«Інший» Процюк

      Презентація нового видання роману Степана Процюка «Жертвопринесення» (журнальний варіант його з'явився 2003 року в «Кур'єрі Кривбасу»), що відбулася наприкінці лютого в Івано-Франківську і відразу по тому у Вінниці, стала чимось більшим, ніж рекомендація публіці нової книжки. Роман заявлений автором як перший у майбутній всеукраїнській серії «Інша проза». Ініціатором і промоутером нового видавничого проекту теж є Степан Процюк. А оскільки зовсім недавно — на минулому львівському книжковому ярмарку — він спільно з Борисом Гуменюком, Павлом Вольвачем та Надією Степулою презентував проект «Інша література», то саме це й стало відправним пунктом у розмові з письменником.

Пошук третього шляху

      — Степане, відтинок часу між появами «Іншої літератури» та «Іншої прози» склав усього півроку. Що спільного і що відмінного між ними?

      — Ідея «Іншої літератури» виникла влітку минулого року. Проект був спрямований на ліквідацію новітніх білих плям української літератури. Адже не секрет, що зараз багато талановитих письменників не можуть реалізуватися не через свій талант, а через те, що їх не «розкручує» потужна армія мас-медіа. А вона працює всього на кілька імен, які через різні збіги обставин і різні причини силкуються репрезентувати собою всю сучасну літературу. Але ж сучасна українська література — це не тільки Ірена Карпа, Любко Дереш чи Сергій Жадан! На популяризацію інших талановитих імен і була спрямована «Інша література». В колі співзасновників ми багато дискутували, у нас намітилися певні розходження, тому я вирішив «запустити» власний проект, який називається «Інша проза». Я за нього несу особисту відповідальність, тому разом із директором видавництва «Тіповіт» Василем Вітенком займаюся і технічними сторонами, і фінансовими. У нового проекту багато спільного з попереднім, і насамперед — це спрямованість на пошук «третього шляху», на антикіч та  екзистенційну прозу. Так що вони не суперечать один одному, а радше взаємодоповнюються. Знаєш, якщо чесно, то мені дивно, що ці проекти  виникли так пізно, бо потреба в них з'явилась давно.

      — На яку саме прозу ти орієнтуєшся?

      — Мене вже давно абсолютно не цікавить ні так званий постмодерн, ні нове народництво. По-перше, це проза серйозна, без кривляння, без поверховості, проза, яка анатомує в людській душі, в її глибинах — екзистенційна, психологічна  і так далі. Якщо ж відштовхуватись «від протилежного», то я бачу її антикічовою, антипопсовою, антигламурною — там повинно бути не зубоскальство, а мука, автор повинен відповідати на запитання, чого людина плаче, а не тільки чого вона сміється, де подорожує і скільки та що з'їла або випила. Найближчим часом планую видати в серії книги моїх молодих і талановитих  земляків Романа Черковського, Ольги Деркачової та Андрія Жураківського. Але я хотів би, щоб серія «Інша проза» була всеукраїнською і не зациклювалась на якихось певних географічних місцях, нехай і по-своєму знакових.

      — Якщо існує «Інша проза», то само собою напрошується продовження: «Інша поезія», «Інша драматургія», «Інша критика»...

      — «Тіповіт» уже видав книжку Євгена Барана «Навздогін дев'яностим...», де стоїть логотип «Інша критика» — вона вийшла якраз перед стартом проекту «Інша проза». Я тільки за те, щоб виходили «Інша поезія», «Інша есеїстика», «Інша публіцистика» тощо. Я ратую за розширення рамок серії, щоб вирівняти шальки терезів у сучасному літературному процесі, які перекосилися в один бік. Питання в тому, чи буде достатньо коштів, медійної підтримки, навіть везіння...

«Мішель Уельбек — це мій психотип»

      — Твій роман «Жертвопринесення» — це спроба сказати жорстку неприємну правду про літературне середовище. Як на нього відреагувало письменницьке братство?

      — Зараз час такої тотальної байдужості, такого зомбування, такої інтернетоманії, що має шанси тільки література шоку і крику, яку я сповідую. Через те я прихильник прози, приміром,  француза Мішеля Уельбека — це мій психотип. Така естетика зачіпає багатьох людей, пробивається до них, адже найгірше для мене як для літератора — байдужість. Можливо, тому роман «Жертвопринесення» нікого байдужим не залишив. Коли він уперше був надрукований у журналі, то «Літературна Україна» опублікувала епіграми, в яких обігрувалася моя давня участь у літгурті «Нова дегенерація» і де мене без лапок називали дегенератом. Казали, що я опаплюжую класиків, тільки за самі спроби показу не їхньої шкільної забронзовілості, а справжнього людського обличчя. В одному журналі мене порівняли з Домонтовичем і Соломією Павличко — даруйте, але мені такі контексти приємні! Одне слово, абсолютно не прийняли мого бачення ситуації. Але я не маю жодних образ, бо ображатись треба на щось достойніше. Я ніколи не подавав своєї реакції на ті публікації, і зараз це роблю вперше. На мою думку, наші літературні «патріоти» дискредитують і українську ідею, і українську літературу — своєю зашореністю, своєю вузьколобістю, своїм нерозумінням ситуації, врешті своїм випаданням із часу.

