Знаннями про цілющі властивості підігрітих мінеральних вод, намулів та торфяних грязей володіли ще представники древньої офіційної медицини, а також знахарі й інші недипломовані ескулапи. У ХІХ столітті в середовищі європейської знаті, зокрема й підданих російського імператора, їздити «на води і грязі», приміром, у Баден-Баден (назва курортного містечка перекладається з німецької як «купатися-купатися») чи Карлсбад (тепер — Карловi Вари) було так само модно, як нині — на Багами та Гаваї.
На території сучасної України бальнеологічні установи розвивалися переважно в Криму, спершу за рахунок великого капіталу і царської казни, а потім — державного бюджету. На цьому тлі унікальним прикладом реалізації курортного проекту винятково силами українців в умовах іноземного панування став «Мінеральний живець «Черче», названий відомим письменником Богданом Лепким «українським Карлсбадом». У дещо видозміненому вигляді він функціонував і за радянської влади. Найчорнішими смугами в його історії стали два періоди: воєнний, коли лікувальні та житлові корпуси перетворилися на казарми для солдатів Bермахту, та кучмівського економічного безладу, коли курорт перевели на сезонне функціонування. Ще три року тому «Черче» мало не переступив межу безповоротної руйнації.