Жінки, на сцену!

      П'ятеро дівчат у 2005-му році закінчили Iнститут театру і кіно імені Олександра Довженка. Їхні викладачі, Юрій Непша та Володимир Абазопуло, підтримали бажання випускниць створити власний театр та стали режисерами й наставниками. Для репетицій знайшли сцену в приміщенні Палацу культури «Росток». Звідти і назва — «Театр на Грушках», як і району міста Києва. Англійською мовою це звучить мелодійно — «The pear garden» . Проте дівчата кажуть, що після перших аншлагів захотілося змінити назву на більш офіційну. На кшталт Перший жіночий театр, чи Єдиний український жіночий, чи Національний. Експресивні акторки мають сили для таких статусів. Наймолодшій із них — 21 рік, «найстаршій» — 30.

      Юридично театр також унікальний. Він має статус першої та єдиної театральної ініціативної групи, що існує  в рамках громадської неприбуткової організації. Тобто трупа ні до влади, ні до комерційного сектору  стосунку не має. Обрати саме такий вектор їм допоміг Центр філантропії. Його президент Світлана Куц каже, що загалом теорія розвитку громадянського суспільства передбачає, що успішні ініціативи мають базуватися на цінностях та певній місії. Саме тому дівчата почали свою роботу зі стратегічного планування та організаційного становлення. «Стратегія базується на тому, щоб зараз просувати незалежний громадський театр, позиціонувати себе як «єдиний жіночий». Загалом, жіночі питання мало представлені в Україні, — зауважує пані Світлана. — Акторки відчули цю кризу в театральному середовищі та винайшли новий метод боротьби з нею — створили незалежну ініціативу».

      Отже, місія розписана в кращих традиціях «франчайзингу». А які ж цінності? Найкраще про це розповість або покаже перша вистава «Театру на Грушках». Роман «Сповідь черниці» — це заклик до боротьби за свободу. Суперечливий твір Дені Дідро, ідеолога французької революції, має на меті ствердити загальнолюдські цінності. Він демонструє, як, незважаючи на складні життєві обставини, залишитись вірним та відданим собі. У виставі акторки задіяли душі — їх демонструють глядачам у образі метеликів, на розкритих долонях .

      Цю чудову сценічну постановку представляють на сцені київського Молодого театру. Раніше знімали приміщення в невеликому театрі «Колесо», що  на Андріївському узвозі. Проте довелось доставляти забагато стільців. Нинішнє приміщення зручніше — там 80 глядацьких місць.

      Звісно, були труднощі. Наприклад, не вистачило грошей на декорації. Трупа зверталась за допомогою до Українського жіночого фонду. Їм відмовили. «А ми знайшли творче рішення — мінімалізм у декораціях. І це спрацювало!» — усміхаючись, каже акторка Оксана Алєксандрова.

      За дві години до першої прем'єри, яка відбулась 21 листопада 2006-го року, виявилось, що пульт освітлення не працює. У той осінній день падав дощ: стеля старенького Палацу культури на Грушках протекла, вода потрапила на техніку. Дівчата були готові вперше вийти на сцену та грати без софітів, при повному освітленні. «Дивитись, якого кольору кофтинка в жінки в 5-му ряду», — жартує акторка Тетяна Несвідоменко. — Тобто іти до кінця». Акторкам не стала б на заваді жодна перешкода — з їхньою вірою в успіх навіть пульт запрацював. Єдине, чого не очікували, — аплодисментів від глядачів, які стояли та витирали сльози — хто заготованою хустинкою, а хто просто рукою. За рік (стільки часу дівчата готували виставу) вони жодного разу не ставили поклін та вихід зi сцени.

      Та й дійсно, не було часу. Адже, одночасно з романом Дідро, в «Театрі на Грушках» готувалась вистава за твором Хуліо Кортасара «Хроніки хронопів та фамів». Її гротескний жанр передбачає клоунаду на сцені. На «пострадянській сцені» настільки комедійну поведінку демонструвала хіба що покійна Любов Поліщук.

      Наступне, над чим планують працювати молоді «талантеси», — вистава з робочою назвою «Маленькі жіночі трагедії». Різні долі, від античності (драми Софокла, Еврипіда) до українського реалізму (твори Лесі Українки). Для «постмодернізації» п'єс долучиться молода українська невідома поетеса. Місія «Театру на Грушках» — показати типові, трагічні та комічні, жіночі долі. Як сказав Станіслав Жан де Буффле «Про жінок завжди знайдеться сказати щось нове, поки бодай одна з них залишиться на земній кулі».

Євгенія ШИДЛОВСЬКА.