(автора.)
У передвеликодні днi годиться слухати музику, яка допомагає людині зазирнути вглиб себе, оцінити свої слабкості й недоліки і очиститися від вантажу власних, таких непомітних, на перший погляд, помилок. Близько 20 кантів, псалмів і піснеспівів київської традиції у записах камерного хору «Дзвони Подолу» містить новий компакт-диск «Музика Великого посту». Ця праця, окрім духовного оновлення, дає слухачам знання про духовну спадщину українських композиторів — Григорія Китастого, Михайла Гайворонського, Станіслава Людкевича, Михайла Вериківського, Дмитра Бортнянського. Про багатство і можливості дослідження української духовної музики — наша розмова з диригентом хору «Дзвони Подолу» і продюсером Тарасом Миронюком.
— Тарасе, ваш диск, здається, єдиний в Україні, що подає музику, призначену саме на час Великого посту?
— Здається, так. На таку ідею нас наштовхнули друзі. Ми ретельно переглянули репертуар і вибрали, на нашу думку, найбільш вдалі музичні твори, які в час передвеликоднього посту налаштовують людей заглибитися у своє серце, осмислити себе. Духовні автори промовляють музикою, в чому полягає покаяння.
— Ви греко-католик, добре обізнаний з протестантизмом. Чому працюєте регентом саме у православній церкві?
— Ми християни, і в кожній літургії молимося за всіх християн, незалежно вiд того, чи вони католики, чи православні. Ми всi є дiти Божі — це ключ до порозуміння і єднання нації. Я з глибоко релiгiйної родини, один із родичів, греко-католицький священик, був засланий на Сибір, два мої брати — священики. Коли я був студентом першого курсу київської консерваторії, саме відкривалися церкви. Коли на Подолі відкрилася Свято-Покровська церква, мене запросили керувати в ній церковним хором. Наш храм відкрився одним із перших, тому патріарх Мстислав зазвичай служив у нас, коли приїжджав в Україну. До речі, ніхто з патріархів чи єпископів не ставився так до церковного хору, як Мстислав. Він був надзвичайно обізнаним у церковному співі і дуже любив духовну музику. Досить було нам проспівати один новий твір — він помічав і дякував, що ми його «оживили». Патріарх Володимир Романюк теж служив у нашій церкві. Це історична церква, її побудував Григорович-Барський у стилі бароко. На подвір'ї є пам'ятна плита біля дзвіниці, куди приходять вірмени в день пам'яті геноциду і служать панахиду зі своїми священиками. Коли Папа Римський Іван Павло ІІ був дуже хворий, у нашій церкві проходила служба за його здоров'я.
До речі, випадково виявилося, що настоятель нашої церкви протопресвітер Володимир Черпак навчався на одному курсі з моїм братом Святославом у Петербурзькій духовній семінарії. Коли я приїжджав до Петербурга, то зупинявся у брата. Парадоксально, але 80 — 90 відсотків семінаристів становили українці. Навіть деякі професори там читали лекції українською.
У нашому хорі співають доволі різні люди — є математики, є народний депутат України, співаки з хору імені Григорія Верьовки, працівники телерадіокомпанії, студенти. Ми нікого спеціально не запрошуємо — люди, які мають велике бажання співати українською мовою і відкривати щось нове, самі приходять до нас.
— Чи багато українських церков сьогодні у богослужіннях використовують музику українських композиторів?
— Церкви Київського патріархату, автокефальні православні й греко-католицькі майже всі використовують українські піснеспіви. Але через брак відповідних нотних збірників і через наповненість книжкового ринку російською літературою, навіть у Києві українські церковні хори співають переважно твори російських авторів. Хоча такої духовної музики, як українська, не має жодна інша церква.
— Пригадую, як була вражена, коли дізналася, що автором українського духовного гімну «Боже, Великий, Єдиний» є Микола Лисенко. Нас же навчали в школі, що він «соціаліст-атеїст».
— Усі наші композитори, починаючи від Березовського, Бортнянського, Веделя, закінчуючи Стеценком і Леонтовичем, були глибоко релігійні, мали духовну освіту. У цій царині за 70 років назбиралося багато «білих плям». Переважну більшість духовних творів в Україні ніхто не публікував, не співав і не записував. Біографи українських композиторів ХIХ — XX століть майже не згадують про написання ними духовної музики, літургій. Вериківський, Козицький, Лятошинський — це високодуховні композитори. Музикознавці були скуті заборонами так само, як і літературознавці. Адже українські письменники теж не тільки писали «соцреалізм», а й те, що хотіла їхня душа.
Ми намагаємося повертати імена, які стирав із пам'яті більшовицький режим. Є прекрасні композитори в діаспорі, яких майже ніхто тут не чув. Приміром, духовна музика Григорія Китастого в Україні зовсім не відома. Він написав прекрасну літургію на знак вдячності, коли визволився з німецького полону. Я випадково познайомився з його сином Андрієм, який живе в Сан-Дієго, в Каліфорнії, і очолює Фундацію імені Китастого. Він розповів, що батько мріяв, аби його службу Божу записав гарний хор. Але в Америці немає хорів, які могли б це зробити на високому професійному рівні. Андрiй захотів, щоб це був наш хор. Коли послухав запис, то плакав.
