Кінець вулиці Крохмалюків,

      Мені часто сниться моя мала батьківщина. Сни дуже схожі. Сад, пасіка, росяний спориш на подвір'ї отчої хати в селі Шендерівка на Поділлі. Я щойно прибіг зі школи, беру на столі рожеве, з червоними пасмами яблуко, кусаю його, а воно гіркне у роті, як полин. Тато ще живий, він вирізує ножівкою з дерева тюльпани і вставляє їх у шибки на веранді. І мовчить. Колись я дізнаюся, за що він ображається на мене. Але це буде колись. Коли настане кінець вулиці Крохмалюків.

Подільські джунглі

      Раз на рік, на Трійцю, ми з мамою приїжджаємо в Шендерівку на могили рідних — тата, бабусі, двох дідусів. Вириваємо бур'яни, садимо квіти, носимо з яру воду, щоб напоїти зелене життя у вотчині смерті.

      Друга місія нашого приїзду — відбити в тайги родинне обійстя, сад і город. Тайгою (або джунглями) називаємо дику силу природи, що віднедавна поглинає справіків заселені вулиці, а чи й цілі села. Відколи помер батько і мама переїхала до мене в Київ, хата наша в Шендерівці стоїть пусткою. Подвір'я, сад заростають кропивою, лопухами, лободою.  Але це ще півбіди. Неходжене дворище вітер засіває кленами, акацією, ясенами. Не викосиш їх хоча б один рік — наступного літа треба брати сокиру. Не вирубаєш ще рік — усе довкруг захоплює молодий ліс.

      Так тайга поглинає покинуті дворища. Вона вже остаточно відбила сусідські обійстя, тепер нахмурено стоїть на нашій межі. В тому молодому лісі темно навіть удень. Поки ми в Києві, тайга переходить межу, захоплює п'ядь за п'яддю землі: спершу бризне бур'янами, потім — молодою порослю лісу. Кожного приїзду додому я викошую під самісінькою хатою лопухи, виламую гінкі кленчуки. Ще вдається відбити трохи саду. Малинник, частину городу, де не ореться, і саду, де два-три літа не ходила коса, я вже залишив тайзі. Не встигаю косити і рубати. Виходить, тайга не на межі. Вона вже на нашій землі.

      Та що там малинник і клапоть городу... За якийсь десяток років тайга відібрала в людей цілий куток Крохмалюків! Крайній у селі, колись він налічував дев'ять хат, у семи з яких хазяйнували Крохмалюки. В старі часи на вуличці постійно мешкало майже півсотні душ. Зараз тут живе одна вісімдесятирічна Манька Крохмалюк.

      Бідним родичем куток дві чи три сотні років тому вгніздився на немилосердному косогорі Шендерівки над річкою Лозовою. Роботящі руки і голодні роти не давали тайзі ступити кроку. Тепер на місці половини білолицих колись мазанок лишилися хіба купи глини. Наша хата була якраз посередині вулички, з обох боків п'ята. Тепер — звідусіль крайня. Тайга-ненаситець зирить на неї, як переможець.

Історія однієї вулиці

      Майже всі наші сусіди переселилися у «вишеньки» (так у селі через густі зарості вишень називають цвинтар). Я бреду мертвою вулицею, і кожен камінчик, кожен кущик ятрить серце. Згасаюче життя кутка Крохмалюків у сімдесяті, коли старі самотою доживали віку, а молодих життя розвіювало по світах, я спостерігав на власні очі. Багато що пам'ять зберегла з розповідей моїх діда Пилипа і бабусі Ірини. Вуличка з дев'яти хат була мені цілим світом.

      Давно відійшов за вічну межу Левко Крохмалюк — наш сусіда ліворуч. Мав латку поля, тож коли на селянську голову звалилася колективізація, навідріз відмовився вступати до колгоспу. До нього, як і до інших, щоночі приходили агітатори. Наробиться чоловік за день у полі, як проклятий, а вночі мусить іти на збори. Але твердо правив своє: не вступатиму до артілі — і край. Протистояння тривало довго. Врешті комсомольські активісти викинули сім'ю з малими дітьми надвір, вигребли все зі скрині, забрали корову, а на хату навісили замок. Левко з сім'єю тиждень жив просто неба біля вогнища. Активісти щодня приходили справлятися, чи не надумався ще подавати заяву про вступ до колгоспу. Холод, їсти нічого, діти плачуть. Піддався Левко. Левчиха в сільраду — по забрані речі, а там у кутку гора одягу, і в ній порпаються такі ж, як вона, бідаки — кожен шукає своє.  Пішла по корову — нема їхньої. Вона до голови, а той регоче: «Бери, яка є, бо й такої не буде». Так і не знайшла своєї годувальниці.

