Бах, але не той

      Після розпаду СРСР колишні радянські республіки так-сяк розділили «спільно нажите майно», хоча справедливим процес розподілу з багатьох точок зору було назвати складно. Бо значна частина спадку просто осіла в «закромах» Росії. І йдеться не лише про матеріальні блага, а й про інтелектуальні надбання. Так, приміром, величезна кількість радянських вчених будь-яких національностей автоматично стали «російськими». До когорти таких учених з українським корінням належить і творець радянської школи біохіміків Олексій Миколайович Бах (1857—1946). За радянських часів його іменем було названо Інститут біохімії АН СРСР, який нині є структурою Російської академії наук. І сьогодні в цьому інституті в Москві відбуватимуться урочистості з нагоди 150-річчя Олексія Баха — ученого, який довгі роки працював у Франції та Швейцарії, завершив свою кар'єру і життєвий шлях у Москві, а народився на Полтавщині. «Ви будете сміятися, але такий-то — теж із України», — жартує дехто у подібних випадках. «Нашого цвіту — по всьому світу», — пафосно заявляють інші. Ми скажемо інакше: нехай весь світ вшановує наших славетних земляків. Ми ж, як кажуть, не рахуємо.

Політичні дискусії «у Бахуні»

      Олексій Бах народився 17 березня 1857 року в містечку Золотоноша, тодi Полтавської губернiї. Згодом родина переїхала до села Бориспіль, що під Києвом. Батько майбутнього академіка працював техніком на винному заводі. І саме він, практик-винороб, який не здобув академічної освіти, ознайомив сина з питаннями бродіння і ферментів. Тоді й виник в Олексія інтерес до біологічної хімії — тієї галузі знань, якій у майбутньому академік Бах присвятить усю свою наукову діяльність. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, його віддали до другої Київської класичної гімназії. Навчався він із задоволенням, захоплено вивчаючи латинську та грецьку мови, а пізніше — французьку, німецьку і англійську. Через десятки років донька Баха, Лідія Олексіївна, згадуватиме, як її вже старенький, 80-річний, батько «iз задоволенням цитував давньогрецькою мовою цілі уривки з «Іліади» та «Одіссеї» напам'ять».

      1875 року Олексій Бах закінчив гімназію і вступив на відділення природничих наук фізико-математичного факультету Київського університету ім. святого Володимира. З перших днів навчання юнак почав цікавитися наукою — він багато працював y мінералогічному і зоологічному кабінетах, у Ботанічному саду. Улюбленим предметом Олексія Баха була хімія, особливо ті її напрямки, які згодом склали предмет біохімії. Він любив ставити досліди, вивчав процеси окислення, бродіння, хімії вуглеводнів, з великим інтересом читав праці Дмитра Менделєєва. Юнацькі роки Олексія Баха були яскравими і водночас непростими. Часто «у Бахуні», як його називали друзі, збиралися студенти, які дискутували про шляхи подальшого розвитку Росії. Серед київської молоді тоді було популярно відвідувати гуртки самоосвіти, слухачем яких був і Олексій. Проте буремна студентська діяльність тривала недовго. У лютому 1878 року в Києві було здійснено невдалий замах на товариша прокурора М. Котляревського. За підозрою у замаху було заарештовано одного зі студентів Київського університету св. Володимира. Частина студентів стала на захист заарештованого, і почалися студентські заворушення, в центрі яких опинився і Олексій Бах. Його разом із тридцятьма іншими студентами було виключено з університету на три роки, позбавлено права вступати до інших вищих навчальних закладів Росії і відправлено в заслання у Новгородську губернію. Саме там y молодого революціонера почався запальний процес у легенях, який ще довгі роки потім нагадуватиме про себе.   

      У січні 1882 року Бах повернувся до Києва і знову став студентом, Університету св. Володимира, проте наука в його житті на деякий час відійшла на другий план. Він «грунтовно» закинув навчання і став членом Київської організації партії «Народна воля». Понад два роки перебував у підпіллі, а коли в березні 1885-го 28-річний Олексій Бах опинився перед загрозою неминучого арешту, то за підробленим паспортом на ім'я Протасевича виїхав iз Києва до Парижа. Тоді він думав, що залишає Росію назавжди.

