Спадковий клоун

31.03.2007
Спадковий клоун

Ровшан Халікназаров: бути клоуном — це назавжди.

Обережно, аби не перечепитися, заходжу до тісної різнокольорової кімнати. На стінах — сліди минулих виступів у цирку: афіші. А зараз тут багато строкатого вбрання, серед якого виділяється костюм пірата, на цвяху висить знайомий з дитинства червоний поролоновий ніс. На підлозі примостився трохи сумний білий пудель... «Сміливіше! Це наша гримерна», — каже мені Ровшан Халікназаров, клоун Московського цирку на воді, який зараз гастролює в Києві.

      Сідаю на стілець. Готуюся до відкриття світу з невідомого досі боку: очима клоуна...

 

      «...а потім я припускаюся найганебнішої помилки: сміюся з власних жартів»

      — Чому ви вирішили стати клоуном, а не обрали іншу професію? Можливо, ви якось відрізнялися від інших дітей?

      — Ні, я був звичайним хлопчиком. Вибір професії зумовлений, швидше, «спадковістю». Усі в моїй родині працювали в цирку. Тому дитинство я провів на манежі, спілкуючись з артистами. Хоча, в принципі, була спроба реалізувати себе в іншому напрямку. Я місяць провчився на газоелектрозварювальника, але зрозумів, що це не для мене. А взагалі я — канатоходець. Працюю з 14 років. Клоуном став випадково: терміново потрібна була заміна. Замінив. Мені сподобалося...

      — У цирку глядач лише чує ваші жарти, а найскладніше лишається поза його зором. Які труднощі у вашій професії?

      — Насправді, клоунада — це дуже важко. Відчути публіку, змусити її сміятися, а потім ще й утримати її — завдання не з легких. Звісно, все приходить з досвідом. Буває й таке, що ти всіляко веселиш глядача, а успіху такого, якого чекав, немає. Непроста ситуація. Втім у клоунів завжди є кілька безпрограшних жартів. Саме завдяки ним і рятуєшся, викручуєшся. Також ще одна проблема — образ. Зараз я — злий пірат. Трохи незвично в цьому образі, тому доводиться підлаштовувати його під свій характер. Це, знаєте, неначе тобі кажуть: «Грай півня, як качка...». Розумієте?

      — А от скажіть чесно, чи не набридає вам постійно повторювати одні й ті самі жарти?

      — Звісно, набридає. Але на допомогу приходить імпровізація: прямо на арені додаєш чогось нового у свої слова, щось робиш інакше. А інколи майже перед самим виступом ми з партнерами швидко обгворюємо невеликі зміни у нашій сценці...

      «...адже в житті дитини все, навіть звичайнісінька дрібничка, набуває важливого значення»

      — Як відомо, ваш основний глядач — це дитина. Чи коли-небудь діти вас боялися?

      — Мене — ні. А от у інших моїх партнерів — траплялося. Адже тут головне,       по-перше, не «налітати» на дитину, не лізти їй прямісінько в обличчя. Варто підходити здалеку, потім дружньо привітатися. По-друге, треба вміти розуміти тонкощі дитячої душі. У мене це начебто виходить. Пам'ятаю, колись ми з напарником брали дітей з залу, як це зазвичай роблять клоуни, і тут я помітив, що один маленький хлопчик відстав від нас, повернувся і пішов геть. Звісно, злякався, бо це для нього вперше: навкруги ж стільки людей. Я — швиденько за ним. Наздогнав, ніжно поговорив, і він перестав боятися, почав посміхатися і веселитися з іншимим дітьми... Після шоу він підійшов до мене з батьками і попросив, аби я виступив на його дні народження...

      — Чи є у вас діти?

      — Двоє: Мухамад і Руслан. Вони дуже допомагають мені. Колись ми виступали в Китаї, а там глядач дуже примхливий: поки не зробиш п'ять сальто в повітрі — не зааплодує. Так от: мій молодший син Руслан був підставним глядачем. Я викликаю його на арену, а він, прудкий та кмітливий, починає таке виробляти з м'ячем, що китайці були просто в захваті. Найголовніше, я сина не готував до цього, не казав йому що робити. А у нього, до того ж, очі вузенькі, то глядачі ще й повірили, неначе то китайське хлоп'я...

«Мені хотілося плакати, але було шкода гриму — він був надто вдало накладеним...»

