Ярослав Гаврилюк: Мрію зняти фільм про Крути

      Майже тридцять років минуло відтоді, коли в українське кіно прийшов Ярослав Гаврилюк. Пам'ятаєте Лук'яна Соколюка зі знаменитого миколайчуківського «Вавилону-ХХ»? Ото він. Звідтоді український кінематограф важко уявити без характерної довготелесої постаті, за якою завихрюється цілий світ — такий же характерний, химерний, завжди багатоплановий і психологічно витончений. У доробку актора близько 40 кіноробіт, зокрема в фільмах «Така пізня, така тепла осінь», «Граки», «Три гільзи від англійського карабіна», «Годинникар і курка» та багатьох інших. А паралельно тривала робота в театрі, де Ярослав теж встиг створити цілу галерею неповторних образів. Тобто гідний ужинок до 55-річчя — саме час озиратися на зроблене і потроху вкриватися хрестоматійним глянцем. Тим більше, що нещодавно Гаврилюку присвоєно звання народного артиста України...

      Утім, попри звання й ювілеї, Ярослав Гаврилюк залишається самим собою — доступним, щирим, трохи іронічним. А ще — захопленим, і то не лишень кіно чи театром. До речі, між цими двома «музами» актор вибрати головну не може...

      — Воно мені однаково дороге. І так сталося, що туди й туди мене ввів Іван Васильович Миколайчук, світла йому пам'ять. Після закінчення театрального інституту він сказав: іди, малий, в театр. Попрацюй, стань хорошим актором. А кіно тебе знайде. Я так і зробив, бо слово Миколайчука для мене було законом. А згодом саме Іван Васильович приїхав у Львів, де я працював у ТЮГу, і в моїй гуртожитській кімнаті поклав на стіл два сценарії...

      — Це й був «Вавилон-ХХ»?

      — «Вавилон-ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь». Іван Васильович каже: «Я не знаю, який з них мені дозволять знімати. Але ти прочитай обидва, вибери собі там роль. Це тобі мій подарунок». Це 77-й рік, мені лишень 26. Уявіть, що це для мене було. Я вибрав «Вавилон», роль Лук'яна. Мене викликали на проби, а театр не відпускає. Я написав заяву, посварився, а потім плюнув на все, купив квиток на літак і полетів. Це був мій перший фільм, і я й досi вдячний Івану Миколайчукові.

      — Зйомки переросли в дружбу?

      — Це сталося ще раніше. Я, коли вчився в театральному інституті, жив і в гуртожитку, і в Івана Гаврилюка, свого двоюрідного брата. Іван із Мирославою мене завжди брали з собою, куди б не йшли — чи до Костя Петровича Степанкова, чи до Борі Брондукова, чи до Миколайчуків. Особливо близькі стосунки були з Миколайчуками. Ми могли сидіти до півночі, говорити про все на світі, співати. А потім Боря Брондуков міг сказати: «Поїхали до мене. У мене якраз дозріває качка в духовці. Я зараз Катерині подзвоню...». І їдемо. Пісень співаємо. Зараз чомусь такого немає...

      — А яка роль вам найдорожча?

      — Всі дорогі, але... Але, гадаю, це Лук'ян з «Вавилону» і пастух Гриць у «Дудариках», де я вже пробував втілювати хай і маленькі, але власні знання. За роль Гриця на фестивалі «Молодість» 1980 року я отримав приз за кращу чоловічу роль. І третя роль — Шурка в «Граках» Костянтина Єршова, вона мені була й цікава, й важка водночас, бо поряд були такі відомі актори, як Олексій Петренко, Леонід Філатов, Анатолій Ромашин. Я й зараз шкодую, що після «Граків» мені практично не траплялися подібні психологічні ролі.

      — З Філатовим як вам велося?

