкій атлетиці?

      — Починала я з бігу на 400 і 800 м, але оскільки особливих спринтерських якостей не виявляла, вирішили з тренером перейти на середні дистанції. Причому я не зациклююся на одній — бігаю від 1,5 до 10 км, поєднуючи це ще й із кросом. Особисто мені більше до вподоби 1500 м, хоча у збірній України тут висока конкуренція — і Ірина Ліщинська, і Неля Непорадна, і Юля Гуртовенко, але це навіть добре — допомагає зростанню результатів. Конкуренція і старти в різних місцях не заважають нашій дружбі, особливо — з Танею Петлюк і Наталкою Тобіас.

      — Федерація інколи скаржиться, що наші легкоатлети не можуть підійти в оптимальній формі до офіційних змагань через участь у комерційних турнірах. Як ви до цього ставитеся?

      — А в нас просто немає іншого виходу, бо за кошти, що виділяє держава, не проживеш. От у мене, наприклад, стипендія 500 гривень — що я можу собі дозволити за такі гроші? Тож без «комерції» заняття легкою атлетикою втрачають сенс.

      — Знаходити змагання вам хтось допомагає?

      — Так, у мене є менеджер — жінка з Латвії, яка піклується, щоб я завжди мала можливість виступити на турнірах.

      — Кудись переїхати із Сум вам не пропонували?

      — Якось білоруси вели розмови про запрошення під їхні прапори, але не надто конкретно. Поки що не маю планів кудись їхати. Тут мені область трохи допомагає і матеріально, і місцем для тренування в манежі Академії банківської справи (щоправда, часто тренування ставлять у незручний для мене час).

Чемпіонка з гуртожитку

      — Крім манежу, які ще знаходите місця для тренувань?

      — На стадіонi університету, де грає, до речі, відома жіноча команда з хокею на траві. Але легкоатлетична доріжка там уже застаріла й доволі жорстка. Тому влітку бігаю просто в невеличкому лісі поруч з університетом. А взимку для підготовки доводиться їздити в Кисловодськ, Крим або до Киргизії.

      — То це перелісок біля гуртожитку допоміг вам підготуватися до європейської першості з кросу?

      — Усе починалося ще раніше, і не без проблем. Я пробувала бігати кроси в юніорському віці, але тоді проблеми зi здоров'ям не дозволили змагатися на довгих дистанціях. Але потім гастрит залікувала, почала набиратися досвіду і, що важливо, впевненості у власних силах.

      — В яких умовах нині мешкає чемпіонка Європи?

      — У тому ж гуртожитку Сумського педуніверситету, де поселилася, коли вступила сюди. Після перемоги на чемпіонаті Європи з кросу мене приймали і мер, і «губернатор», які обіцяли допомогти з квартирним питанням, але поки що — ніяких змін.

      — Чим ще цікавитеся, крім спорту?

      — Легка атлетика — це вже моя робота, якій я повністю віддаюся, часу на щось інше практично не залишається. Хіба що інколи вдається почитати книжку.

      — Спортивна кар'єра накладає відбиток на повсякденне життя атлета?

      — Так. Наприклад, по молодості я частенько була не готова до стартів психологічно, «мандражувала» й «перегорала». Але додавши в стійкості на доріжці, стала більш упевненою в собі і поза спортом.

ДОСЬЄ «УМ»

Тетяна Головченко

Бігунка на середні дистанції, кросменка

      Народилася 13 лютого 1980 р. в Охтирці.

      Майстер спорту міжнародного класу.

      Чемпіонка Європи з кросу 2006 р. Переможниця і призерка міжнародних і українських турнірів

      Виступає за «Динамо» (Суми). Тренер — Петро Сайко. Перший тренер — Борис Шандиба.

      Зріст — 164 см, вага — 48 кг

      Закінчила факультет фіз. виховання Сумського педагогічного університету ім. Макаренка, вчиться в аспірантурі.