Ідеальна класика

      Є ще в житті такі речі, заполіровані телекамерами і «письменниками» до лисин, але не побачити їх на власні очі — великий гріх. Вважається, що коли пропустиш, буде «мучительно больно». На вихідні до Києва приїхав Большой театр із найголовнішою своєю візиткою — «Лебединим озером». І хоча субота й неділя — це моя священна корова, посягання на яку карається стратою, і хоча в неділю по обіді тепла компанія друзів із пляшкою сухого «Мартіні» на рідній кухні не передбачала моєї втечі, і хоча на «чистку пір'я» для походу в Оперу не було належних півдня, моє культурне сумління підняло мене з м'якого куточка і шмякнуло перед входом до Національної опери. Я сподівалася на «дорослий» світський захід  — дами в хутрі і з голими спинами, запонки у кавалерів сяють багатокаратно, але, очевидно, увесь гламур припав на суботу, перший, офіціозніший день із патроном Черномирдіним та іншими. Атмосфера звична — урочисто-нервова: від окремих партій, які репетирують скрипка, арфа, труба, у залі святкова какофонія, мій сусід по спальному району в оркестровій ямі виглядає зовсім не так буденно, як уранці по дорозі до метро, хлопчики-розумні кролики у краватках під неусипним маминим оком тримають спину і чемно вивчають програму, літні пані обговорюють московського диригента, бундючні власники джипів займають свої найдорожчі місця і переможно оглядають залу, чи всі зрозуміли, хто прийшов. Я в останній момент похапцем виключаю мобілку, щоб не осоромитися посеред кульмінації якогось па-де-труа. Нарешті до свого пульту церемонно, урочисто, поважно рухається диригент — 79-річний ветеран Большого театру Олександр Копилов, і какофонія, потім шум, потім тиша змінюються стрункою гармонією музики. Бал у старовинному замку, романтичний принц, легші за пір'я, невагомі балерини в укорочених бальних сукнях, гутаперчевий блазень (Моріхоро Івата), до ніг якого ніби прироблені пружини, зразу зрозуміло, що фізика цього танцівника в усіх балетних класах робить його першим, недарма ж він зриває оплески з перших па. Моріхоро — японський танцівник і соліст Большого театру. Пішли ніжки — ставляться так правильно і так старанно, і так легко, що повірити в цю простоту неможливо: ціла вічність за балетним станком під окрики суворого педагога. Пішли ручки — плавно, синхронно, граційно. Тепер попарно — ковзають по сцені, постукують копитцями пуантів, підтримка — і ельфічно торкнулися ніжки в пуантах сцени.

      Від величності чого втрачати свідомість — просто гублюся: візуально — розкіш. Декорації Сімона Вірсаладзе — і стильні, й імперсько-розкішні, і сучасні без втрат, костюми кордебалета — вишукані і ніжні. Ручки-ніжки, батмани, фуете — всі такі чисті і класичні-класичні, так і здається, що ти десь у дев'ятнадцятому сторіччі, поруч маркізи, герцоги і взгалі весь двір, композитор презентує свій новий балет, а імперська трупа дуже хоче якнайкраще станцювати перед його величністю і почтом. Утім ці алюзії, які навіває перша картина балету, не такі вже й безпідставні, на «Лебединому озері», та ще й цього театру, лежить таке «тавро» уваги перших осіб усього світу, що прямі спини балерин зцементувалися за стільки вистав від поглядів диктаторів і демократів, перших леді і сірих кардиналів (за цим симфонічним мистецтвом, цією розкішною красою чомусь завжди ввижаються поламані долі і коліна, закулісні клубки інтриг і  нервів, наелектризовані зустрічі примадон і черги впливових шанувальників).

