Ірина Жукова: Матчі за кордоном поповнюють мою колекцію кулінарних рецептів

      Волейбольний чемпіонат України у жіночій суперлізі не вражає своїм рівнем — усі зірки, щойно з'явившись на небосхилі, намагаються знайти собі гідну роботу за кордоном. Тому поява в національній першості однієї з кращих «зв'язуючих» сучасного волейболу Ірини Жукової стала подією неординарною. Щоправда, на Батьківщину титулована спортсменка повернулася з сімейних причин — народити й виховати дитину поруч із чоловіком Сергієм Голотовим, головним тренером жіночої збірної України й черкаської команди «Круг». Не дивно, що зараз Ірина виступає саме у складі чотириразових чемпіонок України.

      Зустрітися з Жуковою виявилося не дуже й просто. Окрім улюбленого волейболу, чимало часу Ірина тепер присвячує вихованню первістка — у лютому Захару виповнився лише рік. Зустрілися ми з відомою волейболісткою у затишному черкаському кафе, і наша бесіда раз по раз поверталася до вічної теми материнства, такої близької молодій мамі. При цьому очі в Ірини сяють від щастя — вона каже, що почуття, які охопили її серце після народження сина, не можна порівняти ні з чим. Вони настільки сильні, що додають сил та натхнення і у спорті, і взагалі в житті.

«Син щоранку будить нас о шостій ранку, а о десятій — тренування»

      — Іро, то ж на кого більше схожий ваш син?

      — На тата. Він — копія Голотова-старшого, всі так кажуть. Захар дуже активний і рухливий, його все цікавить.

      Сина я народжувала в Черкасах — не хотіла залишати чоловіка самого, адже в нього були важливі ігри, то ж я мала підтримати Сергія. Дитина в нас з'явилася пізно, бо ми свідомо йшли до цього рішення. Заради цього я, по суті, і своєю кар'єрою пожертвувала. Ми з чоловіком дуже хотіли мати сина — і він народився. Але, вважаємо, що дітей у сім'ї повинно бути двоє, тому хотіли б мати ще й доньку.

      — Це ви говорите, опираючись на досвід своїх батьків, у яких було двоє дітей?

      — Так, для мене підтримка сестри Тетяни, котра старша за мене на сім років і живе з сім'єю в Києві, багато значить. До речі, вона не пішла у спорт, зате моя племінниця займається волейболом, що мене особливо радує.

      — Як поєднати професійний спорт і догляд за немовлям? Коли ви починаєте свій робочий день?

      — Ми завжди встаємо удосвіта. Не тому, що тренування починаються рано. Просто Захарчик прокидається рівно о шостій ранку, незалежно від того, коли він ліг спати. Але нам не важко, оскільки ми всі — і я, і чоловік, і моя мама — «жайворонки». Тож до тренувань, що зазвичай починаються в нас о 10-й годині, ми встигаємо впоратися з усіма домашніми справами.

      — На кого лишаєте сина, коли йдете на тренування або їдете на гру в інше місто?

       — З моєю мамою — Валентиною Микитівною. Вона нас дуже виручає, за що ми їй безмежно вдячні. Ми з нею домовилися: поки син маленький, вона нам допоможе. Тому тепер спокійні за свою дитину — мамі довіряємо, як собі.

      Щоправда, тепер, коли синові виповнився рік, вирішили скористатися також послугами няньки. Мама потихеньку вводить її у курс справ, та й Захар починає до неї звикати. Мама згодом планує повернутися до себе додому — у Київ, де накопичилися справи, які треба вирішувати. Знаєте, я дуже хотіла б бути схожою на маму, мама в мене дуже хороша людина.

      — Іро, ви народилися в Києві, а тепер мешкаєте в Черкасах. Як вам провінційне місто після столиці?

