На відміну від львівських, франківських чи одеських гуртів, які рано чи пізно переїздять до Києва чи Москви і стають столичними, два відомі гурти LЮК і 5nizzа у Харків повертаються завжди, творячи тим самим його музичне обличчя і стиль («Снится город с белыми домами под электропроводами — и на всех одна звезда»). «УМ» зустрілася з одним із учасників харківського дуету (і зважаючи на кількість звуків, яку ці двоє видають одночасно, мабуть, оркестру) Сергієм Бабкіним перед спектаклем «Емігранти», у якому він бере участь.
Насамперед Сергій називає себе актором молодіжного харківського «Театру 19», а потім уже гітаристом та бек-вокалістом 5nizz-и, і паралельно автором двох сольних альбомів — «УРА!»(2004), «БИС!» (2005) і «СЫН» (2005) (пісні для перших двох були записані в один день, тому «СЫН» вважається другим альбомом музиканта). Але кожен із цих образів є окремим, самодостатнім і виконаним на відмінно. Всі шість акторських ролей Бабкін називає улюбленими і вдалими, пісні 5nizz-и співають і в Німеччині, і в Росії — чоловікам подобається правда-матка у геніальних текстах, а жіноча аудиторія вважає карі очі Сергія найдобрішими у світі і впадає в транс, коли він виконує переспівану «п'ятничну» пісню «Забери» («Запусти себя в кратеры моей души. Дыши, дыши, я сам нажму все клапаны»). На підході два сольні альбоми: 5nizz-и і Бабкіна — з цього ми і почали.
— Сергію, сьогодні зранку заходила в найбільші харківські музичні крамниці, запитувала, чи вже з'явилися новий альбом «Пятницы» і твій. Сказали — треба за такими речами їхати в Росію...
— Ні, це не зовсім так. У Росії вийшов тільки мій альбом «Мотор». А альбому «Пятницы» ні в Росії, ні в нас у продажу немає. Просто він ще не зроблений, запис продовжується, тому важко робити якісь прогнози, коли цей альбом з'явиться. Щодо «Мотору» — Україна збирається купувати якусь частину накладу (альбом випустила Асоціація незалежних музикантів «ВДОХ»).
— Твій альбом мав би за традицією називатися трилітерно — йому наперед дали назву «ТРИ». Чому ж тепер — «Мотор»?
— Справді, спочатку хотів назвати «ТРИ», щоб закінчити трилогію назв із трьох букв. Але це безглуздо. Чому «три»? Нас же чотири музиканти: Сергій Савенко — кларнет, Юхим Чупахін — піаніно, Ігор Фадєєв — бас-гітара. Плюс свою краплю додав дизайнер — Саша Гусєв. Я глянув на обкладинку, таку кіношну, і зрозумів, якою має бути назва. І ще пісня така є в альбомі.
— Цікаво, як так складається? Ти одночасно береш участь у творенні і свого власного альбому, й альбому «Пятницы». Твій колега Андрій Запорожець, окрім «Пятницы», записує пісні ще й з «LЮКом»...
— Ні, Андрій брав участь у запису альбому «LЮКLEMON» — це була одноразова співпраця. Він зіграв на презентації, заспівав із ними — і все. Але потім чомусь усі почали вважати, що це сольний проект Андрія! Він співає лише в «Пятнице». Все інше — байки. В «LЮКах» солістка — Оля Герасимова. Я був на їхньому концерті у Пітері — вона прекрасно справляється з тими партіями, які виконував Андрій.
— А як тобі вдається розмежовувати ту музику, яку ти пишеш сам і яку ти пишеш для «Пятницы»?