      — Чи трапляється, що треба виходити і сміятися, а вам зовсім не до цього?

      — Це проблема, адже твій настрій нікого не обходить. Одного разу я впав із канату. Пошкодив страшенно спину і ногу. Біль — пекельний. А мені переодягтися потрібно якраз для виступу клоуна. Розумію, що ледь рухаюся, але нічого ж не вдієш. Виходжу на арену і починаю перебільшено кульгати. Такий собі кульгавий клоун... Неначе так і треба.

      «За мистецтво або не доплачують, або ж переплачують»

      — Чи хотілося коли-небудь кинути все і піти з цирку?

      — Так, бо клоун стомлюється не стільки фізично, скільки морально. Але водночас усвідомлюю, що піти мені нікуди. Тому просто беру відпустку...

      — Цікаво: а чи є кар'єрне зростання у клоуна?

      — Що я можу сказати? Кар'єрне зростання є тільки тоді, коли твоє обличчя знає вся країна, тобто коли ти випадково потрапляєш на телебачення, а далі тебе починають показувати, потім — впізнавати. А так...

«...одягнув блакитне трико...  зачинив дверцята дзеркальної шафи і подивився на себе — пречудово; я ще ніколи так собі не подобався»

      — Якщо вже бути відвертою, то хочу зізнатися, що в дитинстві я не любила клоунів. Тому таке питання: що треба клоунові, аби я його полюбила?

      — Скажу вам коротко: щирість, душевна доброта та чарівність.           

Людмила КОЛБ.

* Всі цитати — з роману Генріха Бьолля «Очима клоуна».

  • Одеса Жванецького

    Колись Михайло Жванецький писав: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не потрібно вигадувати. Щоб написати оповідання, треба відкривати вікно — і записувати». Скориставшись цією порадою, відкривши вікно в одеському дворику тепер, швидше, станеш хуліганом, ніж письменником. Змінився час — змінились люди... Що сталося з Одесою? Чому сьогодні вона зовсім не схожа на те «досить гарне місто на нашому Півдні та чиїйсь Півночі», про яке писав і пише Михайло Михайлович? «Одеса тут більше не живе», — як завжди влучно підмітив сатирик. Так, одесити, про яких він писав, роз’їхалися по світу. Але залишилися вулиці, будинки та навіть установи, де бували персонажі Жванецького, де виріс і загострив перо він сам. >>

  • Гумор як робота

    Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

    Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи. >>

  • Не до жартів

    1 та 2 квітня в Одесі традиційно проведуть «Гуморину–2010». А ще не так давно День сміху, який уже давно став візитною карткою міста, був під загрозою зриву. Проти проведення свята виступили православні одесити, адже цьогоріч 1 квітня припадає на Чистий Четвер Страсної Седмиці, — цього дня масові гуляння просто неприпустимі. 28 березня кілька сотень людей пройшлися вулицями міста, щоб висловити свій протест. >>

  • ДОСІ АКТУАЛЬНО

    Давненько вже не бачила

    Синка свого мати, —

    З того часу, як обрали

    Його в депутати. >>

  • Здрастуй, Маріє–брехухо

    1 квітня — брехня всесвітня! Ось і настав цей єдиний неповторний у році день, коли можна безбоязно пожартувати над власною дружиною, начальником чи просто хорошим другом. Як показують соцопитування, більше 70 відсотків людей збираються 1 квітня розіграти кого–небудь зі своїх знайомих. Причому, згідно з соціологічними дослідженнями, більше всього каверз слід очікувати від студентів і бізнесменів. А все–таки, що примушує людей, навіть позбавлених почуття гумору, неодмінно жартувати саме цього дня? Коли зародилася ця традиція? >>

  • Сміх та й годі

    Завтра Одеса перетвориться на грандіозний цирковий майданчик — так місто відзначатиме черговий День сміху. На Дерибасівській знову зберуться тисячі людей з розмальованими щоками та перуками із фольги, з браслетами, які світяться у темряві, та перснями, які поливають перехожих водою. Кілька років тому мене перестріли навіть дівчата з величезною рибальською сіткою замість шалика (мабуть, русалки), тітонька, з ніг до голови замотана у бинти (єгипетська мумія?) і дядько... з обідком від унітаза на шиї (туалетне каченя?). >>