Книжка не пручається

      Колись мені здавалося, що на світі нескінченно велика кількість гарних книжок, і що далі живеш, то більше відкриваєш для себе непересічних авторів. На жаль, переступивши певний віковий поріг, переконуєшся, що це не так: справді добрих книжок так мало, що часом аж дивно від того. Може, тому я тримаю у своїй бібліотеці лише ті книги, котрі можна перечитувати: передовсім це Хемінгуей (чи, як прийнято зараз писати, Гемінгвей), особливо його роман «По кому подзвін», відтак трилогія Сенкевича, котру пощастило придбати ще за радянських часів у «букіністі» іноземної книги, а також драматургія Сартра, зокрема «Смерть без поховання» й «Альтонські в'язні», з фантастики — твори Стругацьких і Толкієна. В російській літературі для мене цікавими є всього кілька авторів: Юрій Трифонов, Варлам Шаламов і не дуже відомий на сьогодні Фрідріх Горенштейн, котрий наприкінці 80-х дебютував романом «Искупление». З поезії я перечитую хіба що Антонича, Плужника і Шевченка, інколи — збірку Тичини «Замість сонетів і октав».

      Що ж до сучасної української літератури, то тут, як на мене, вимальовується дуже сумна картина. З одного боку, складається враження, що вона всуціль забита героями, котрі начебто повилазили з каналізації, — бомжами, сифілітиками, божевільними, дебілами, збоченцями, маніяками... Я ніяк не можу втямити, яку втіху можна отримати від смакування брудних деталей повсякденного життя, особливо коли їх описують iз нездоровим, пристрасним інтересом. Врешті, вся ця фактографія викликає нудьгу: за нею не стоїть щось більше, вона передбачає, що світ — бардак, а люди... ну, словом, зрозуміло. З другого боку, спостерігається поширення так званої комп'ютерної літератури. Як на мене, то це феномен, котрий ще не мав аналогів у вкраїнській літературі: масово з'являються твори, котрі не мають ніякого відношення до дійсності, не передбачають дійсність як свою основу, це наче комп'ютерні ігри: барвисті, жваві, бездоганно оформлені — й водночас цілковито мертві. Їх неможливо розглядати в рамках якоїсь естетики: ну що можна сказати, наприклад, про Іздрикового «Воццека» чи «Культ» Дереша? Причина їхньої популярності, мабуть, у тому, що сучасна цивілізація підійшла до усвідомлення нереальності нашого світу, а значить, і до цілковитої беззмістовності таких понять, як «добро і зло», «красиве і бридке», «масове й елітарне». На грунті цієї психології, зокрема, й виникають літературні конкурси, де цілковито пересічні твори здобувають славу шедеврів і зараховуються до розряду серйозної літератури.

      Ну а якщо говорити про мої уподобання, то з усіх українських романів, що вийшли останнім часом, я перечитую хіба «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Диво дивне: і манера письма тут мені не подобається, та й взагалі есеїстики я не люблю — але зате яка потужна енергія відчувається в цьому тексті! Що ж до інших жанрів, то з детективів мені сподобався роман «Кров кажана» Василя Шкляра, з жіночих писань — «Зелена Маргарита» Світлани Пиркало і «Провина» Анни Хоми. Останню річ можна було б назвати радше спробою психотерапії, а не літературним витвором, — але він принаймні змушує мислити, а це рідко трапляється в літературі. Звичайно, ще краще було б, якби авторка не так довіряла теорії Фройда, котра аж надто відчувається в цьому романі...

      А взагалі, мені дедалі більше починає здаватися, що читання — діло дурне. Як сказав колись мій улюблений політик Мао Цзе-дун: «Книжку читати легше, ніж викопати яму, посадити дерево чи зарізати свиню. Ти її хапаєш, а вона пручається, ти її ріжеш, а вона верещить. Книжка ж лежить на столі — вона не пручається, не верещить...» Так що, з цього погляду, читати книжки (так само, як і писати їх) — вочевидь, ледаче й непотрібне заняття.