— Звичайно, я розрізняю ці речі. По-перше, у мене ще до «Пятницы» були якісь пісні (я їх почав писати ще в чотирнадцять років). Мінявся мій світогляд. У вісімнадцять я послухав Висоцького — і все перевернулося. Що таке «Пятница»? Це музика, яку пишуть двоє, і вірші, які пишуть двоє. Разом сідають — і... Це тандем, дует. Чому я почав співати сольно? Просто з'явилися якісь особисті речі, які захотілося подати, ні з ким не порадившись, саме так, як їх бачу я... Ні, навіть не тому. Коли виникла наша група, пішли концерти, все шуміло-гуділо, я, мабуть, колись обмовився, що в мене є ще й мої пісні... Їх послухали, запропонували випустити диск. Будь ласка. Було чотирнадцять пісень, я ще кілька дописав — і з'явився альбом (цікава деталь — на платівках Сергія і «Пятницы» зазвичай більше п'ятнадцяти пісень, а не десять, з яких ще два-три ремікси й один переспів — для заповнення прогалин!. — Авт.). А потім на концертах «Пятницы» почали просити: «Сергію, заспівай!» — і кажуть назву. Я принципово цього не роблю.
— У російських ЗМІ тебе з Андрієм називають західними музикантами і навіть вказують, що принадність вашої музики — у немосковському акценті...
— У музиці немає національностей. Є, звичайно, якась родзинка, за якою ти визначаєш: о, це щось таке східне; а тут якийсь мотивчик ірландський... Так, це є. Розділяти за мовою? Україна, Росія — ну і що? Українською пишуть пісні «Океан Ельзи», «ВВ», «Друга ріка», «Скрябін»... Якщо їх заспівати російською — вони будуть російськими. Так навіщо ділити? Я пишу російською, тому що думаю цією мовою. З дитинства я говорю російською, у сім'ї говорили російською, батько з Росії приїхав, військове училище... Мені зручно спілкуватися, співати російською. У мене є україномовні тексти. Так, іноді трапляється. Все ж ти живеш тут, в інституті ми все складали українською, спектаклі ставили. Українська мова надзвичайно гарна. У ній є такі слова, які неможливо промовляти вголос, їх можна тільки... співати. Слова, які співаються.
— Наприклад?
— «Приваблива». При-ваб-ли-ва... (Сергій співає. — Авт.). Шкода таке слово просто говорити... В «Моторі» є теж українською бонус-трек «Злива», який я написав спеціально для спектаклю «Віолончель» Степана Пасічника (художній керівник Харківського державного академічного театру імені Т. Г. Шевченка. — Авт.). А так у мене назбиралося вже пісень десять українською. Хочу видати суто україномовний альбом.
— Пригадується, 2004 року «Пятница» заспівала кілька пісень на сцені Майдану, а потім і в наметовому містечку. Але опісля того ти шкодував, що ви з Андрієм брали в тому участь.
— Я взагалі не хотів цього робити, мене підхопив емоційний порив Андрія. У нас був тоді концерт у клубі «44», ми йшли на саундчек. Були чутки, що там, на Майдані, музикантам платили. Ми це все від себе відкинули, просто запитали: «А можна, ми зіграємо три пісні?» Дозволили. А там все так щільно: хтось виступає, потім хтось уже говорить, танці... Аби хоч десять хвилин! Ми збігали у «44» — «відчекалися», налаштували звук. Страшенно холодно, розчохлили гітару, роздягаємося, ще якийсь костюмчик придумали. Вибігаємо — людей сила-силенна: «Здрастуйте! Тримайтеся! Це для вас!» Заспівали «Солдата», ще дві пісні... Оце й усе. На емоції. Може, то й хороше було поривання, але зараз я шкодую. Все, що стосується політики, — це завжди бруд, нічого чистого я ніколи не чув і не бачив. Це було б просто чудо — якийсь чесний, чистий душею провідник, ночі не спить — за людей, народ, державу... Щоб не для себе... Ні, не вірю. І ось ми трошки вступили в отой бруд. А потім в інтернеті з'явилося запитання: «А скільки, цікаво, «Пятница» отримала за виступ на Майдані?» Безглуздя це все. На концерт мають приходити люди, яким це справді потрібно. Не якісь там друзі-друзів, «а-я-оце-щось-чув», «а-це-отой-отой-ну-підемо». І от вони приходять — і їм не подобається. Мало людей приходять самі, не просто, щоб взяти щось від нас, але щоб і обмінятися.
