Літературна «складчина»

      Вітчизняний літпроцес складно назвати здоровим. З коліс українського книговидання винахідливі видавці ледь устигають виймати патики державних старань і сприянь, щоб хоч якось рухати видавничий віз. Навала привілейованої (бо переважно контрабандної) книжкової продукції з сусідньої держави й далі розчиняє у своїх хвилях українську книжку, не даючи дихнути їй на повні груди та вольно-широко розгорнути крила. На пальцях однієї руки можна порахувати українських письменників, які здатні прожити з літературної творчості.

Творчість чи шоу-бізнес?

      Але хай там що кажуть песимісти, видавництв в Україні дедалі більшає, відтак зростає й число друкованої продукції. Зокрема, україномовної. Російських марініних-донцових із окупованої ними ніші легкостравного «трамвайного чтива»  хоч повільно, але впевнено починають посувати нові імена україномовних пасажирів письменницького легіону. Наклади книжок, звісно ж не імперські. Якість текстів часто-густо теж потребує серйозної критики. Але ж майстерність «достігаєтся путьом упражнєній, поруччік». Яскравим підтвердженням тому є Андрій Кокотюха. Згадаймо шквал праведної критики,  яка в кулуарах і на сторінках ЗМІ звучала понад десять років тому на адресу його дебютної повісті «Шлюбні ігрища жаб». І добре. Автор набив руку, почав перемагати в різноманітних літературних конкурсах, щороку видає по книжці. Головне, що й  наклади його книжок розкуповуються.

      Біда більшості українських письменників у тому, що, звикши варитись у власному навкололітературному соку в межах однієї літтусовки, вони досі не можуть подолати внутрішнього упередження до популярного жанру. Повноцінний же видавничий процес вимагає літератури багато і різної.

      На книжковому ринку України з'являється все більше імен-брендів вітчизняного виробництва. Юрію Андруховичу чи навіть Андрію Куркову вже не конче зайве світитися і заморочуватися з творчими вечорами, адже вдома їхні книжки і так добре купують. Тепер першочергове завдання для них — збільшувати кількість привабливих  контрактів за кордоном. Зустрічі Сергія Жадана зі співвітчизниками відчутно втратили драйв і відбуваються якось спроквола. Очевидно, що головних зусиль письменник так само докладає для зваблення іноземних шанувальників. Традиційно безшабашна й аншлагова Ірена Карпа поки що взагалі може не надто перейматися художньою вартістю своєї прози. В будь-якій залі письменниця і музикантка має настільки провокативний, сценічний  і артистичний вигляд, що, дивлячись на неї, мимоволі згадуєш совєцький анекдот про Людмилу Зикіну і її шанувальника-грузина: «Дарагая, а ти нє пой. Ти просто ходи туда-сюда-сюда-туда».

      Хист шоуменів нині опановує все більше молодих і заповзятливих. Це дозволяє їм стрімко здобувати читацьку аудиторію. Здавалось би ситуація цілком оптимістична. Проте багатьох письменників середнього покоління (не говорячи вже про старших і геть давніх) вона не влаштовує. Письменники переконані, що на книжкову арену сходить усе більше нездарних, порожніх, вульгарних і навіть шкідливих для української літератури авторів.

Мистецтво сервіровки

      Звиклим до естетики тихих і спокійних спілчанських літературних вечорів, старшим та й більшості середнього віку письменникам запізно опановувати навички шоу-бізнесу. Багатьом із них, мов тій господині, що уміла готувати, та не вміла подавати, залишається лише сидіти й по-старечому бурчати, спостерігаючи за молодечими розвагами своїх колег. З представників  середнього (чи вже все-таки старшого?) покоління письменників найяскравішим винятком є невтомний Юрко Покальчук, який у літературно-гастрольній діяльності не поступається молодняку. Але він безперечно становить виняток із правила.

      Багато вітчизняних літературних кулінарів хоч і мають хист нагодувати читачів якісною їжею, проте не навчені естетично і привабливо подати свої майстерні страви. На жаль, і серед видавців гостро бракує майстрів сервірування літературного столу. Самостійні ж спроби ненавчених цьому мистецтву письменників мають цілком локальне значення і популяризації творів серед широких читацьких мас аж ніяк не сприяють. Минулої п'ятниці мала нагоду спостерігати яскравий цьому приклад.

      Молоде видавництво «Дуліби», яке заявило про себе доволі яскравими новими іменами, на початку цього року оприлюднило неймовірно естетичну і привабливу серію жіночої прози «Книжечка для дамської сумочки». З авторкою однієї з них, Ївгою Веснич, читачі «УМ» мали нагоду познайомитись у числі газети за 21 лютого цього року. Офіційно промоушен цієї симпатичної серії ще не почався, бо головний редактор «Дулібів», письменниця Марина Гримич, тимчасово керує видавництвом із далекої Канади. Відчайдушна авторка збірки оповідань «Ніжний скелет у шафі» Людмила Таран, досі знана як  поетка і журналістка, вирішила ризикнути і спробувати самотужки почати опановувати моторошний «шоу-біз». Щоб було не так страшно, пані Людмила запросила скласти собі компанію відому (зокрема і читачам «УМ») письменницю, перекладачку і журналістку Євгенію Кононенко. До дамської сумочки шанувальниць літератури пані Євгенія разом із видавництвом «Дуліби» запропонувала збірку оповідань «Зустріч у Сан-Франциско». Творчий вечір відбувся в рамках традиційних вечорів у Національному музеї Тараса Шевченка.