Цього року ми готуємося до відзначення річниці Голодомору і хочемо вивчити і заспівати найкращий український реквієм видатного композитора (його прізвище хай поки буде таємницею), який ніколи ще не був записаний і опублікований. Його панахида не є мінорною — вона життєствердна. Автор відчував: люди, які відійшли, яких оспівують, мають життя вічне.
— Чи доводилося вам працювати в архівах КДБ? Мабуть, там дещо збереглося з доробку репресованих українських композиторів і священиків.
— Це мене цікавить. Але я диригент, а такою працею мають займатися фахівці-теоретики, аспіранти, які тепер шукають тему для дисертації, і, звісно ж, музикознавці з Національної академії наук, Музичної академії. Коли я переглядав теми дисертацій, захищених останніми роками, мені стало дуже сумно. Пишуть про шоу-бізнес, вплив популярної музики на маси... А потрібно елементарно написати правдиві біографії наших композиторів — Бортнянського, Березовського, Веделя (яких до сьогодні називають російськими композиторами), Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, багатьох інших. Це були талановиті, духовні люди. Але їхні патріотичні, національні прагнення закінчувалися для них переслідуванням, тюрмою, розстрілом.
Зараз я працюю у Державному архіві літератури і мистецтв, мене цікавить постать щойнозгаданого Григорія Китастого. Він багато написав для церкви. Це один із найвидатніших бандуристів, композиторів і диригентів української діаспори, але в Україні про нього майже не знають.
— Наскільки мені відомо, Київський патріархат не має свого видавництва, тоді як Московський має в Україні і видавництва, і книгарні, і навіть кіностудії.
— Сподіваюся, з часом щось зміниться. Є багато спеціалістів, які готові були б упорядковувати й видавати українські книжки. Нас часто запитують, чому немає книжки про вінчання, адже є прекрасні ноти до цього обряду. Усі ноти я отримав переважно з Канади й Америки. Там при кожній церкві є бібліотека. Мені пишуть люди з усієї України: «Пришліть ноти!». Наш хор записав 5 компакт-дисків, як продюсер я випустив близько 40 дисків.
А наклад першого нашого диска спонсорував, хто б ви думали? Віктор Андрійович Ющенко. У 1996 році приїхав з Америки відомий звукорежисер Мейнера Сайкс. Американці захотіли подивитися, як відбувається богослужіння в українській церкві. Ми їх запросили, і вони були в такому захваті, що запропонували записати наш хор безкоштовно. Це було після Різдва, і ми записали колядки— одні з перших у цифровому аналогові. Захотілося їх видати, і мені порадили звернутися до Національного банку, який тоді очолював Віктор Ющенко. Уже за тиждень ми отримали кошти.
Прийде час, і ми зможемо робити так, як у протестантських церквах — транслювати духовну музику на всю Україну через радіостанцію. Адже є багато сіл, в яких немає церкви. Можливо, колись побудують великий собор, з якого відбуватиметься така трансляція. Нині навіть церкви, на превеликий жаль, заполітизовані. Я цими днями був у Києво-Печерській лаврі, там у великій книгарні не побачив жодної книжки, жодного запису співу українською мовою. А це вже політика. Як така церква може називатися Українською православною?
— Як правило, українські композитори, які творили духовну музику, створили також сильні патріотичні пісні. Скажімо, Михайло Гайворонський, чий твір є на диску «Музика Великого посту», відомий як автор найвизначніших стрілецьких пісень, а Григорій Китастий написав вражаючий марш «Україна» на слова Івана Багряного.
— Патріотизм — це любов до своєї країни, своєї пісні. Духовність також від любові. Я знаю десятки творів, які написав Китастий на слова Івана Багряного — для бандури, фортепіано і просто для голосу. Вони дружили між собою. У Державному архіві літератури і мистецтв є фонд Багряного і близько 300 сторінок — «Співпраця Багряного і Китастого». Ми записали компакт-диск музики Китастого «Бій. Перемога. Слава», де три твори — «Гомін степів», «Дума про Кемптен», «Битва під Конотопом». Коли їдемо за кордон зі своєю піснею, музикою, iноземці дивуються, наскільки в нас культурно багата нація. Але чомусь ці наші переваги не пропагуються в Україні.
Тарас Миронюк народився на Прикарпатті в 1971 році. У 1995 році закінчив Київську державну консерваторію. З 1993 року працював асистентом диригента Київського симфонічного оркестру та хору Роджера Мак Меріна. Гастролював у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Канаді, США. Диригував на таких сценах як Карнегі Холл (Нью-Йорк), Северенц Холл (Клівленд) та Кришталевий собор (Каліфорнія). Переможець Всеукраїнського конкурсу молодих митців «Старт» (2004).
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