— Тебе називають людиною-оркестром. Ходять такі легенди, наче Сергій Бабкін грає на десятку інструментів, хоча за музичною освітою ти флейтист.
— Це йдеться про bit box — те, що я роблю для «Пятницы». Хоча це лише труба. Якийсь інший звук можна назвати віолончеллю, дудуком. Це не вміння передавати звук. Хтось думає, що це якесь досягнення, дар. Але ж так можуть мільйони людей. От тільки чомусь, коли від нас пішли оці всі звуки (Сергій озвучує. — Авт.), це видалося таким дивовижним. Всі запитують, що це таке. Але ж це природно. Ми з дитинства озвучуємо літак — нам хочеться відтворити повну картинку. Потяг не повинен просто їхати — він має звучати. Так і в нас. Є лише гітара, немає барабанів, а хочеться, щоб їх було чути. Щодо гітари — я самоучка. Я знаю якісь там акорди, які сам знайшов. Не маю жодного уявлення, як вони називаються. Мені це не потрібно. Музикант сам відчуває, в якій тональності йому грати. Я закінчив сім класів музичної школи, думав вступати до музучилища. Зараз міг би зіграти на флейті, звичайно. У мене навіть є одна пісня «Мелодия» з альбому «СЫН», де я використав флейту.
— Тепер поговоримо про твою акторську складову, якою Сергій Бабкін ніколи не поступиться задля музики. Ти закінчив Харківський інститут мистецтв, починав працювати у державному театрі...
— Так, це був театр Пушкіна (Харківський державний академічний театр російської драми. — Авт.). 1999 року я почав, взяли із третього курсу. Там я познайомився з Ігорем Ладенком (художній керівник «Театру 19». — Авт.), він був монтувальником сцени і навчався у Харківському автодорожньому інституті. Потім Ігор все це кинув — була мрія вступати на режисуру. На другому курсі театрального факультету Харківського інституту мистецтв йому потрібно було підготувати як курсову роботу якийсь двадцятихвилинний уривок. Я і Женя Шердіц запропонували йому прекрасну п'єсу «Емігранти» Славомира Мрожека. Він почитав — класно. Зробили спектакль. На його третьому курсі з'явилась «Любофф» (п'єса Меррея Шизгала. — Авт.), на четвертому — «Павло І» за Мережковським і на п'ятому — «Хулія Славлю!» (за мотивами свого часу забороненої у Харкові п'єси Миколи Куліша «Хулій Хурина». — Авт.). Так і виник «Театр 19».
— У «Театрі 19» ти не лише граєш, а й створюєш звукове оформлення. Яким чином ти підбираєш музичний супровід для вистави?
— Я втретє написав, грубо кажучи, пісню на замовлення. Не просто от у тебе виникла вона раптово, а попросили — для спектаклю, щоб звучала у конкретному моменті. Я спеціально ходив дивитися виставу. Це якраз і була «Віолончель». А до цього в мене була така гітарна гармонія, слова інші... І тут я йшов вулицею і на думку спало — «злива». Злива... щаслива... я щасливий... ти щаслива... Потім я згадав старі акорди і почав писати куплети. Я там не констатував події спектаклю. Було багато почуттів, чогось особистого. А першу «театральну» пісню я зробив для «Павла І» на вірші Мережковського. Зараз мене запросили зніматися на «Мосфільм», уже кілька днів ідуть зйомки. Потім запропонували написати пісню. Сьогодні вночі я її якраз і написав — про скарби. Фільм теж так називається «Скарби». Він дуже цікавий, добрий, світлий. Така собі новорічна казка, з упирями, містикою, але зовсім не страшна, хороша (з'являється дитяча усмішка. — Авт.). Сьогодні таких фільмів дуже мало. Я там граю приятеля головної героїні. У мене вже є досвід роботи в кіно: колись у Харків приїжджав «Мосфільм» — знімали кіно про Едуарда Лимонова. Я там в епізоді співаю пісню таку... злодійську.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
