Нетипове кіно

03.04.2007
Нетипове кіно

«Пенітенціарна мати Тереза» — Юрко Покальчук в оточенні вихованців Прилуцької колонії для неповнолітніх.

      Ідею створення фільму письменник виношував багато років. Відтоді як уперше потрапив на дитячу зону (у гості, звісно ж). Про те, що Покальчук возиться з неповнолітніми злочинцями, опікується ними у колонії і допомагає влаштувати їхнє подальше життя на свободі, було відомо переважно з приватних розмов із письменником. Свою роботу Юрко не надто афішував. Відчувалося, що це не чергове письменницьке хобі, а стиль життя, те, що робиться для власної душі і совісті, а не про людське око. Розповідали, що й квартиру письменника обкрадали деякі з його колишніх вихованців. Юрко про це взагалі мовчить і продовжує їздити «на зону». Багато з його вихованців зараз — дорослі люди, чимало з яких здобули чи здобувають вищу освіту і цілком успішно влилися у нормальне життя на свободі.

      Стрічка фільмувалася рік. Складається із трьох частин: «Жорстокість», «Секс», «Любов». Побудована  переважно на «синхронах» із ув'язненими та на відео з життя Прилуцької колонії для неповнолітніх. Юрко Покальчук там практично своя людина. Він усіляко допомагає підліткам, влаштовує гуртки художньої самодіяльності, видає літературний часопис, авторами якого є самі засуджені, збирає для них одяг, допомагає писати листи рідним. Але найважливішою допомогою для хлопців, які через обставини чи й цілком випадково схибили з нормального життєвого шляху, є душевне людське спілкування. Саме його хлопцям найбільше бракує в ув'язненні. І саме його вони отримують від Покальчука.

      Фільм має з'явитися на «1+1» у квітні. Точна дата і час ще остаточно не визначені, тому стежте за програмою. А поки що — невеличка розмова з Юрком Покальчуком про його документальне дітище.

 

      — Основна моя робота багато років триває у Прилуцькій виховній колонії для неповнолітніх. Хоча бував у різних колоніях: у Ковелі, в Куряжі, в Дубно. У найближчих планах — поїхати на Бережани, потім на Кременчук. Але це одноразові чи дворазові візити. А в Прилуках я вперше побував 1986 року. Зараз минає вже сім років мого щільного і безперервного спілкування з вихованцями цього закладу. Керівництво колонії мені сказало, що тепер маю пожиттєвий термін (сміється) і за моєю статтею «УДО» (умовно-дострокове звільнення. — Авт.) не передбачене.

      — Ти казав, що на Західній Україні умови утримання неповнолітніх в'язнів кращі, ніж на Сході...

      — Я не казав, що кращі. Департамент більш-менш рівно ставиться до різних колоній, і фінансування теж однакове. Просто на Західній Україні вищий загальний рівень культури. І вихователі, і засуджені там, сказати б, м'якші, ніж ті-таки донецькі. Скажімо, приїхавши у Дубно на якесь свято, я почув, як начальник колонії звертається до вихованців: «Дорогі наші діти». Це є приклад того, як треба ставитися до засуджених. Хай там в яку халепу вони влізли, вони залишаються нашими дітьми. Допомагати їм, віддавати частину свого серця — це як милостиню подавати. Когось це врятує, а хтось, може, й скористається з неї не так, як того хотілося б. Але то вже як Бог дасть. Але ти робиш, ти віддаєш і ти стаєш вільнішим перед світом. Принаймні особисто я так почуваюся. Ось зараз я сів і попідписував листівки. Бо ти собі не уявляєш, як хлопці чекають на ці звісточки. Багатьом із них нема кому писати. От підходить до мене сьогодні Анатолій Борсюк і каже: «Але ж вони однак злочинці. Багато з них скоїли страшні речі». Так, я згоден. Але ж і багато з тих хлопців скоїли злочин, опинившись у ситуації зовсім безкрайній, безвихідній, яку зумовило їхнє жахливе життя. Іноді складно навіть уявити умови, в яких вони виростають. Я ніяк не виправдовую жодний злочин. Ніяк. Але я шукаю причини і намагаюсь достукатись до душ тих дітей. Від тюрми і від суми ніхто не застрахований. Он навіть наш Прем'єр-міністр у тюрмі сидів!

