Сеанс непритомної хірургії

      Цьогорічне пожвавлення мало чим відрізняється від дискусій попередніх років. Як і раніше, з'являється чимало впертих критиків, яких нервує сам факт державного заохочення мистецтва, в якому ніби вчувається тоталітарний сморід. По-друге, залишається актуальною проблема сумнівної спадщини: адже серед лауреатів Шевченківської премії фігурують кати і жертви, генії та кон'юнктурні покидьки. Позбутися частини власної історії та традиції найвища вітчизняна нагорода у царині культури не здатна, змиритися з нею — теж. І, нарешті, головна тема для медитацій: сама процедура визначення переможців залишається закритою та малозрозумілою для суспільства. Відтак діяльність Шевченківського комітету — одне з найбільших непорозумінь, нав'язаних іменеві Тараса Григоровича.

      Здавалося, після першого гучного скандалу, пов'язаного з віртуальними відмовами від такого престижу, всі аргументи «за» і «проти» залишились незмінними, ба навіть вкрилися мохом стабільності, тож нема про що й балакати. Хто хоче — вважає за честь одержати цю премію та пишатися бодай її назвою, хто не хоче — ходить лісом та отримує закордонні стипендії.

      Нового поштовху цій таратайці сумнівів та звинувачень може надати хіба що громадськість. І саме цього року відбулася спроба відмежувати ім'я Шевченка від скомпрометованої премії, хоча факт заснування так званої Народної премії імені Шевченка — це більшою мірою жест незгоди з апатією чиновників та діячів культури, ніж потенційна альтернатива.

      До нового дискусійного ентузіазму вже долучилося багацько гуманітаріїв. Хоча це не дозволяє говорити про нову якість суперечок щодо доцільності збереження Національної премії імені Шевченка: йдеться про взаємне шмагання заради спільного задоволення. Одне з таких безплідних обговорень відбулося днями у київському клубі «Квартира Бабуїн». Ініціювали його письменники та видавці брати Капранови («Зелений пес»), які вже не вперше закликають літературну публіку до публічних баталій. Як і всі акції, організовані братами Капрановими, мета посиденьок під назвою «Шевченківська премія: «дерибан» державних коштів чи вшанування достойних?» полягала насамперед у рекламі самих братів Капранових. Бо у ролі модераторів вони традиційно виступають гостріше, образніше та парадоксальніше, ніж більшість запрошених до дискусії гостей.

      Попередній склад учасників змінювався і уточнювався кілька разів. У підсумку  на сцені опинилися люди, яким особливо сперечатися між собою й не випадало. Хоча б тому, що Тарас Федюк та Дмитро Стус (цьогорічні лауреати) не збиралися ставити під сумнів один iз іронічних аргументів Оксани Забужко про те, що «двадцять шість тисяч доларів — це двадцять шість тисяч доларів».  Академік та двічі віце-прем'єр Микола Жулинський так хвацько виправдовувався і критикував Шевченківський преміальний комітет (в якому перебуває вже багато років), що не було сенсу йому чимось дорікати. Ще двоє учасників — молоді поети Дмитро Лазуткін та Богдан-Олег Горобчук — випромінювали безпорадність, мугикання та непричетність до предмету розмови.

      Капранови намагались спровокувати інтелектуальну бійку, але горох відскакував від стіни, й закони природи брали гору над морально-етичною метафізикою. «Ви не відчули содомії з боку держави?» — допитувались брати у Дмитра Стуса. «Ні, не відчув», — стримано відповідав Дмитро. «Корумпованість? — дивувався Тарас Федюк. — Так чесних премій на світі взагалі немає!» А найсмішніша рефлексія вечора належить Горобчуку, який делікатно заявив, що державних грошей потребують не заслужені митці, а молоді й талановиті початківці. Ленінські заклики лунали й наприкінці вечора, коли з залу надійшла пропозиція скинутись на незалежну й чесну премію. Втім дискусія не передбачала ніякої практичної користі, тож ідею звели до жарту.

      Черговий розтин чиряків та виразок головної премії країни засвідчив лише безпорадність медицини. Бо всі очевидні й розумні пропозиції, які стосуються кардинальної зміни механізму визначення лауреатів, летять просто у ноосферу, де успішно розчиняються. Взяти ж на себе відповідальність за нищення бюрократичної машини комітету, яка функціонує абияк, ніхто не наважується. Про внутрішні ж реформи навіть немає сенсу говорити. Про які реформи може йтися, якщо члени комітету не знають історії премії (Жулинський, наприклад, нічого не чув про «засекречених лауреатів» 1983 року), а голова, пан Лубківський, дозволяє собі публічно демонструвати необізнаність з творчістю головних претендентів на 130 тисяч, й — що взагалі на голову не налазить! — обіцяти їх комусь «наступного року», ніби це його приватні заощадження. Тож дискусії в такій непритомній ситуації не зарадять. Потрібна жорстка терапія з використанням електрошоку.