Пиво або життя!

      Звістка про те, що донецька пивоварна група «Сармат», підбивши остаточні підсумки минулого року, констатувала аж 46,64 млн. гривень збитків, для фахівців галузі пролунала наче грім з ясного неба. Бо, як про Микиту Хрущова свого часу казали, що «треба бути справді геніальним, аби залишити СРСР без хліба», так само в броварському ремеслі нагендлювати собі в «мінус» — річ приголомшливо малоймовірна.

Імідж — нічого, спрага — все!

      Згодом дехто з незалежних експертів ринку популярних пінних напоїв, добре покумекавши, навіть дійшов висновку, що донецькі пивовари, можливо, «хитро» порахували свій річний баланс, аби в результаті вийти на офіційні нестатки. У той час, як інші потужні гравці пивного ринку цілком законно радіють з багатомільйонних зисків.

      Тільки от: навіщо відома торгова марка мусила б своїми руками руйнувати власний імідж, що важко створювався роками? У холдинговій компанії СКМ, що управляє «Сарматом», від коментарів на тему скандального річного фінансового звіту рішуче відмовляються. Можливо, ситуація пов'язана з чутками про продаж «Сармата», які також з'явилися останнім часом. Деякі пронирливі журналісти навіть вивідали суму можливої угоди: $190-210 млн. Її вочевидь не можна вважати справедливою ціною за низку заводів, розкиданих по всій Україні, що контролюють до 12 відсотків вітчизняного пивного ринку.

      І знову ж таки питання: коли «щось» продають за половину чи навіть чверть ціни — не є то формальним актом перекладання активу з однієї хазяйської кишені до іншої? Якщо остання версія справедлива, визначити, до якого піджаку марки «Бріоні» пришиті ті кишені, зовсім просто. Набагато важче зрозуміти, навіщо найзаможнішій персоні України (яка, на додаток, контролює потужні владні важелі) надто активно дистанціюватися від своєї власності, колись такої ж пещеної, як футбольний клуб чи п'ятизірковий готель у центрі пролетарського Донецька.

      Спробуємо пошукати відповіді в недавньому минулому.

Щось червоне на дні кухля

      Перебрання контролю фінансово-промисловою групою «донецьких» над пивзаводом рідного міста не так давно супроводжувалося гострим конфліктом, замішаним навіть на крові.

      У грудні 1993 року тодішній директор ЗАТ «Донецький пивоварний завод» Олексій Павленко вирішує укласти договір із зареєстрованою в США компанією D.B.S. America Inc. про створення спільного підприємства. Передбачалося, що українська сторона володітиме 51 відсотком акцій (у рахунок чого завод на користь СП передавав цілісний майновий комплекс підприємства). Вклад іншого фундатора оцінювався в 331 тисячу доларів. Крім того, D.B.S. America Inc. зобов'язувалася передати права, які їй нібито належать, на певні торговельні марки. Останнє було, вочевидь, фікцією, покликаною якось замаскувати під час державної реєстрації волаючий диспаритет паїв, що їхнi засновники вносили до статутного фонду, бо майно ДПЗ навіть тоді оцінювалося в десятки мільйонів «зелених».

      Варто пам‘ятати, що за згадуваної доби вітчизняне законодавство щодо спільних підприємств не вирізнялося, м'яко кажучи, особливою досконалістю, та й необхідного досвіду вчорашні «червоні директори», які несподівано для себе стали одноосібними розпорядниками солідних господарських об'єктів, й близько не мали. Звідси й очевидні «пробої» в установчих документах, що дали можливість реалізуватися безпрецедентній за зухвалістю афері.

      У квітні наступного 1994 року настав момент, який згодом Павленко не раз привселюдно характеризував, як «найбільше кидалово всіх часів та народів». Не без допомоги тієї ж D.B.S. America Inc. тодішній директор пивзаводу виїжджає лікуватися за кордон. За статутом спільного підприємства, право першого підпису на цей час передається голові наглядової ради СП і президентові D.B.S. America Inc. Юрієві Дороніну. (Як з'ясувалося пізніше, згадувана компанія завжди була фактичним офшором, а всі її власники перебували в межах України — Авт.)

      Саме під час відсутності директора на пивзавод зі США переводять обумовлену угодою суму в доларах. Але гроші на заводському розрахунковому рахунку перебували лише два банківських дні: розпорядженням Дороніна валюту відправляють назад за океан — нібито для закупівлі сучасної технологічної лінії. Більше на ДПЗ ані «баксів», ані устаткування від таємничих американських партнерів ніхто не бачив.

