У такому вигляді маєток дійшов до наших днів. (Фото Володимира СТАДНІКА.)
Це село відоме напевне кожному, хто часто їздить трасою Київ—Житомир. Точніше, відома його назва — Копилів, бо сам населений пункт до автостради лише «дотикається» крайніми хатами. На жаль, «по дотичній» знайомі з Копиловом і більшість дослідників історії Київщини, для яких цей топонім асоціюється головним чином із іменем Петра Чайковського. Композитор і справді протягом 1889—1890 років двічі бував у Копилові і навіть написав тут декілька п'єс. Але в житті села набагато вагомішу роль зіграв господар тамтешнього маєтку Микола Карлович фон Мекк, який був одружений на племінниці автора «Лебединого озера». Зведені фон Мекком будинок і парк, хай і не в первозданному вигляді, але й сьогодні є окрасою копилівських пейзажів.
А ще Копилів — досить помітна точка на карті українського землеробства (тут був виведений відомий сорт пшениці «Поліська-70») і навіть медицини (з 1943 до 1954 рр. у селі розміщувалося центральне відділення Макарівської районної лікарні, колектив якої розробив методику умовно-рефлекторного лікування безсоння без використання снодійних препаратів). А якщо ще додати, що у Копилові є власні Оболонь та Волга, то сумніви щодо самобутності села зникають самі собою.
У дитячі роки я часто бувала в Копилові. Але, збираючи шишки під столітніми ялинами у парку чи прямуючи до автобусної зупинки Висадженою — довгою, обсадженою з обох боків тополями вулицею, — навіть уявити не могла, скільки цікавого таять у собі й ці дерева, й навіть прориті попід парканами канави. Доторкнулася до притрушених пилом часу секретів лише тепер, а допомогла мені в цьому вчителька місцевої школи, і заразом «позаштатний» архіваріус села Наталія Кохан.
Наталія Степанівна одразу зазначила, що говорити про Копилів «лише як про сторінку з біографії Чайковського — обкрадати і себе, і історію». Адже перші письмові згадки про село стосуються ще часів визвольних змагань проти польської шляхти. Про події XVII ст. нагадують і залишки земляних валів на околицях села (до речі, один із копилівських кутків і нині називається Валом). Після поділу українських земель між Росією та Польщею село неодноразово переходили від одного власника до іншого. В 1881 році господарем тамтешніх земель став Микола Карлович фон Мекк — син баронеси Надії фон Мекк.
Ім'я цієї жінки для багатьох пов'язане з Чайковським — Надія Філаретівна і Петро Ілліч протягом багатьох років вели листування, хоча жодного разу не зустрічалися (між ними була домовленість, що знайомство їхнє буде лише заочним). Та Надія фон Мекк була цікавою особистістю і сама по собі — мало того, що народила 11-х дітей, але й займалася великою меценатською діяльністю, допомагала художникам та музикантам. Наталії Кохан вдалося розшукати Тетяну Олексіївну Сєбєнцову — одну з внучок Миколи фон Мекка, від якої вона дізналася багато дивовижних фактів, що виходять далеко за рамки історії окремо взятої родини.
Сліди діяльності фон Мекків і сьогодні зустрічаються у Копилові ледь не на кожному кроці. Взяти хоча б уже згадану Висаджену — саме фон Мекк зробив дорогу, що з'єднала село з житомирським шляхом, і обсадив її тополями, які добре вбирають вологу (Копилів стоїть на заболоченій місцевості). За його ж кошти навколо села були прориті канави, що прослужили копилівцям ледь не ціле століття. Років двадцять тому, під час чергової реконструкції дороги, канави вздовж Висадженої засипали, а тополі вирубали, через що на навколишніх городах тепер частенько стоять калюжі.
Чайковський в одному з листів до Надії фон Мекк із захватом писав про масштаби розпочатого в Копилові будівництва: будинок із водонапірною баштою, парк з озером та розарієм, вітряки, молочна ферма, кінний завод, — і все оснащене найсучаснішою за тодішніми мірками англійською технікою. (Крім того, Микола фон Мекк володів найбільшим у Москві автомобільним парком. Один із автомобілів був доставлений і до Копилова. Не виключено, що це було взагалі перше авто, яке проїхало житомирським шляхом). Щоправда, Надія Філаретівна у іншому листі зауважила: а чи варте все це часу, зусиль, грошей? Чи оцінять прийдешні покоління ці звершення?
На жаль, баронеса була права. Хоча копилівські селяни свого пана любили. Про це свідчить хоча б такий факт: коли в 1914 році Микола фон Мекк продав маєток родині Дурасових, то сорок копилівців за власною ініціативою поїхали разом з ним до Підмосков'я. Також відомо, що в роки Першої світової війни фон Мекк надавав фінансову допомогу копилівським вдовам. Але потім до влади прийшли більшовики, і Микола фон Мекк разом з тисячами інших найосвіченіших людей своєї доби був зарахований до «ворогів світового пролетаріату». Вірніше, спочатку цей пролетаріат добряче використав його знання і досвід (після революції Микола Карлович опікувався залізницями, викладав в університеті), а потім відправив на «звалище історії» — в 1927 році родич геніального композитора був розстріляний.
Що ж сталося з копилівським маєтком? Озеро було засипане, з алей зникли троянди, натомість з'явилися дикі чагарники та кропива. Будинок, звісно, теж втратив колишній блиск, але доля цієї споруди дивовижна. Які тільки установи не знаходили притулку під її дахом! У 20—30 рр. тут була агрошкола, в роки окупації — німецький штаб, одразу після війни, як уже зазначалося, — районна лікарня.