      — Побутує думка, що всіх героїв письменник пише з самого себе, сам є прототипом як позитивних, так і негативних персонажів. Навіть якщо ти не згоден iз цією думкою, то кого зі своїх героїв ти вважав би найближчим собі? Чи може таким бути поет Максим Іщенко з «Жертвопринесення»?

      — Пригадується інший схожий вислів: проза є або автобіографічна, або погана. Я думаю, що насправді все складніше, бо те, що автор пише про себе, настільки видозмінюється, набуває такого переломлення, проходить через таке нашарування різних масок, що стає просто невпізнаваним. Тому говорити про розщеплення однієї людини на багатьох персонажів навряд чи випадає. Мені доволі близьким є навіть не Максим Іщенко, а Іван Сороченко з мого останнього роману «Руйнування ляльки» (опублікований у жовтні —грудні 2006 р. в «Кур'єрі Кривбасу». — Ред.). І то не в усіх, а в деяких аспектах. Коли я писав його соціальні міркування на українську тематику, то відчував, що Сороченко є резонером авторських візій.

«Невроз є бунтом проти ожиріння соціуму»

      — Твої герої постійно мучаться своїми неврозами, внутрішніми комплексами, причому роблять це набагато більше, ніж пересічні громадяни. А в цьому ти бачиш щось спільне з ними? Чи ти як автор тільки описуєш їх, а сам насправді не такий?

      — Дуже складне питання... Я впевнений, що великий відсоток людей — причому це не залежить від суспільної формації, доби чи суспільного ладу — має ті чи інші форми неврозів, тобто певних відхилень від норми. Звичайно, в моїй прозі неврози сконцентровані гіпертрофовано, їх більше, ніж у дійсності. Ще мені здається, що невротики — це найчесніші люди, які в собі  не придушили до кінця дитину, які не можуть змиритися з ожирінням соціуму, його змаразматінням, оміщаненням і тому подібним. Невроз є бунтом проти цього! Багато моїх героїв просто патологічно чесні, а там, де вони мусять лукавити, кривити душею, і виникають неврози. Певна частина читачів, які знають мої романи, впізнають себе. Значить, мені щось важливе вдається вгадувати, попри згущеність фарб і гіпертрофованість. Я не лікар, тому для мене невроз означає дещо інше, ніж для психіатра. Що стосується мене самого, то я, звичайно, йду на компроміси із соціумом. Наприклад, моя видавнича серія потребує дипломатичних переговорів із потенційними меценатами... А якщо до кінця відверто, то я людина дуже емоційна, однак наразі намагаюся тримати свої емоції у віжках.

      — Колись я писав про твою прозу як про спробу створення психіатричного роману, якого в українській літературі досі не було. Окремі письменники, правда, наближалися до таких речей — можна взяти хоч би Хвильового з його новелою «Я (романтика)»...

      — «Я (романтика)» — це психіатрична проза! Ще Агатангела Кримського можна згадати, ще декого. Тобто подібне вже було.

      — І тут таке питання. Ти — фаховий філолог. А коли в мене взяла почитати твої романи лікарка, яка працює у психоневрологічній клініці, то сказала, що описано надзвичайно точно, навіть фахових помилок не знайшла. Звичайно, психіатрія та психоаналіз виступають тільки тлом для художньої розповіді, але тло це дуже правдиве. Як тобі вдалося досягти такої правдивості?

      — Знаєш, на «контрольне прочитання» я рукопис нікому не давав, але при написанні читав праці з психіатрії, радився зі знайомим лікарем, який є психіатром, розпитував про деякі нюанси. Два рази коротко бував у психіатричній лікарні — звичайно, не як пацієнт! — щоб відчути дух, який там панує. Так само я майже не маю досвіду вживання транквілізаторів. Навіть більше — ходжу в спортзал, намагаюсь покинути курити. Але в силу певних життєвих обставин мене завжди цікавили люди ущербні, надламані, надірвані — люди в межових станах. Мені здається, що в них найбільше людського, там немає багатошарового гримування, багаторівневих масок, тому вони відкриті й беззахисні. Можливо, наша розмова виходить надто сумною, але насправді людина ні від чого не захищена, її може захищати тільки пошук любові, пошук спілкування з собі подібними, радість спілкування. Саме його шукають і від його відсутності потерпають мої герої.

      — Роман «Руйнування ляльки» став заключним у психіатричній  тетралогії. Закінчуючи його, ти казав, що вичерпав тему і нічого вже не зможеш написати. Не помилився?

      — Ні. Тоді настало певне спустошення. Кілька місяців мене під дулом автомата не могли б примусити писати, бо я відчував, що не маю що сказати. Уже скоро рік, як ні над чим великим не працюю — тільки газетні колонки, бо я з кількома газетами співпрацюю як колумніст. Після закінчення четвертого роману я несподівано захворів і мушу покинути курити. Я тоді жартував, що, мабуть, втрутився в якісь окрайці метафізичні, куди не можна було заглядати. Так би мовити, «Лялька» мені помстилась. Але зараз бачу, що спустошення потроху пропадає, починає поволі визрівати один специфічний задум...