      Що я ще знаю про цього чоловіка, якого навіть ніколи не бачив? Дід Пилип розповідав кумедну історію. Хтось із сусідів послав до Левка сина позичити долото. Той пішов у клуню, виніс інструмент: «Таке?». «Таке, таке», — закивав хлопчина. «То скажи татові, щоб своє мав», — відрубав Левко і поніс долото назад у клуню. Цей випадок став нашим сільським анекдотом.

      Левкову хату торік купили чужі люди і розбирають на дрова. А їй років та років — лік загубився. Століття простояла,  але проти байдужості боронитися не годна.

      Зібрати такі хати в одне місце — який музей народної архітектури Поділля можна було б створити! Хоч як це дико звучить, але нині — золотий час для заснування такого музею: хати дев'ятнадцятого століття (ті, що вціліли) зараз пустують і коштують не більше вартості дров, на які їх масово розбирають. А деякі господарі для такої справи погодилися б віддати і безплатно. Давненько у Вінниці ведуться розмови про необхідність створення подібного музею, але далі розмов справа не пішла. Під майбутній музей не відведено навіть землю. А втім років через п'ять більшість дивом уцілілих унікальних хат XIX — початку XX століття просто піде з димом. Але кого це хвилює?

      Наш сусіда праворуч, музикант і штукар Гриць Крохмалюк, мав вуличне прізвисько Руданський. Усього Степана Руданського знав напам'ять. Як зараз чую його дзвінкий, трохи скрипучий голос: «Чи в Києві, чи в Полтаві, Чи в самій столиці Ходив чумак з мазницею Помежи крамниці»... Гриць із дружиною Марією у часи майже безперервних воєн і голодоморів народили й виростили дев'ятеро дітей — дочку і восьмеро синів. Бабуся Ірина розповідала, що коли велика сусідська сім'я круг казана з кашею сідала обідати, ложки калатали так, що весь куток знав про бідняцьку трапезу. Гриць помер уже за незалежної України, Марія тужила три тижні й теж забралася у «вишеньки». Порожню батьківську хату розібрав на дрова наймолодший із Григоровичів — Олександр.

      Ця велика сім'я була навдивовижу дружною і згуртованою. Але нема правила без винятку. Один із синів, Дмитро, після закінчення школи безслідно завіявся у світах. Жодного разу не те що не приїхав, а навіть не написав додому. У селі вирішили, що десь наклав головою. Марія роками шукала сина через міліцію. І навіть отримала відповідь: «Ваш син, Крохмалюк Дмитро Григорович, проживає там-то й там-то». За вказаною адресою полетіли материні листи. Відповіді від сина Марія чекала до смерті.

      Через одну хату від нас мешкав третій сусіда — Василь Крохмалюк. У селі плескали, що в повоєнному сорок сьомому, аби врятувати сім'ю від голоду, він ночами виходив із гвинтівкою на шлях і оббирав припізнілих подорожніх. Від влади це йому приховати вдалося, але не від сусідського ока. Марія Ужва, вдова з нашого кутка, довго використовувала проти нього цей факт як останній аргумент у сварці: «Василю, не забувай, що ти робив». Василь бліднув, ховав очі за кошлаті брови і замовкав на роки. Таким я і запам'ятав його — мовчазним і непривітним відлюдцем. Хоча дід Пилип розповідав, що в роду Василя були й іншого складу люди. Його рідний дядько на схилі літ постригся в ченці на Афон-гору. Був там до кінця своїх днів. Добре знав грамоту. Писав у Шендерівку листи, з яких село досі пам'ятає одну фразу: «Сходив я багато світу, але аж тепер бачу, що нема краю понад Камінь-Подільську губернію» (Вінниччина входила тоді до складу Кам'янець-Подільської губернії). Казали, був він тямущий і майстровитий: ще до чернецтва замість махати ціпом зробив ручну молотарку і молотив нею жито.

      Давно буяє ліс і на місці хати Марії Ужви. У голодному сорок сьомому вижила з двома дочками завдяки... жабам. Старша дочка ловила їх у річці вудочкою на метеликів. Жаб заливали окропом, знімали шкуру, а з білого, як курятина, м'яса варили юшку. Ужвиху діти на кутку не любили. Була вона сварлива і непривітна. Дитяча пам'ять зберегла яскраву картинку: ми з братом назбирали в лісі біля Ужвишиної хати по в'язці хмизу і несемо додому. Стара з прокльонами женеться за нами. Видно, ми ступили на територію, яку вона вважала своєю. Ужвиха бігла, доки ми не кинули дрова. Більше в той закутень лісу не ходили.

      Зате як любила нас сусідка Ужвихи — баба Наталя! Її хата була крайньою і на кутку, і в усьому селі. Тут уривалася навіть дорога. На лисому косогорі біля її малесенької, на одну кімнату, оселі ми з братами любили пасти кіз. Наталя завжди закликала нас до хати, нарізала кожному по скибцi хліба, вмочала їх у воду і посипала цукром. Не скажу, що тоді, в шістдесяті, ми були аж дуже голодні, але бабині гостинці смакували, як вишуканий делікатес.