      — Душа в душу. Він не лишень був актор блискучий, як і поет, а й хлопець чудесний. Така деталь: нам із Петренком, iз яким ми розмовляли українською, Філатов говорив: «Я вас очень прошу — разговаривайте и со мною по-украински...».  Міг навіть зробити зауваження декому: «Да-а... Жить на Украине, есть украинский хлеб, пить украинскую горелку и не знать украинского языка — вот это свинство!»

      — Любов Поліщук, з якою ви знімалися в «Вавилоні», часом, не говорила українською?

      — Ні. Вона з Сибіру звідкись. Але дуже хотіла дізнатися щось про свій український родовід. І Миколайчук попросив про це знайомих професорів. Через тиждень-два принесли цілу «ряднину», розписану фактажем. Знайшли район походження, знайшли коріння і навіть якогось Любиного предка — козацького сотника  Поліщука. Вона тим тішилася, як дідько цвяшком. Каже: я тільки тепер розумію, звідки в мене таке працелюбство, настирність і любов до життя.

      Шкода, що багатьох моїх партнерів вже немає поряд, — зітхає Ярослав.

      — Ім'я брата не тяжіло над вами?

      — Ще коли тільки збирався вступати в театральний, першим про це поділився з Іваном. Він зрадів: «Так дуже добре!». Але я спершу ще мусив у армії відслужити два роки. І звідти теж писав саме Івану: що готую до іспитів, що читаю. Хто в самоволку бігав, а я в бібліотеку. А перед армією Іван мене встиг із багатьма відомими людьми в Києві познайомити — я, пам'ятається, був забитий і закомплексований. Так що братові я вдячний, і не конкурую. Він за мене радіє, а я за нього. Плюс у нас дуже різні зовнішності...

      — Останнім часом від творчості є привід радіти?

      — Як у державі було, так і в мене. Я ж син народу, що вгору йде, — посміхається Гаврилюк. — Бувало, що розривався між ролями в театрі й кіно, в літаку спав. Бувало, й повне «затишшя». Ну, що ж... Будемо грати старі ролі. Того ж таки Голохвастова з «За двома зайцями». Я його, до речі, в Молодому театрі вже 26 років граю. Вже воно якось і волосся сиве, але... Костюмчики в нас біленькі, все новеньке. Та й люди просять...

      — А в кіно задіяні?

      — У серіали  оці, на кшталт «за п’ять мінут до сізо», я принципово не йду. Тому була значна перерва. Але я оптиміст недорізаний. І ось із 2005-го року пішли в мене підряд головні ролі. В об'єднанні «Дебют», де створюють фільми молоді режисери. Це фільм «Філософія» Алли Пасєкової, ми з Миколою Бакланом там граємо. Така історія двох одиноких хлопців, які живуть у селі. Психологічна, музична й дуже правдива історія. Другий фільм — «Жах» Мирослава Слабошпицького. Я там граю головного героя, до якого їде донька, щоб познайомити зі своїм нареченим. По дорозі їх спиняють бандити... І третій фільм, «Приблуда», одеського режисера Валери Ямбурського. Це лірична комедія, яких у нас не так і багато. Ці кінокартини покажуть на фестивалі у Вірменії в квітні цього року.

      — Знаю, у вас ще один ювілей — не зовсім «творчий»?

      — Ось уже 10 років очолюю громадську організацію Історико-культурологічне товариство «Герої Крут». Ще коли вчився на кінофакультеті, чув, що на Аскольдовій могилі поховані хлопці... А які хлопці, а що? Ну, не будеш же про це питати на лекціях наукового комунізму? Спитався в Миколайчука. А він каже: «Ти, спудею! Закінчи спочатку свою бурсу...» Вже згодом я познайомився з літератором Іваном Іллєнком, він першим у 95-му році випустив книжку про Крути. Іллєнко мене й надихнув до створення товариства. Взялися за це разом з істориками Віктором Коротким і Олегом Божком. Було нас спочатку душ 10, потім 20. Тепер близько сотні. Є досить відомі люди: Микола Жулинський, Сергій Білокінь, Марічка Бурмака, Василь Герасим'юк, Тарас Денисенко, Тарас Петриненко, Іван Малкович... Приміщення немає, офісом слугує моя квартира. Бухгалтера теж не тримаю, виконую сам ті функції. Організація наша незалежна і неприбуткова. Але знайшли ми дуже багато матеріалу!