      Коли за серпанком прозорої завіси з'являються лебеді, я відзначаю, що ніжнішої картинки в своєму житті не бачила. Ці рівні спинки, підняті голівки, напівопущені вії, ця граційність і жіночність, гнучкість і плавність, а білі пір'ячка на голові, а зворушливі білі пачки... Зроду мої емоції не зачіпала «архітектура» масових сцен, але тут просто неможливо не задихнутися від захвату. Вони однаково легко крутять піруети і виконують арабески, вони чудово вигинають руки і шиї, я намагаюсь виділити з кордебалету хоч якусь одну балерину і не можу: школа! Де та найтонша межа, коли однакова кількість роботи біля станка, така ж міра честолюбства, стільки ж амбіцій і ретельності, відчуття своїх сил і розуміння талановитості дають різний результат: у балетному залі здається різниця в міліметрах, а на сцені це трансформується в потрясіння або крижану холодність публіки. І коли серед лебедів з'являється тендітна і спочатку невідмінна від усіх решти однакових Одетта, а потім із звичайного птаха перетворюється на найкращу і найбажанішу кохану принца Зігфріда, я знову чесно не розумію про відмінності і міліметри техніки і таланту, але відчуваю, що робить зі мною народна артистка Росії Надія Грачова, остання учениця великої Уланової. Хоча Уланова в роботі над «Лебединим озером» детально і грунтовно пояснювала всі грані характерів, Грачова сказала, що різницю між Одеттою і Одилією вона зрозуміла, коли випадково у Підмосков'ї підійшли з Галиною Сергіївною до озера з лебедями, де плавала зграйка білих лебедів і пара чорних. Це враження додало фарб у роботі над образами білого і чорного лебедiв. Вона фотографувалася взимку в пачці і пуантах на даху новоруського терема на обкладинку журнала Vouge, брала участь у театралізованому дефіле Юдашкіна, танцювала і Сильфіду, і Жизель, і Кітрі, і Егіну... І що мені дає ця інформація, коли кожний її рух акробатично чіткий і артистично повнокровний, коли нудні непримітні чоловіки, цікаві хіба своїми джипами і неандертальськими уявленнями про мамонтів і домашній затишок, починають кричати «браво», а один, із лівої ложі, не стримується після кожного ассамбле — браво, браво, браво. Одетта принца не просто зачаровує, він, здається, закам'янів, а якщо врахувати ще й простудний стан Андрія Уварова (Зігфрід), і поготів (у фіналі я зрозуміла, що він розраховував сили на всю виставу). Полонила. Зруйнувала. Вбила. І коли вона схиляється в поклоні і вивертає руки за всіма орнітологічно-балетними законами у найглибшій позиції, зал вибухає нервово-екзальтованими оплесками і вигуками. З усіх душ вириваються захоплені подихи.

      Про антракт нецікаво. Там люди вийшли з-під наркозу і пішли їсти бутерброди — хто заготовлені з дому, хто куплені в буфеті. А мені було так шкода розсіяних чар... У другій дії прилетіла чорна фурія Одилія, владно і стрімко захопила принца, угорська, неаполітанська, слов'янська, польська та іспанська наречені, махнувши ручками, в розпачі подалися за куліси, злий геній задоволено потирав руки, а я в повному сум'ятті лихоманково гадала: куди поділася Одетта? Змінила білу пачку і біле пір'я на чорні — і розчинилася? І після таких казкових перетворень пишуть, що граційність, вишуканість, свобода Грачової вироблені, а її танець — лише відпрацьований до дрібниць механізм? Через хвилину вона знову буде битися у відчаї в білій пачці — у свіжій трактовці Юрій Григорович не пощадить Одетти і Зігфріда, а розлучить кохані серця, змусивши принца платити за помилку найбільшу ціну. «Це вже не казка, а реальність. Мабуть, у цьому і є акцент сьогоднішнього дня», — сказала Надія Грачова в одному з інтерв'ю. Ще в неділю після печального фіналу, громових овацій, екстазу на приму Большого просипався золотий дощ — 21 грудня Надія Грачова танцювала на власному дні народження.

      Після кожного талановитого балету завжди одне й те саме: як можна любити жінку-небалерину або як можна не любити балерину? Оця королівська стать, ці ідеальні хребти, цей поворот голови і вміння триматися. Перед цією ідеальною жінкою на сцені всі матеріальні тьмяніють, і я обіцяю собі ніколи не іронізувати і не єхидничати на інтерв'ю із балеринами... Чарівна сила мистецтва, що й казати. Публіка виходить із лож і партера притишена і приголомшена, їй ще треба час, щоб отримати шуби в гардеробі, зігріти машину — повернутися до життя. А може, ну його, Новий рік, оголосити путч, загнати всіх на тиждень в Оперу — набиратися благородства.

      P.S. Нехай розстріляють мене всі балерини і балеруни світу, які прагнуть самовиразитися у сучасних постановках із новою балетною мовою і модерновими ідеями, але класичну класику, забронзовілу традицію і школу треба неодмінно зберегти. І тут краще не залишати собі люфт на помилки, бо он же не пожалів Григорович Зігфріда за одну лише невинну помилку!