      — Я люблю це місто і вважаю себе черкащанкою. Звикати було зовсім не складно. Мені до вподоби спокійне й розмірене життя — для мене це важливо, а в Києві ж шалений ритм. У Черкасах у мене багато друзів, подруг, котрі нерідко зізнаються, що в маленькому місті їм бракує столичного простору, енергії та ритму мегаполісу. А мене в Черкасах усе влаштовує, ми придбали тут квартиру, і я почуваюся тут набагато спокійніше та комфортніше.

Батькову мрію реалізувала донька

      — Чому після заміжжя ви, за традицією, не взяли прізвище чоловіка, а залишилися з дівочим?

      — Мій батько, на жаль, нині вже покійний, дуже хотів, щоб я не змінювала прізвище і залишалася Жуковою. По суті, саме він привів мене у волейбол. У мене і тато, і мама захоплювалися цим видом спорту. Батько відкрив волейбол для себе років у 15-16, а я на кілька років раніше за нього — можливо, тому й досягла більшого.

      — То ж його мрію ви реалізували?

      — Певно, що так. Наша родина, з діда-прадіда, мешкала в Києві, і мене ще у школі віддали в пробний спеціалізований клас. Пам'ятаю, ми працювали за нестандартною схемою — після двох звичайних уроків було тренування, а потім ще три уроки, після яких уже можна було йти додому. Але серйозно волейболом я почала займатися у Леоніда Бєлкіна, який запросив мене до організованого ним волейбольного класу. Потім пішла в Київське училище олімпійського резерву, котре закінчила 1991 року. Після цього відіграла по сезону в Києві, в Одесі, в Югославії, і з 1996 року осіла в Черкасах.

      — Чи затишно вам у черкаській команді зараз?

      — У нас гарний колектив, та й команда мені не чужа, адже тут я грала до 2000 року. І хоча в клубі відбулося чимало змін — і в керівництві, і серед гравців, оскільки молоде покоління прийшло, — я чудово тут почуваюся, як у рідних стінах. У мене з партнерками добрі стосунки, які я ціную.

      — Але з якимись проблемами волейбольному клубу «Круг» доводиться стикатися — хоча б у підборі перспективних волейболісток?

      — Взагалі в нас є дві команди — перша грає в суперлізі, друга — у вищій лізі. У «Круг» зібралися не лише черкащанки, є й чимало приїжджих дівчат з усієї України. А серед проблем я б назвала те, що багато талановитих волейболісток, котрі могли б у спорті досягти значних вершин, «страхуються» і прагнуть сумістити спорт та навчання у ВНЗ. Потім вони нерідко віддають перевагу саме навчанню, від чого український волейбол втрачає неординарних гравців.

«Спорт відкрив мені світ нових друзів і країн»

      — «Круг» програє нечасто, але коли це трапляється, переживаєте сильно?

      — Звісно, і не тільки я, а й решта гравців. Адже програш — це показник невдало виконаної роботи. І цим усе сказано.

      — Як відбувається «розбір польотів» у жіночій команді, де тренер — чоловік, до того ж — ваш чоловік?

      — Тренер заходить у роздягальню і розповідає все, що він думає про гру кожної з нас. Пробуємо дивитися йому в очі, але це складно виходить, бо дівчата дуже переживають. Після таких бесід хочеться вийти на майданчик і довести, що насправді все не так, що ти здатний на більше.

      — Ваші волейбольні дебати з Сергієм Голотовим продовжуються і вдома?

      — Зрозуміло, що без таких розмов у нашій сім'ї не обходиться, адже в нас із Сергієм улюблена спільна справа — волейбол.

      — Як відновлюєтеся після поразки?

      — Особливих рецептів немає, просто продовжую працювати, прагнучи проаналізувати свої дії й виправити помилки. У спорті завжди хтось виявляється сильнішим, і не завжди це ти. Інколи тобі просто не дають грати краще, як це було, скажімо, в поєдинку з іспанською командою, якій «Круг» поступився дорогою в єврокубках. Взагалі, «Групо 2002» виявився клубом високого рівня, і нам наразі був не по зубах.