      Я довго шукаю місце, де колись стояла така привітна до нас Наталина оселя. Але тайга захащила і обійстя, і сад, і навіть дорогу.

Без вікон, без дверей, чекає хата на людей

      Хата мого діда Пилипа Крохмалюка на кутку була найзаможнішою. Збудував її півтори сотні років тому ще прадід Матвій. Світла, простора, вона мала чотири кімнати, розділені сіньми і коморою. За старого часу Матвій років з десять був сільським старостою. Якось узимку злодії забрали з хати Гната Музики матерію і гроші. Староста вдосвіта знайшов їх по сліду. Йому скоро помстилися — і вже у самого Матвія вкрали коней. Двері були міцні, то зловмисники розібрали тильну стіну хліва і вивели коней через дірку. На диво, хата, господарі якої давно померли, вціліла. Та звісно, без людського тепла вона приречена — певне, доживає останню весну. Торік шукачі металу зламали замки і вирвали із грубок чавунні дверцята. Цього року вкрали навіть вхідні двері.

      Так само позбиткувалися вандали і над хатою моїх батьків — Івана та Ольги Крохмалюків. Історія її будівництва настільки незвична, що здається навіть неправдоподібною. На жаль, це не вигадка, а жорстоке свідчення краху людських ілюзій.

      Тато мій, Іван Крохмалюк, скільки його пам'ятаю, завжди саджав дерева. Перший свій сад ще на початку п'ятдесятих він заклав на косогорах біля старої батьківської оселі. Ішли роки, сад буяв, радував першими плодами. Іван привів додому молоду дружину, з'явилися діти. Тісно стало у  хаті діда Пилипа. Але де поставити новий будинок? Довкруг лиш горби, яри, крутоломи. Був, правда, клаптик землі між яром, горою (ми її називали «круча») і садом, але замалий для хати. Щоб розширити місце для будинку, радили Іванові зрубати одну-єдину яблуню й посунути будову в сад. Після тяжких роздумів тато цей план відкинув і почав наступ на кручу. Все літо бульдозери й екскаватори рвали на шматки дику гору. Вивозили й вивозили все те самоскиди, аж поки гора не відступила від саду. На вільному місці виріс гарний будинок. З одного боку вікон торкалося яблуневе гілля, з другого — земляна стіна хмурилася на світ. А у вікнах веранди і в спеку, і в завірюхи квітували вирізані татом із дерева чарівні квіти.

      Взимку кручу захурделювало снігами, і веснами розгаслі маси глини сунулися на хату. Зробити б підпірну стіну, але це немалі гроші — тут би хоч хату до пуття довести. Тато, як той Сізіф, терпляче вивозив глину з подвір'я, а круча знову валилась, і все починалося спочатку. Боротьба ця, на жаль, не закінчена й досі. Хоча ні. Шість років тому тато помер. Порожня хата залишилася з кручею наодинці. Хіба що врятована колись яблуня з останніх сил підпирає покинуту господарями оселю.

      Із криниці, що біля наших воріт, уже кілька років нікому брати воду. Ще й якісь виродки вкрали відро. Я повісив нове — зняли і його, а згодом — і ланцюг. А вода тут — чи не найсмачніша в селі. Більше ста років тому криницю викопали Левко і Марко (Гриців батько). Земля була панською, то Матвій як сільський староста ходив до управителя, аби дозволив копати. Найзаможніший на кутку, Матвій за 30 рублів продав коней (не коні — змії, у руках годі втримати, розповідав дід Пилип), то заплатили майстрові Слунському, щоб вимурував криницю. Марко залишив по собі ще одну пам'ять — посадив за два метри від цямрини малесеньку вербичку. Тепер це, певно, найтовще дерево в селі  — дітлахами, пам'ятаю, ми втрьох не могли його обхопити. Марко ж помер ще в 1919-му, через рік після австрійського полону, де його перш ніж звільнити через укол заразили тифом. Така ж доля спіткала ще кількох наших односельців.

* * *

      У снах тато ніколи не говорить зі мною. Тепер я знаю, чому він мовчить. Знаю, але нічого не можу вдіяти, щоб урятувати батьківську хату. Через триста років — на мені! — вривається життя на вулиці Крохмалюків. Усього на другому поколінні — і теж на мені! — під тиском дикої стихії занепадає новозбудований дім нашої родини. Я ніколи не змирюся із цим. Тому і пишу статтю з надією врятувати хоч найдорожче. Навіть першу назву до цих нотаток придумав ділову і конкретну: «Подарую батьківську хату в добрі руки». Втім чи можна говорити про будинок, як про собаку чи кошеня? Хоча я справді хочу подарувати хату якійсь молодій сім'ї, котра гостро потребує житла і згодна переселитися на Вінниччину — в село Шендерівку Чернівецького району. Може, газета допоможе знайти таких людей? Мої адреса і телефони — в редакції.

Дмитро КРОХМАЛЮК.