Своє болото ближче до тіла

      Знаннями про цілющі властивості підігрітих мінеральних вод,  намулів та торфяних грязей володіли ще представники древньої офіційної медицини, а також знахарі й інші недипломовані ескулапи. У ХІХ столітті в середовищі європейської знаті, зокрема й підданих російського імператора, їздити «на  води і грязі», приміром, у Баден-Баден (назва курортного містечка перекладається з німецької як «купатися-купатися») чи Карлсбад (тепер — Карловi Вари)  було так само модно, як нині — на Багами  та Гаваї.

      На території сучасної України бальнеологічні установи розвивалися переважно в Криму, спершу за рахунок великого капіталу і царської казни, а потім — державного бюджету.  На цьому тлі унікальним  прикладом реалізації курортного проекту винятково силами українців в умовах іноземного панування став «Мінеральний живець «Черче», названий відомим письменником Богданом Лепким «українським Карлсбадом». У дещо видозміненому вигляді він функціонував і за радянської влади. Найчорнішими смугами в його історії стали два періоди: воєнний, коли лікувальні та житлові корпуси  перетворилися на казарми для солдатів Bермахту, та кучмівського економічного безладу, коли курорт перевели на сезонне функціонування. Ще три року тому «Черче»  мало не переступив межу безповоротної руйнації.

Занедужав — лізь у діжку

      Історію виникнення поселення Черче (назва походить від заснованого в давнину чернечого монастиря) та використання місцевих сірководневих мінеральних вод і грязей грунтовно дослідив уродженець цих місць, краєзнавець Роман Коритко. Його матеріалами здебільшого послуговується і нинішнє керівництво санаторію «Черче», зокрема головний лікар Михайло Падучак, коли мова заходить про початки і розвиток тутешньої лікувально-оздоровчої справи.

      Пан Михайло розповів, що кмітливі місцеві жителі активно займалися «лікувальною практикою» ще до офіційного визнання високих лікувальних властивостей черченських джерел і розташованого на південно-західній околиці села цілющого болота. Хворих, які скаржилися на кісткові і м'язові недуги, черченці за інтуїтивно визначеною методикою поміщали у діжки з підігрітою болотною масою. Курс лікування тривав доти, поки пацієнт не відчував позитивних сигналів від досi хворого місця.

      Розголос про чудодійні черченські природні ресурси швидко поширився в окрузі, проте наукове обгрунтування їх цілющої сили відбулося лише на початку ХХ століття. Під час масштабних навчань австрійської армії, якi проходили на Рогатинщині в 1905 році, військові лікарі зацікавилися народним грязелікуванням і надіслали зразки болотистої «панацеї» та мінеральних вод у Відень. Проведені там лабораторні дослідження завершилися сенсаційним повідомленням: у Черче можна успішно лікувати хронічні недуги суглобів, жіночі хвороби та інші задавнені болячки. Багаті віденці відразу зголосилися вкладати кошти у прогнозовано прибуткову курортну справу, але їхнім інвестиційним намірам перешкодила Перша світова війна.

Як клаптик вільної України

      Ідея ожила через більш як десятиліття. З ініціативи і за кошти черченської громади в 1927 році відкрилася перша бальнеологічна споруда — лазня з вісімнадцятьма кабінками. За оцінками Романа Коритка, упродовж першого сезону тут побувало 300 хворих, 240 з яких — євреї. Нащадки Мойсея не тільки поліпшили своє дорогоцінне здоров'я, але й спланували на місцевих водах-грязях суттєво примножити власні капітали. Проте супергешефт не вдався. Сільська громада теж виявилася не в тім'я битою і вирішила твердо тримати вигідну справу в свої руки, незважаючи на бойкот єврейської спільноти, котра почала публічно протидіяти курортним ініціативам автохтонів.

      І українці домоглися свого, коли до проекту долучилася національна, переважно львівська, еліта. 1 березня 1929 року було офіційно зареєстровано «Спілку з обмеженою відповідальністю «Мінеральний живець «Черче», членами якої стали бізнесові установи та приватні особи української національності. Упродовж кількох наступних років тут виросли спроектовані українськими архітекторами витончені будівлі пансіонатів «Роксоляна», «Надія», «Туринівка», «Амата», «Грибок», вілла «Богданівка», що належала Богдану Лепкому. Його рідний брат Левко Лепкий був директором курорту, слава про лікувальні можливості та бездоганну впорядкованість території якого поширилася світами. Відпочивати в Черче стало престижно, тому сюди з'їжджалися не лише бажаючі підлікуватися. У теплу пору року до живця переміщувалося національне культурно-мистецьке життя — відбувалися концерти за участі найвідоміших оркестрів і виконавців, вечорниці, конкурси «Міс Черче», художні виставки та розважальні вечори.

      Знаменитий оперний співак Михайло Голинський зі щемом згадував: « Та ви знаєте, що Черче — це колись неначе клаптик вільної України. Там панівною була тільки українська мова. А які гарні типи чорнобрових жінок, завше у вишиваних сорочках... Цього ви не стрінете в інших курортах».

