Як журналіст, який за першими двома «українськими» «Євробаченнями» спостерігав власне з ЄС, а інші два провів днюючи і ночуючи за київськими та афінськими кулісами, дозволю собі зауважити, що Україна має викривлене поняття про цей конкурс. Ми беремо в ньому участь усього лише четвертий рік, а Євробачення знало і 60-ті, і 70-ті, трансформувалося, змінюючи свої пріоритети. Прихильники конкурсу — це доволі вузька спільнота, яка щороку приїздить потусуватися на черговий травневий фестиваль, розслабитися за гальбою пива в Євроклубі, співаючи композицію представника Британії у 69-му, Туреччини у 2003-му, чи будь-яку пісню з веселенькими притопами-прихлопами. А глядачі конкурсу — це ситі європейці, які зазвичай дивляться нудні реаліті-шоу по тіві. Достойним уваги «Євробачення», на мою думку, є тільки тому, що це справді єдиний музичний конкурс, який об'єднує 42 країни Європи. А ми зі своїм хворобливим прагненням до неї потрапити готові вчепитися в горлянку кожному, хто не поділяє наших уподобань щодо вибору виконавця.
Ми ставимося до цієї тусовки занадто серйозно. В українців досі радянська ментальність і участь у будь-яких змаганнях для нас — стресова, напружена ситуація. Мій викладач німецької з боннського Гете-Інституту, який жив у «країнах Східного блоку», спостерігаючи за йойканнями слов'янських студентів перед черговим iспитом, зауважив, що, на його думку, пострадянські люди надають занадто багато ваги звичайній контрольній. Одній із сотень, які ми в цьому житті вже писали чи ще здаватимемо. «Якщо напишете погано, це означатиме тільки, що чогось недовчили. Ставтеся до цього простіше», — говорив він.
Сердючка — це всього лише черговий представник України на «Євробаченні». Ми вже висували Пономарьова і Кароль, які представляли традиційний поп, і що, нагадаю, не дало яскравих результатів, актуальну, як декому здавалося, на той час у країні хіп-хоп-композицію «Гринджол», і отримали символічні 12 балів від Польщі. Перемогу привезла Руслана (думаю, значною мірою завдяки їй Україна щороку стоїть на вухах протягом відбіркових турів конкурсу), яка поєднала шоу і новий для Європи український фольк. І от тепер самобутнє травесті, яке пропонує веселитися. Ніхто не стверджує, що як перемогли з одним «Гоп», то і з другим вдасться, але різношерстість у виборі виконавця якнайкраще демонструє європейський демократизм, про який ми так багато говоримо, але ніколи в очі не бачили.
Я не розумію, чому депутати Верховної Ради не обурювалися, коли Янукович робив свої чудові заяви в ЄС цієї осені. А це ж він, здається, офіційний представник країни, а не черговий учасник чергового конкурсу. І взагалі хіба не кожен із нас — сірих заробітчан із пакетиками «Сільпо», п'яних і матюкливих туристів із барсетками, проституток у європейських борделях — представляє «неньку»... І чи сказала собі вся Європа: «Так от ви які — фінни!», коли перемогла група «Лорді»? І де воно, те «щастя», яке повинно гідно представити таку різну Україну, сподобавшись правобережним і лівобережним, депутатам у ВР і тим, хто, на їхню думку, ніхто і кого звуть Нікак? Хто із сучасних виконавців не ганьбить нашу солов'їну мову, не паплюжить нашу правічну культуру, має не російське чи єврейське прізвище, а родовiд від козацьких гетьманів; у кого три октави, ноги від вух і мішок грошей, щоб улаштувати промо-тури в левовій частині з 42 країн-учасниць? Вєрка була і залишається найяскравішою представницею нашого маскульту. Вона існує, з цим треба змиритися, як миримося з результатами виборів чи підвищенням комунальних послуг. Розгляньмо цього печального клоуна, як віддзеркалення ситуації в країні, в шоу-бізнесі чи політиці — суцільного гротескно-травестійного шоу. І нічого на дзеркало нарікати...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
