Безстрашний П'єро

      Якби у Всевишнього була візитна картка, на ній стояло б лише одне слово — Бог. Меморіальна дошка — також свого роду візитка. Тому на будинку № 43 по вулиці Володимирській, де 21 березня 1889 року народився цей видатний киянин, досить було накреслити лаконічне: «Тут народився Вертинський». Самого імені досить. Тому що Вертинський — це не просто ім'я. Це — явище.

Менестрель у таборі невдах

      Його поезія, музика, спів — це шедевр епохи Російського декадансу, остання зірка на небосхилі Срібної доби Росії. «Невеликий» поет, композитор, та й співак, власне — «не надто», Вертинський, утім, створив небачений синтетичний жанр. Вірші (частково свої, частково поетів-сучасників) він поклав на мелодії і «склеїв» їх власним виконанням. Його пісеньки співають уже ціле століття. Напевне, вони подобатимуться і нашим нащадкам.

      Культуру еліти Вертинський у незбагненний спосіб поєднав із масовою, кітчевою. І так сталося, що «гібрид» вдовольнив смаки зовсім різних людей — від естетів, зашкарублих у своєму снобізмі, до невибагливих, благих душею профанів. Йому аплодували і огрядні пані, і набундючені «їх величності», і напівголодні гімназисти. Вертинський реалізував мрію блоківської епохи, створив образ Людини-Артиста. Він прожив свої пісеньки. І проспівав своє життя.

      Популярність йому принесла маска сумного П'єро, в образі якого він з'являвся з середини 1915-го до кінця 1917 року на сцені петербурзького кабаре Paviglion de Paris. Образ сумно-комічного страждальця-блазня, наївного і захопливого, якнайкраще відповідав тій ролі носія розради, яку він обрав. Лише «червона рана рота» і брови, що страдницьки тріпочуть, позначали «жевріюче людське життя». Образ Чорного П'єро, який з'явився пізніше, створює вже інше враження. Його пісеньки стали іронічніші та дошкульніші.

      «Таких «сповідальних» рук я не знаю ні в кого з акторів», — захоплювався ним Качалов. Личина страдника, безсилого будь-що змінити, відтворила нетривкість самого часу, який застиг на межі трагічного передчуття змін. У безлічі фільмів 10—20-х років промайнула тінь «вертинськоподібного» добродія з надсадним голосом: звучать його пісеньки — органічна частина світу, що йде геть. «Натура, що відходить» набула в його особі гідного лицедія, «професійного плакальника» на кшталт тих, що голосять на похованні.

      Причина цього успіху передусім у тому, що його творчість відтворила духовну кризу суспільства. Маленький «естрадний Блок», Вертинський співав про щастя у страшному світі. І коли на зміну Срібній прийшла Залізна доба, а світ став ще страшнішим, голос Вертинського зваблював надією. Сучасники жахливої доби тягнулися на голос співця, немов у морози «зеки» до багаттячка. Адже більшість його пісеньок — балади про маленьких (не ницих, а добрих і неагресивних) персонажів. Любити цих «маленьких» для нього означало жаліти їх. І коли він вирішивши, що «так треба», створив пісеньку про Сталіна, в нього навіть для цього «немаленького» персонажа не знайшлося інших почуттів, окрім жалю... 

      Вертинський запропонував естраді пісню, що була витонченішою, ніж російський романс. Його Муза, заплакана німфа у благенькому рубищі, — це його ностальгія за втраченим. Православне богослов'я розрізняє гріх звершення і гріх упущення. Він аж ніяк не був грішником, що прогавив свій шанс творити добро. Він переміг у собі комплекс «недоколисаної дитини», відчуття сирітської самотності у світі, покинутості, випадення з часу. І прожив життя «на повну котушку». 

Увесь світ — його театр

      Його «подарувала світові» київська земля. За словами дочки Анастасії, «тато дуже любив вишневе варення». І ця його пристрасть з'явилася, певним чином, не в «паризький» чи «шанхайський» період життя Вертинського. Його батько, Микола Петрович, працював приватним повіреним. Мати, Євгенія Степанівна Сколацька, була дворянкою. Шлюб батьків офіційно не було зареєстровано — перша дружина Миколи Петровича не давала чоловікові розлучення. І йому довелося всиновити своїх дітей — старшу доньку Надю і сина Сашка. Діти рано втратили батьків. Сашка і Надю взяли на виховання тітки з боку матері. При цьому діти опинилися у різних сім'ях. Тітка, яка виховувала Сашка, переконала його в тому, що сестра померла. Зустрілися вони лише в роки Першої світової війни, коли обоє стали артистами.