      З приходом у 1939 році радянської влади «буржуазно-націоналістичну» назву «живець» (похідну від «життя») замінили на «санаторій», який перейшов у підпорядкування профспілок.  На території експропрійованої оздоровниці прибульці передусім встановили гіпсові фігури своїх ідолів — Леніна та Сталіна. Цим, власне, й обмежився внесок нової влади у розбудову санаторію. Без капітального ремонту оригінальні споруди почали втрачати привабливість, деякі з них, приміром вілли «Роксоляна» та «Надія», зруйнували свідомо, нібито для того, щоб розчистити територію «під великі світлі корпуси». А в 1983 році, в період правління генерала КДБ, Генсека КПРС Юрія Андропова, хтось посеред ночі знищив і «Богданівку», аби стерти з лиця землі пам'ять про Богдана Лепкого.

Дива та й годі

      Славу курорту, як і будь-якому відомому монастирю, зазвичай приносять факти чи легенди про чудодійне зцілення. Чимало їх назбиралося й довкола черченського живця.

      Про один з них розповів у мемуарних записках  Богдан Лепкий. «Я тут, пане, лиш третій тиждень, — звернувся до письменника чоловік старшого віку. —  А дивіться, що з мене Черче зробило. О, бачите! — І починає вимахувати руками, перед собою і на боки, а тоді ногами притупує і викидає, як у коломийці. — А перед трьома тижнями я навіть мізинним пальцем не міг поворухнути. Як небіжчик лежав. Це ж Черче, добродію, одно велике чудо, одна ласка Божа. Куди я не їздив  — не помагало, а тут мов рукою зняло. Такої боровини, добродію, ви в цілім світі не знайдете — слово даю».

      На моє запитання, чи траплялися подібні дива з сучасними пацієнтами, Михайло Падучак  відповів, що було чимало прикладів суттєвого поліпшення стану здоров'я хворих. «Коли я розмовляв iз однією жінкою iз міста Галич, — стверджує пан Михайло, — то спершу виник сумнів у правдивості її слів, але потім все підтвердилося. Вона розповіла, що вперше її в Черче привезли, бо була майже нерухома. Наступного року вона йшла на милицях, а третій раз п'ятикілометрову відстань від Рогатина подолала пішки, бо тоді не було автобуса. Але це, мабуть, не варто сприймати як щось надзвичайне. Тут — і сила лікувальних грязей, і тривалість курсу лікування, й особливості організму хворої та її наполегливість у виконанні рекомендацій медиків у міжсезоння, тобто в домашніх умовах».

Грязі не продаються

      Ще два-три роки тому мало хто вірив у відродження черченського курорту.  Чи його хтось із столичних «оздоровлювачів» свідомо доводив до банкрутства, аби потім купити за безцінь, чи за великим розподілом національних багатств можновладці не звертали увагу на «західняцький» лікувально-оздоровчий заклад із давніми українськими традиціями, та за останнi 15 рокiв, до приходу на посаду головного лікаря Михайла Падучака, в розвиток санаторію не було вкладено жодної копійки.

      Саме в період  перебування живця у найнижчій точці занепаду до Черче почали навідуватися закордонні інвестори — з Росії, Німеччини та Ізраїлю. Найбільшу активність виявляли представники Землі обітованої, особливо після того, як удома зробили аналізи черченських грязей і дійшли висновку, що вони за лікувальними властивостями, м'яко кажучи, не поступаються розрекламованим мінералам Мертвого моря. Тоді ізраїльтяни запропонували бізнес-план на 40 мільйонів американських доларів. Щоправда, їх зовсім не цікавили занедбані будівлі, лікувальні технології та пацієнти. Об'єктом виняткового інтересу бізнесменів із Близького Сходу була лише оренда черченського болота і вивезення за кордон  «лікувальної сировини». Для  цього достатньо було обладнати міні-цех площею 20 квадратних метрів, аби фасувати грязі у поліетиленові мішки. Як розповідають знаючі люди, грошовиті гості за ціною не постояли б, але, на їхнiй подив, у нас ще не всі посадовці купуються. Івано-Франківська облдержадміністрація та нове керівництво «Укрпрофоздоровниці», якому підпорядкований бідака-санаторій, вирішили вдихнути в нього нове життя і спрямували для цього чималі кошти.

      — Ми завершуємо капітальний ремонт водогрязелікарні та спального корпусу з повною заміною інженерних комунікацій, — говорить Михайло Падучак. — Торік на виділені з обласного бюджету 200 тисяч гривень ми збудували очисні споруди i виготовили документацію. Тепер візьмемося за відновлення «Богданівки» — музею-садиби  Богдана Лепкого. Плануємо у середині квітня відкрити сезон і знову перейти на цілорічне функціонування.

      У період розквіту санаторій у дві зміни приймав близько 700 пацієнтів. Цьогоріч тут одночасно зможуть лікуватися з повним пансіоном лише дві сотні осіб, хоча черченські природні ресурси необмежені і невичерпні: запаси лікувальних грязей, якi залягають на площі 9 гектарів шаром товщиною 8—9 метрів, становлять щонайменше 300 тисяч тонн. Торік iз цілющого болота у санаторні ванни перевезли близько 98 тонн грязесировини. Після використання її повертають на місце залягання і, за висновками науковців, упродовж десяти років цінна торф'яна маса повністю відновлює свої властивості.

      Отже, грязей вистачить на всіх, як і «мінералки». Неподалік у законсервованому стані перебувають два джерела з водою, аналогічною «Миргородській». Залишається лише відродити відмінний сервіс, доброзичливу атмосферу і почуття національної гідності, продемонстровані колись засновниками «Мінерального живця «Черче».