      — Чи трапляється таке, що дивишся на дитину і бачиш: це злочинець, він такий народився?

      — Коли хлопці приходять у колонію з етапу, в них карантин. Вони перебувають у такому напівтюремному режимі, їх учать поводитися у колонії. Я приходжу, дивлюся на кожного з них і кажу: «Так, у тебе — сто вісімдесят п'ята стаття, друга частина; у тебе — сто вісімдесят шоста, частина третя». Я майже ніколи не помиляюсь, «читаючи» їхні статті по обличчях. А вихователі взагалі безпомилково визначають.

      — Розрізняючи потенційних злочинців від хлопців, у яких ще не все втрачено, вихователі якось намагаються захистити цих дітей від тюремної «дідівщини»?

      — Зараз кардинально змінилася ситуація. Так просто і безкарно когось побити чи пригнітити зараз дуже складно. За один синець починається скандал на всю колонію.

      — В Україні десять колоній для хлопців і лише одна — для дівчат. Фільм зроблено винятково на «хлопчачому» матеріалі. Тобі не цікаво було б подивитися на дівчачу?

      — Мені-то цікаво. Але трохи страшно. Коли дівчині шістнадцять років, а вона вже має двох дітей і з дванадцяти років живе і виховується на окружній дорозі, це страшно. Навіть говорити з ними страшно. Я готуюсь до цього, я все одно поїду. Тим більше що мене як члена Піклувальної ради Департаменту з питань виконання покарань, члена Піклувальної ради Прилуцької виховної колонії і члена Піклувальної ради дорослої виправної колонії в Житомирі туди запрошують.

      — Тієї самої колонії, де відбуває пожиттєве ув'язнення Онопрієнко?

      — Так. Я його особисто не бачив, не виникає бажання. Кажуть, багато книжок читає. Онопрієнко — це психічна потвора, виродок, як ото буває народжуються телята з двома головами; монстр, якого не переробиш.

      — Чи охоче діти говорили на камеру і чи говорили всю правду?

      — Можу похвалитися, що я користуюся серед них неабияким авторитетом. Адже справді проводжу з ними багато часу і чимало допомагаю. Тому й можу дозволити собі сказати: «Так, будеш говорити мені на камеру». Не приховуватиму, є такі діти, з якими мені неприємно спілкуватися, але я не маю права цього показувати. Найнеприємніше, коли ти бачиш, що хлопець бреше. Друге, що викликає відразу, — це відверта установка хлопців на злочинний світ. Уже видно, що, вийшовши з колонії, він збирається продовжувати вести злочинне життя. До речі, найчастіше це відбувається з хлопцями, які довго сидять у СІЗО. В колонію такі вже приходять із наколками, з відповідним стилем розмови, хваляться своїми злочинами. З такими працювати важко. Але один із законів роботи з ув'язненими підлітками — це не розрізняти, хто з них убивця, а хто сидить за дрібне шахрайство. І ні в якому разі не маю права збрехати їм чи не дотримати даного слова.

      — Чи виконує колонія перевиховну функцію?

      — Хоч як це парадоксально, хлопці, які в стані афекту чи випадково вбили людину, частіше виходять із колонії нормальними людьми, ніж ті, хто сидить за дрібну, але свідому крадіжку.

      Переглянувши фільм, я побачила, що серед вихованців колонії трапляються особистості вочевидь непересічні. Це видно і з виразів їхніх облич, і з очей, і з розмов. Один хлопець, який відбуває термін за шахрайство (підліток зваблював дорослих жінок, а потім шантажував їх, вимагаючи грошей), як розповідає Юрко Покальчук, має неабиякі гіпнотичні здібності. Крім того, досить ерудований: сипле цитатами з Ніцше, обізнаний з історією мистецтва. Але невдовзі українські глядачі матимуть змогу побачити це на власні очі.