      Учився Вертинський погано — його було виключено з двох гімназій. Йому відкривався широкий і битий шлях у босяки. Але врятувало загострене чуття прекрасного: юнак-естет часто ходив і до церкви, і до театру, як статист брав учась у постановках. При цьому, щоб звести кінці з кінцями, продавав поштівки, розвантажував кавуни в київському порту, працював коректором у типографії, бухгалтером у Європейському готелі. А вечори проводив у літературному салоні Софії Миколаївни Зелінської, вдома у якої збиралися знаменитості того часу.

      Тодішній київський світ був насичений церемонністю надушеної «чистої публіки» і водночас — брудом і нудотою «сірячної околиці», високим романтизмом і при цьому — задушливим лицемірством. Двірники перед під'їздами «порядних домів» одержували від панів свої святкові п'ятаки під Різдво, на Пасху... А на дверях престижної кондитерії мадам Анжу можна було прочитати: «Собакам, нижнім чинам і студентам вхід заборонено».

      У 1910 році він полишив Київ, «родину нежную», і переїхав до Москви. Поступити до школи Художнього театру завадило його дошкульне грасування і шепелявлення. У цей час Вертинський уперше нюхнув кокаїну. Потрапив до театру мініатюр Марії Миколаївни Арцибушевої, де писав гострі скетчі. Прийшов перший успіх. І якщо, починаючи працювати в театрі, він отримував символічну плату — «борщ і котлети», то тепер — надійне «жалування». На жаль, ці гроші йшли, головним чином, на купівлю кокаїну.

      У 1912 році здійснилася його юнацька мрія — зніматися в кіно. В одній з перших російських кіностудій «Акціонерного товариства Олексія Ханжонкова» Вертинському зрідка перепадали невеличкі ролі. А вперше він дебютував як кіноактор в екранізації «Чим люди живі?». Син Льва Толстого, Ілля, знімав фільм за оповіданням батька і шукав виконавця на роль янгола. За сюжетом фільму той мав голим упасти «з небес» (насправді — з даху клуні) у сніг і піти в далечінь. «Метр» Мозжухін відмовився, і трюк узявся виконати «хлопчисько» Вертинський. Тоді ж саме він помітив у скромній дружині прапорщика демонічно красиву жінку — це була майбутня зірка німого російського кіно Вєра Холодная. Молодий актор закохався у неї палко і... безнадійно. Пам'ятником цьому захопленню стали його найпопулярніші романси.

      Наприкінці 1914 року Вертинський вирушив санітаром-добровольцем на фронт. Він розважав поранених виступами, пришивши до білого халата помпон. На початку 1916 року, після поранення, повернувся до Москви, знову влаштувався на сцену. На естраду арцибушевського театру Вертинський вийшов у чорному костюмі П'єро. Його пісні спочатку називалися «сумні пісеньки П'єро», або ж «арієтки». А самого артиста називали «російським П'єро».

      Після більшовицького перевороту Вертинський дійшов висновку, що йому не зжитися з новою владою. У Москві жити ставало все важче, і Вертинський вирішив поїхати до Києва. Потім — Харків, Одеса. Тут із ним трапився незабутній випадок. Якось уночі його підняв з лiжка білогвардійський офіцер і відвіз до похідного вагона генерала Якова Слащова (він став прототипом Романа Хлудова у булгаковському романі «Біг»). Привезли артиста лише для того, щоб почути одну-єдину пісню: «То, что я должен сказать», про загибель 300 московських юнкерів під час жовтневого перевороту 1917 року.

      Події громадянської війни на початку 1920 року «виштовхнули» з Росії кращих дітей Срібної доби. Вертинський також полишив батьківщину, виїхав до Константинополя. Причини своєї еміграції він визначав так: «Це був потяг до пригод, подорожей. Юнацька безтурботність». 