Наука замість революції

      «Франція — не Росія». Такими були перші враження Олексія Баха від Парижа. Революційний запал у Європі був ні до чого, і молодий хімік із незакінченою вищою освітою «взявся за голову», тобто за наукову діяльність. І хоча навчатися в університеті йому більше не довелося, роботи у французьких лабораторіях для нього було вдосталь. Почав Олексій Бах із того, що робив переклади статей для паризького журналу «Науковий вісник», присвяченого питанням прикладної хімії. З 1885 до 1917 року він друкував у цьому журналі огляди хімічних патентів, які видавалися в Німеччині, Англії, США і Росії, що дозволило йому ретельно стежити за розвитком хімічної промисловості в різних країнах. Згодом у цьому ж журналі він друкував праці і про власні біохімічні дослідження.

      За наполяганням лікарів навесні 1888 року Бах поїхав підлікувати легені у Швейцарію. На курорті він звернув увагу на вродливу 17-річну дівчину Олександру Червен-Водалі. Так Олексій Бах зустрів свою другу половину, з якою одружився влітку 1890 року і прожив 56 щасливих років.

      Того ж року Бах став науковим співробітником лабораторії при кафедрі неорганічної хімії Коллеж де Франс, якою керував академік Поль Шюценберже. Французькому академіку одразу сподобався молодий російський політичний емігрант, який виклав йому продуманий і цілком завершений план експериментальної роботи з механізму асиміляції вуглецю, і він запропонував Баху поставити досліди у своїй лабораторії.

      Так колишній студент-хімік Київського університету святого Володимира, який не мав дипломa про вищу освіту і вже близько 10 років не тримав пробірки в руках, зміг відновити лабораторні заняття у вищому науковому закладі Франції. За традицією, робота в ньому не оплачувалася і не давала прав на отримання вчених ступенів. Коллеж де Франс був визнаним центром вільної наукової творчості — в ньому працювали і читали лекції такі видатні вчені, як Анрі Ампер, Марселен Бертло, Клод Бернар, Фредерік Жоліо-Кюрі.

      У великій хімічній лабораторії старовинного приміщення Коллеж де Франс, яке було розташоване неподалік Сени, Олексій Бах виконав свої перші експериментальні дослідження, присвячені хімізму асиміляції вуглецю зеленими рослинами — процесу, який лежить в основі утворення органічних речовин у природі. Про ці дослідження він постійно доповідав на засіданнях Паризької академії наук. У хімічній лабораторії Коллежу де Франс Олексій Бах пропрацював із невеликими перервами чотири роки. А 1894 року він разом iз родиною переїхав до Женеви, де прожив 23 роки.

      До Швейцарії вже відомому біохіміку рекомендували переїхати лікарі. Перебравшись на околиці Женеви, Бах зняв маленьку квартиру у старому будинку. У невеличкій комірці, яка була розміщена за кухнею, він влаштував лабораторію. І саме там здійснив численні експериментальні роботи, присвячені перекисним сполукам і їхній ролі в окислювальних процесах, що відбуваються в організмах. 1897 року в журналі Російського хімічного товариства була опублікована стаття Олексія Баха «Про роль перекисів у процесах повільного окислення», де була сформульована його перекисна теорія окислення. Подальші роботи Баха були спрямовані на розширення основ цієї теорії, визначення ролі перекисів у хімії живої клітини, з'ясування природи і механізму дії окислювальних ферментів. Частково експериментальні роботи, присвячені цим проблемам, він виконав спільно з ботаніком і хіміком Робертом Шода, який працював у Женевському університеті.