З лікарнею співпрацював відомий київський медик Павло Бейлін, під керівництвом якого й був розроблений вищезгаданий лікувальний метод. Суть його полягає в тому, що в палатах створюється відповідний мікроклімат: свіже повітря, шум дерев, звуки водоспаду плюс тиха приємна музика — і пацієнт засинає без усіляких снодійних. В Копилові цей мікроклімат створювався не штучно, а природним чином, адже біля будинку фон Мекка росте багато лип, і пацієнти мали змогу дихати багатим на фітонциди повітрям.
Згодом у маєтку оселилася загальноосвітня школа: старші класи навчалися в «панських покоях», а молодші — в колишній споруді для челяді. В 1973 році поруч було зведено сучасне шкільне приміщення, а в будинку фон Мекків розмістилася музична школа, контора дослідного господарства «Копилове», сільська рада. Останні років п'ятнадцять будинок стояв пусткою і потроху занепадав. Але нещодавно ним зацікавилася одна з вітчизняних фірм, яка забажала реставрувати будинок і парк і зробити їх принадними для туристів. Взагалі-то в обласному турбюро і зараз є маршрут до Копилова, але відновлений маєток, звісно, привабить набагато більше екскурсантів.
Завдяки зручному розташуванню і досить родючим землям Копилів ніколи не був селом депресивним. За радянських часiв навіть вважався одним із «зразкових» населених пунктів Макарівського району, сюди часто возили різні делегації (так, у 1953 році на зйомки фільму «Спортсмени нашого села» в Копилів приїжджала гімнастка Лариса Латиніна, а ще раніше — в 1938 році — цi мiсця відвідав легендарний льотчик Валерій Чкалов). Серед інших село вирізнялося і тим, що тут був не колгосп, а дослідне господарство Інституту землеробства УААН. У теплицях тамтешньої селекційної станції за рік проходило два повних цикли вирощування зернових. Селекційна станція в Копилові діє і нині, але теплиці з початку 90-х не працюють, залишилася тільки невелика дослідна ділянка в полі.
У радянські часи всіляко підкреслювався факт перебування в Копилові Чайковського: біля в'їзду до села стояв пам'ятний знак, працював філіал районної музичної школи, був навіть створений сільський симфонічний оркестр. І хоча ні філіалу, ні оркестру давно вже немає, в деяких копилівських оселях й сьогодні можна побачити старі скрипки та віолончелі, ну й, відповідно, є ще люди, які вміють на них грати.
У місцевій школі років тридцять тому навчалося до п'ятисот дітей. Зараз «постійний контингент» становить 135 учнів (крім того, школу тимчасово відвідують діти, що потрапили до розташованого в Копилові обласного притулку для неповнолітніх). За словами директора школи Миколи Прокопенка, проблеми їхнього закладу мало чим відрізняються від загальноукраїнських — дефіцит грошей на ремонт приміщень, недостатні надходження методичної та художньої літератури до бібліотеки, перебої в роботі опалювальної системи. Щоправда, останній пункт найближчим часом має зійти з порядку денного, оскільки до села нарешті провели газ.
Ще років десять тому в Копилові стояло до сотні пустих хат. Тепер же, за словами секретаря сільради Світлани Рудоман, «садиб на продаж» практично не залишилося. І хоча більшість обійсть були куплені під дачі, є сім'ї, які перебралися сюди з Києва для постійного проживання, — люди, як і раніше, працюють у столиці, а мешкають у селі. Всього на початок 2007 року в Копилові проживало 1264 особи. За минулий рік у селі народилося аж 17 (!) дітей (в попередні роки, як правило, народжувалося не більше шести-семи).
Крім даних про маєток фон Мекка в архіві Наталії Кохан є чимало інших цікавих документів. Наприклад, листи з фронту. Наталія Степанівна показує пожовклі від часу папірці і розмірковує: «Читаючи ці листи, іноді хочеться і сміятися, і плакати. Ось, наприклад, солдат пише: «Дорога моя Марусю, я дуже радий, що в тебе вродили буряки. Тепер ти зможеш нагнати доброго самогону й вип'єш з сусідками за те, щоб я остався живий». Ну який, скажіть-но, телесеріал зрівняється за драматизмом і щирістю з оцими двома реченнями?!..».
Попрощавшись iз Наталією Степанівною, я прямую Висадженою до автотраси. І думаю про те, скільки загадок може приховувати звичайне, на перший погляд, українське село. Та що там село — кожна вулиця і навіть кожна старенька хата! Скільки таких листів «до Марусь» лежать десь, нікому не потрібні. Скільки їх було погризено мишами і спалено байдужими внуками! І чому думки та почуття рідної прабабусі багатьох із нас цікавлять менше, ніж страждання телевізійної «няньки Віки»? Ви знаєте відповідь на цi запитання? Я, на жаль, ні...
Копи лови на Волзі!
Є декілька версій щодо походження назви села. Але копилівцям найбільше подобається така. Одного разу йшов сильний дощ, і складене в копиці сіно попливло. Селяни, рятуючи панське добро, кричали: «Копи лови». Відтоді село начебто й почали називати Копиловом.
А ще в Копилові дуже цікаві назви кутків — Ганджиманівка, Ворочок, Моріжок, Оболонь, Волга. Копилівська Оболонь, як і київська, виникла на місці болота. Що ж до Волги, то так називається вулиця, яка все приростала новими хатами і врешті стала дуже довгою і звивистою — як річка Волга.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