      Скажу відверто, після цього вечора я помолодшала років десь на двадцять. Ні, письменниці не стояли на головах і не танцювали наголяса на столах у шляхетному приміщенні музею. Просто, що публіка, що стиль проведення цієї презентації, мов машина часу, відкинув мене у роки, коли за браком альтернативи я відвідувала творчі вечори у Спілці письменників України.

      Розбещену отим-таки страшним і рогатим літературним «шоу-бізом», мене просто сплющила «старосвітська» атмосфера цього творчого вечора. Якби я не була багаторічною шанувальницею творчості обох письменниць, то неодмінно приєдналася б до студентів, які тишком-нишком «робили ноги», залишаючи залу у розпорядження слухачам з епохи «розвинутого соціалізму». До кінця творчого вечора досиділи переважно добрі знайомі письменниць, більшість із яких отримають їхні книжки у подарунок, а не витрачатимуть на них гроші. Тобто, на цьому літературному столі були поживні й смачні страви, але в зайшлої на вогник молоді не виникло жодного бажання їх покуштувати. Сподіваємось, це тимчасово. Кажуть, у квітні повернеться з Канади «матуся» видавництва «Дуліби» Марина Гримич, яка обіцяє презентувати серію за всіма правилами шоу-бізнесу.

      Цікавий нюанс. Після творчого вечора Людмила Таран пішла здійснювати свою мрію: покладати до пам'ятника Тарасу Шевченку подаровані їй букети квітів. А Євгенія Кононенко інтелігентно випила з приятельками по п'ятдесят коньячку, але — під портретом Кобзаря.

ДУМКИ З ПРИВОДУ

Про те, як сервірувати читацький стіл і чи потрібна узагалі ота сервіровка,

розповідають письменниці Людмила Таран та Євгенія Кононенко

Людмила Таран:

      — Життя щодалі, то більше тяжіє до видовищності і показухи. Письменник мусить для себе вибирати: або він категорично не сприймає, або має змиритися і почати гратися в ці ігри. У кожного письменника свій рівень артистизму і свій рівень нахабства. Багато молодих письменників різного рівня обдарованості охоче влилися в цей, сказати б шоу-процес. Я сприймаю його як моду. Хоча очевидно, що письменницька творчість має самітницьку природу. На естраді не творять глибоких речей. Тому вважаю, що потрібно розмежовувати процес творення і процес просування продукту на ринок. У просунутих клубах презентації відбуваються неформально: можна, хоч рибу розрізати перед публікою, як Світлана Поваляєва, можна й на голові стояти. Все залежить від особистого смаку автора. У Спілці письменників відбуваються традиційні творчі вечори з читанням текстів,і з їхнім обговоренням. Там самі стіни навіюють певну атмосферу, диктують формат і зобов'язують до стриманішої поведінки.

      — Але зазвичай, вечори і презентації, які відбуваються у Спілці письменників, настільки нудні (не сказати б мертвотні), що вони не мають жодного розголосу серед потенційних читачів. Сама атмосфера спілчанських та інших «академічних» вечорів викликає в освіченої й прогресивної молоді швидше відразу, ніж бажання купити книжку презентованого автора.

      — Мені теж подобається живе спілкування з публікою. На вечорі у музеї Шевченка я навіть на випадок, якщо виникне якась дурнувата пауза, підготувала записки із провокативними запитаннями до себе самої. Хоч не люблю ніякої штучності, але думаю, що в даному разі такий хід цілком виправданий. Загалом я задоволена нашим вечором, шкода тільки, що не всіх достойних присутніх згадала.

      — А навіщо було взагалі називати присутніх?

      — Прийшло багато гарних людей, митців, деякі не знали про творчість одне одного. Оскільки митецькі тусовки у нас дуже розділені, то ці люди тепер зможуть купувати книжки одне одного, обміняються текстами.

      — Але ж ідеться не про літературний гурток, а про розвиток української літератури і її популяризацію?

      — Інформація так чи інак піде межи люди. Найбільша ж проблема не в популяризації, а в книгорозповсюдженні. Зацікавившись ім’ям письменника, людина не може на першій-ліпшій книжковій розкладці купити його книгу. Бо на розкладках тих книжок практично немає.

Євгенія Кононенко:

      — Особисто я у популяризації своїх книжок більше покладаюсь на видавців. Загалом же — байдужа до публічних виступів й анічогісінько не інвестую у власну славу і популярність. Це зумовлено не так моїми принципами, як тим, що не маю часу. Що стосується нашого з Людмилою вечора у музеї Шевченка, то з таким же успіхом можна було зібратися вдома в оточенні друзів. Я вважаю, що презентацію не можна перетворювати на день народження. Вона має бути цікава не лише особистим знайомим, але й людям,  які потрапили туди випадково. Мало хто може виїхати на чистій імпровізації, потрібен сценарій, якого у нас для цієї презентації не було. До речі, в Америці на літературних факультетах, окрім усього іншого, ще й вчать, як проводити літературні вечори. Вчать провокувати дискусію і втягувати в неї присутніх. Цей творчий вечір я не сприймаю як поразку, адже для переважної більшості його аудиторії то був звичний формат: прийшли, посиділи, розійшлися. Але там було трохи і студентів, які швидко порозбігалися. Ви ж бачили, як «рєдєлі ряди»?

      — Проте уривок прозового тексту, який ви читали, зірвав оплески; аудиторія сприйняла його «на ура»?

      — Ішлося про полегшений дискурс. Вважаю, що такі стьобово-полегшені теми саме й надаються для читання вголос. Комерціалізація творчості, наслідком якої є публічність, по-різному впливає на письменників. Але українській літературі публічність на користь, адже ми маємо повсякчас доводити власне існування і вилазити з маргінесів.