Iз тихої Швейцарії — до буремної Росії

      Згодом родина Баха переїхала до курортного швейцарського містечка Шампель, де у приватному будинку невтомний Олексій Миколайович знову взявся за облаштування власної лабораторії. Він із ванної підвів у кімнату нагору воду і газ, сам змайстрував полиці, на яких розмістив пробірки, колби, бутлі з реактивами. У дружини на кухні він позичив м'ясорубку, ступки, тертки. Поступово в нього з'явилися хімічні ваги, термостат і ще декілька більш складних апаратів. Починаючи з 1902 року в цій домашній лабораторії Олексій Бах провів детальні дослідження одного з найважливіших окислювальних ферментів живої клітини — пероксидаза. Пероксидазу він виділяв з рослинної сировини: соку білої ріпи, плодів гарбуза, коренів хрону. У своєму саду на декількох відведених грядках Олексій Миколайович вирощував хрін, натирав його на великій тертушці, щоб з отриманого соку виділити рослинну пероксидазу. Шляхом таких «дідівських» методів робити, Бах розробив багато способів виділення і очищення ферментів, які й до сьогодні застосовуються в біохімічній практиці. Він присвятив десятки експериментальних робіт вивченню таких окислювальних ферментів, як фенолаза, пероксидаза, каталаза, тирозиназа тощо. Результатами таких кропітких дослідів стала майже сотня друкованих наукових праць в «Доповідях Паризької академії наук», «Монітер Саєнтіфік», «Архіві Женевського товариства фізичних і природничих наук», «Берлінському біохімічному журналі».

      Коли почалася Перша світова війна, в нейтральній Швейцарії було відносно спокійно, проте виникли проблеми з продовольством. Незважаючи на війну, Бах продовжував експериментальну роботу. «Попри величезну кризу, викликану світовою війною, кількість наукових повідомлень, порівняно з довоєнними роками, збільшилася. Можливо, це пов'язано з тим, що в моменти катастроф люди звертають свої погляди до постійних цінностей, а наука є однією з таких», — сказав Олексій Миколайович, головуючи в січні 1917 року на зібранні Женевського товариства. На початку 1917 року університет Лозанни присудив Баху за сукупність його наукових робіт почесну ступінь honoris causa. А через місяць вченому-біохіміку виповнилося 60 років — вік, який, здавалося б, «зобов'язує» до стабільного життя. Проте Олексій Миколайович вирішує згадати революційну молодість і, залишивши улюблену лабораторію, становище в науковому світі й двох молодших дітей, які навчалися в Швейцарії, їде в Росію. 18 червня 1917 року, після 32-річного перебування на Заході, він приїздить у Петроград.

      У дореволюційній Росії науково-дослідні установи були здебільшого представлені приватними лабораторіями окремих промислових підприємств. Навіть в Академії наук було всього лише п'ять лабораторій — основна робота здійснювалася на кафедрах університетів країни і таких вищих навчальних закладів, як Військово-медична академія у Петрограді і Московське вище технічне училище. У жовтні 1918 року було прийнято рішення про організацію Центральної хімічної лабораторії у Москві — здійснити цю справу було доручено Олексію Миколайовичу Баху. Створена ним Центральна хімічна лабораторія була першою хімічною науково-дослідною установою СРСР. 1931 року на її базі було створено Фізико-хімічний інститут ім. Л. Карпова. З дня заснування лабораторії і протягом наступних 28 років цим науковим закладом керував Олексій Бах. Головним напрямом його роботи були біохімічні дослідження. До нього приєднався молодий фізіолог рослин Олександр Опарін. Під безпосереднім керівництвом Баха в ті роки було вивчено утворення ферментів у зернах, що проростають, розроблено метод кількісного визначення каталази у краплі крові.

      1920 року з ініціативи Олексія Баха було створено Біохімічний інститут. Загалом саме завдяки Баху в СРСР почала бурхливо розвиватися біохімія, а він сам став чільним радянським біохіміком. У січні 1929 року його було обрано академіком АН СРСР. За радянських часів Баху було присуджено безліч нагород за видатні заслуги в галузі біохімії, зокрема за розробку теорії реакції повільного окислення і хімії ферментів, а також за створення наукової біохімічної школи. Він прожив довгих 90 років і помер 13 травня 1946 року.

У публікації використано матеріали Інституту біохімії ім. О. М. Баха РАН.