      — Іро, вам не доводилося жалкувати, що стали спортсменкою, волейболісткою?

      — Чесно кажучи, ніколи. Адже спорт за минулі роки відкрив для мене стільки нового, що кількома словами цього й не переказати. А головне — спорт дав мені нових друзів, нових знайомих, відкрив нові країни.

«Грати за кордон поїду лише з сином»

      — Що берете собі на замітку з далеких країн?

      — Кулінарні рецепти. Кухня інших народів світу цікавить у першу чергу. Тому, крім спортивного досвіду, везу додому ще й секрети приготування різноманітних страв.

      Пригадую, коли грала в Італії, то перші два роки місцева кухня не зовсім мені подобалася. А тепер я їхні страви дуже люблю.

      До речі, мій чоловік добре вміє готувати страви узбецької кухні, особливо смачним у нього виходить плов. І коли їдемо на природу відпочивати, той плов смакує усім друзям.

      — А що для вас є найкращим відпочинком?

      — Насправді часу на відпочинок залишається мало. Адже спортивний сезон починається у жовтні й триває до середини травня, окрім цього, є ще підготовчий період, щоб привести себе у гарну фізичну форму.

      Якби ви рік тому запитали про це, я б відповіла, що найкращий відпочинок — це кудись поїхати, щоб усамітнитися. У нас з чоловіком є катер, і раніше ми часто проводили вільний час на Дніпрі. А тепер я скажу, що найкращий відпочинок — це години, проведені з сином Захаром. Коли я на нього дивлюся, то забуваю про все погане.

      — Про що нині мрієте?

      — Щоб гра «Круга» була вдалою у вирішальній фазі сезону. Адже тепер квартет кращих команд країни розігруватиме медалі національної першості. А в кінці травня, певно, відбудеться всеукраїнська Спартакіада. Серед діючих волейболісток я залишилася єдиною, котра виграла дві попередні Спартакіади, отож хочу ще й третю виграти.

      Крім того, я подумую й про життя після спорту, тому збираюся здобувати другу вищу освіту.

      — У своєму амплуа «зв'язуючої» ви одна з найкращих волейболісток Європи та світу. Чи не тісно вам у чемпіонаті України? Мабуть, запрошення від іноземних клубів отримуєте й зараз?

     — Такі пропозиції є, але головним орієнтиром у вирішенні цього питання для мене стане можливість поїхати туди з дитиною. Більш надійними вважаю варіанти з Італії та Іспанії, а от щодо Росії й Туреччини, куди мене теж кличуть, є сумніви. Тож наразі ми в роздумах, як усе це організувати.

      Після народження сина я переконана, що він завжди має бути поруч. Дуже хочеться поєднати роботу з родинними інтересами. Будемо сподіватися, що це мені вдасться.

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Жукова

      Професіональна волейболістка, амплуа — «зв'язуюча».

      Народилася 22 листопада 1974 р. у Києві.

      Гравець команди «Круг» (Черкаси). Кількаразова чемпіонка й володарка кубка України. У 2001—2005 рр. виступала за італійські клуби «Модена» й «Фоппапедретті». 
      Переможниця європейської Ліги чемпіонів 2001

і 2005 рр. Краща «зв'язуюча» Ліги чемпіонів 2005 р. Дворазова чемпіонка й володарка Кубка Італії.

      З 1996 р. — гравець збірної України, з якою стала четвертою на чемпіонаті Європи 2001 р. Краща «зв'язуюча» ЧЄ-2001.

      Майстер спорту міжнародного класу.

      Перший тренер — Леонід Бєлкін.

      Закінчила Київський педагогічний інститут ім. Драгоманова.

      Одружена з волейбольним тренером Сергієм Голотовим; разом вони виховують сина Захара (2006 р. н.).