Неприкаяний клоун

      З цього часу починається терниста дорога поневірянь «Російського П'єро». Народжуються нові пісні — маленькі балади про клоунів, пажів, танцівниць, примхливих дам у коштовних манто, бродяг... Становище втікачів із Росії погіршувалося. Генерали зголошувались працювати за тарілку супу швейцарами, витончені аристократки — прачками. Роздобувши грецький паспорт, Вертинський поїхав до Румунії, потім жив у Польщі, їздив із гастролями Європою. У Сопоті познайомився з Іреною Потоцькою — дочкою російських емігрантів. І незабаром вона стала його дружиною. Втім ненадовго. Він перебрався до Франції, потім — у Берлін. При цьому продовжував виступати для російських емігрантів, працював із фільм-студіями.

      Німеччина голодувала... Вертинський їде до Парижа, який переживав на той час апогей імміграції. Ніде за кордоном росіяни не почувалися так вільно. Тут він провів майже десять років — з 1925 до 1934-го, познайомився з представниками романовського дому. Географія його успішних гастролей значно розширилася. Він перебував у теплих стосунках з Анною Павловою, Тамарою Карсавіною, Михайлом Фокіним. А у вільний від концертів час знімався у кіно. Вертинського вже називали «Шаляпін естради». Його знав увесь світ. І лише більшовицька влада не хотіла чути про відомого артиста. А він навіть змінив свій репертуар — починаючи з 1930 року писав пісні на вірші радянських поетів.

      Восени 1934 року Вертинський вирушив на кораблi до Америки. Тут він відчув настороженість, розгубленість публiки, як і більшість європейських артистів: «Америка надто стомлює». Артист познайомився з Чарлі Чапліним та Марлен Дітріх. Однак, попри неодноразові пропозиції, він так і не зробив кар'єру в Голлівуді. Непогано володіючи німецькою мовою і чудово — французькою, він не зносив англійської. Його нудило від того «доброзичливого кретинізму», що оточував його.

      У жовтні 1935 року Вертинський їде до Китаю. Усі довгі роки еміграції він прагнув повернутися на батьківщину — тепер до СРСР. У 1937 році його запросили працювати до радянської амбасади. Він почав співробітничати з радянською газетою «Нове життя» у Шанхаї, з радіостанцією ТАРС — намагався показати свою лояльність до радянської влади. Однак усе склалося не так, як передбачалося — почалася Друга світова війна.

      На цей тривожний час припало залицяння Вертинського до юної грузинсько-російської красуні Лідії Циргвава, яка народилася у Харбіні. Вже немолодий поет і 20-річна дівчина побралися 26 травня 1942 року. Незабаром у них народилася донька Маріанна.

      Після вигнання японців iз Китаю він написав листа до Молотова. І несподівано отримав дозвіл на в'їзд до СРСР. Існує легенда, що з собою артист привіз цілий вагон медикаментів для фронту. Насправді ж у нього навіть не було грошей на колиску для маленької Маріанни. Тим часом 19 грудня 1944 року в сім'ї Вертинських народилася друга донька — Анастасія.

      Небезпека потрапити під «коток» боротьби з космополітизмом загрожувала і йому. Коли Жданов у 1948 році приніс на затвердження постанову політбюро про ідеологічний погром музикантів, там згадувався і Вертинський. Сталін тоді сказав: «Дадым артысту Вертынскому спокойно дожить на Родыне». Подейкували, що Сталін мав усі його платівки і любив їх слухати.

      У 55 років артистові довелося починати все спочатку, їздити по всіх закутках Союзу. Однак із понад сотні пісень з його репертуару до виконання в СРСР було допущено не більш як 30. Концерти у Москві та Ленінграді були рідкістю, на радіо Вертинського не запрошували, платівок не випускали. Не дивно, що за 14 років життя в СРСР він написав лише два десятки віршів. У п'ятдесяті роки багато знімався у кіно. Нарешті стали записувати його платівки. А в 1951 році за участь у фільмі «Змова приречених» Вертинський був навіть удостоєний Сталінської премії.

      За кілька років до смерті доля привела його до Києва, де він знімався на Кіностудії імені Довженка. Помер маестро Вертинський 21 травня 1957 року в Ленінграді. А поховали його в Москві, на Новодівичому цвинтарі.

      ...Він ледь не став київським босяком, побував «у шкурі» неприкаяного підлітка, кокаїніста і представника богеми... Однак інтелігент, Художник від Бога Вертинський став утіленням найвищого артистизму. Якщо з київських босяків можуть виростати Вертинські, мо­же, не все так уже й без­на­дійно?