      — А що конкретно робите?

      — Читаємо лекції по школах Києва, Київщини та Львівщини. Робимо майже кожного року вечори пам'яті, виступаємо у військових закладах, університетах. Випустили книгу «Героїка трагедії Крут» разом із Володимиром Сергійчуком. Це ще колишній мер Омельченко замовляв. Вона пішла по всіх київських школах.

      — Нові напрацювання є?

      — Підготували до друку другу книжку дійсно унікальних документів. Таких матеріалів немає ні на території СНД, ні в діаспорі. Є навіть спогади з російсько-більшовицького боку. В книзі буде 7 розділів, близько 1000 сторінок, нові фото учасників бою, які взагалі ще ніхто не бачив. Відкривається книга вступним словом Президента Віктора Ющенка, Іван Михайлович Дзюба написав передмову. Є розпорядження Кабінету Міністрів про видання трьох тисяч примірників за програмою «Українська книжка».

      — Кінематографічного виміру тема Крут не передбачає?

      — Як у воду дивитесь! Минулого року Мінкульт оголосив спеціальний конкурс кіносценаріїв для художнього фільму про Крути. Ми зі сценаристом Василем Портяком подали власний варіант, він так і називається — «Крути». В ролях — переважно молоді люди. І обов'язково будемо брати своїх, а не заїжджих.

      Якщо Мінкульт затвердить наш проект і виділить відповідні кошти, плануємо розпочати роботу в травні. Дуже сподіваємося на допомогу меценатів. Як і на підтримку Міністерства оборони та «Укрзалізниці».

      — Коштів багато треба?

      — Майже 15 мільйонів. Гривень! — уточнює Ярослав. — А «Дев'ята рота», скажімо, коштує 10 млн. доларів. Дуже залежить, скільки виділить на фільм держава. Якщо дадуть хоча б більшу половину, то ми будемо звертатися до спонсорів. А вони зразу перепитують: скільки дає держава? Тоді принаймні починають обіцяти. Бо це не тяпкін-ляпкін, а держава! І справа честі саме держави здійснити такі кінопроекти, як «Тарас Бульба» й «Крути».

      — А третя тема?

      — Ще за Омельченка міськрадою був проголошений конкурс пам'ятника на Аскольдовій могилі. Виграв тендер скульптор Богдан Мазур. Макет пам'ятника вже стоїть у його майстерні. Ми подали документально підтверджені списки всіх відомих юнаків з тих 28, що спочивають на Аскольдовій, щоб висікти в граніті. Цього року монумент уже мусив би бути, адже наступного року, 29 січня, цій події виповниться 90 років. Але нинішній мер цю справу заморозив із невідомих причин.

      — Громадські навантаження не заважають акторові Гаврилюку?

      — Я іноді з жахом думаю, що якби в мене все це забрати, оці 10 років, то не знаю, як би я жив... Я й на вручення звання народного артиста в Маріїнський палац прийшов не порожній. А з синопсисом, коротким змістом сценарію, і зверненням до Президента, щоб посприяв нам у створенні цього фільму.

      Поки Іван Васюник читав текст нагородження, я Віктору Андрійовичу папочку й вручив. Він пообіцяв допомогу... Але зверху на мою папку ще понакладали якихось папірців, від заслуженого шахтаря, від мами-героїні. Тому жалкую, що я  Васюнику не сказав, мовляв, Іване, ти — як земляк-львів'янин — проконтролюй, щоб не пропало...

Павло ВОЛЬВАЧ.