      Спливло чотири роки. Від серцевого нападу помер беззмінний керівник підприємства Олексій Павленко, і його повноваження перейняв син Юрій (директорській родині під час «народної» приватизації дістався чималий пакет акцій пивзаводу — Авт.). Дуже дивно, на думку багатьох, загинув президент D.B.S. America Inc. Ю. Доронін, випавши на заміській трасі з власної іномарки, що мчала на божевільній швидкості. На наївній ідеї розкрутитися за рахунок несподіваної заокеанської інвестиції донецькі броварники поставили хрест і на чергових акціонерних зборах нашвидкуруч визнали українсько-американське СП таким, що ліквідовано. Однак, як продемонстрували подальші події, поспішати в такій делікатній справі саме й не вартувало.

Іноді вони повертаються

      У грудні 1997 року, за лічені дні до закінчення позовного терміну, D.B.S. America Inc. (що, як виявилося, встигла змінити власників) зненацька знову заявила про себе, подавши до Донецького обласного арбітражного суду заяву про відновлення в правах власності. Позов грунтувався на численних формальних порушеннях процедури ліквідації СП, які мали місце на злощасних акціонерних зборах. Обласний арбітраж приймає рішення на користь позивача. Молодий керівник ДПЗ Юрій Павленко, однак, заявив, що віддавати фактично «за так» невідомим дядькам половину підприємства, що приносить десятки мільйонів прибутку, він не згоден. Однак його опоненти були наполегливі та послідовні, на них працювали кваліфіковані адвокати, а також, як подейкували в місті, добре налагоджені «неформальні» зв'язки в колах, близьких до вітчизняної Феміди. Поступово справа перекочувала у Вищий арбітражний суд (ВАСУ). На осінь 1998 року було призначено вирішальне засідання.

      А за кілька днів до того, 28 вересня, генерального директора ЗАТ «Донецький пивоварний завод» Юрія Павленка забили в під'їзді власного будинку. Як тоді визнавали слідчі міської прокуратури, нападники вочевидь намагалися спрацювати під банальну «хуліганку»: жертву спочатку лупцювали кастетами та кілька разів штрикнули заточеною викруткою. І лише коли гендиректор, будучи чолов'ягою кремезним, вирвався з кола нападників та кинувся геть, услід йому пролунали прицільні постріли з ТТ, улюбленої зброї донецьких кілерів. Злочинців так і не впіймали.

      Наступні кроки нового хазяїна ДПЗ були абсолютно стандартними для «донеччан» під час їх входження в чужий налагоджений бізнес — «люди Ахметова» відточили цю методику до блиску на десятках промислових об'єктів регіону. Кілька додаткових емісій акцій — аж поки доля нового власника впритул не наближається до 100 відсотків. До базового заводу поступово «приростають» філії, засновані на руїнах радянських пивзаводів, яким менше пощастило у віхолі приватизації. Нарешті новий суб'єкт вітчизняного пивного ринку змінює вимушену «багатоповерхову» назву «Закрите акціонерне товариство «Спільне підприємство «Донецький пивоварний завод» на коротке та досить, по-своєму, виразне: ЗАТ «Сармат».

      Далі всякого було. Неважко пригадати скандальну спробу 2002 р. тишком-нишком «в'їхати» у столичну «Оболонь» шляхом скупівлі акцій у пенсіонерів столичного підприємства. Чи темну й дотепер історію із викраданням та убивством братів-бізнесменів Карпенків із Краматорська, що призвела зрештою до занепаду міської пивоварні, яку контролювала ця родина (і яка намагалася конкурувати з «Сарматом» на регіональному ринку). Але на першому місці все одно залишається напівміфічна вже історія про те, як нинішні власники донецької броварні «ані за п'ятак» отримали перспективний та високозисковий чужий бізнес.

      Можливо, прагнення назавжди закрити цю «незручну» сторінку, щонайшвидше відкараскавшися від минулого, разом із тим халявним заводом «Сармат», і є справжнім спонукальним мотивом для продажу, зміни імені формального власника пивоварні. Бо ж офіційно, згідно з бухгалтерським звітом, он скільки боргів вона зненацька «наварила»!

Сергій КОРОБЧУК.

ДОВIДКА «УМ»

      ЗАТ «Сармат» є одним із чотирьох найбільших виробників пива в Україні. Компанія володіє контрольними пакетами акцій Луганського пивоварного заводу, пивобезалкогольного комбінату «Крим», Дніпропетровського пивзаводу «Дніпро», фірми «Полтавпиво». Управляється холдингом СКМ (через проміжну офшорну компанію Ukrainian Brewery Holding), понад 90% акцій якого належить депутату-регіоналу Рінату Ахметову.

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.