Тролейбус для «афроукраїнця»

      Вихідця з Центральної Африки Алана-Еме Хатунгіману не надто радує інтерес преси до його особи, що спалахнув протягом останніх тижнів. Раніше чоловіка не помічали, хоч на Вінниччині він мешкає 18-й рік — з того самого часу, як приїхав навчатись у місцевій «політехніці». У нього вже встигли побувати кілька візитерів ЗМІ, тому автора цих рядків Алан зустрів словами напівжартівливими, але й напівсерйозними: «Хочете, щоб я вам щось розповідав? Платіть «полтину» — і будемо розмовляти!» Як поступово з'ясувалось, умова була продиктована не стільки меркантильністю, скільки жорсткими життєвими обставинами, в яких доводиться жити біженцеві з «чорного континенту».

      Отримавши 1994 року диплом інженера-енергетика, Хатунгімана не ризикнув повертатись назад до Бурунді — там саме спалахнула громадянська війна, яка поступово переросла в довготривалий тліючий військовий конфлікт. Власне, і повертатись не було куди, бо дім зруйнували: батько загинув, мати померла від хвороб (спробуй в охопленій боями країні отримати медичну допомогу), сестра разом із сім'єю мусила тікати з обжитих місць.

      Тож Хатунгімана згодом отримав статус біженця. За цей час перепробував багато професій. Працював робітником на будівництві, на фабриці пакувальних виробів, електриком і вантажником на спиртзаводі, а донедавна заправляв машини на АЗС. На останньому місці роботи заробляв 450 гривень, а з цієї суми доводилось 400 віддавати за найм кімнати, так що на харчування залишався мізер. До того ж постійно стикався з однією і тією проблемою: наставали холоди — і починав замерзати. Особливо мерзли руки при роботі на відкритому повітрі. Тому в морози мусив звільнятись, а знову влаштовувався з весняним потеплінням.

      На початку нинішньої зими Алан пішов із проханням у центр зайнятості: знайдіть таку роботу, щоб я був у теплі. Йому запропонували поїхати на курси водіїв тролейбусів, і Хатунгімана без довгих роздумів погодився. Потім успішно пройшов стажування і наприкінці зими самостійно виїхав на маршрут.

      За період перебування в нашій країні уродженець Центральної Африки по-справжньому українізувався. Алан довго жив у фактичному шлюбі з українкою, тож полюбив національні страви, причому на перше місце він ставить сало з часником і борщ, який навчився готувати сам. Та й бурундійські страви, які теж іноді готує, виходять із «українським акцентом», бо використовує для них місцеві продукти. Що стосується мови, то він вільно читає українською, а в його російське мовлення нерідко вплітаються українські слова.

      Хатунгімана кілька разів пробував звертатись до керівництва держави з проханням надати йому громадянство, але складність процедури та бюрократична тяганина ставали на перешкодi. Зараз починає збирати документи черговий раз. Найнеприємнішим він вважає байдужість державних чиновників до проблеми біженців. Надто сильно це відчувається тоді, коли потрібна медична допомога. Людям можуть просто сказати, що немає ліків, а купити їх біженцям часто нема за що.

      — Я розумію, що в Україні багато своїх проблем, але якщо вона підписала Женевську конвенцію, то повинна взяти на себе відповідні зобов'язання. Якщо вона не може так зробити, то нехай це визнає і передасть нас в іншу країну, де такі можливості є, — ділиться наболілим Алан. — А то ніхто не цікавиться, де ми спимо, як прокидаємось і чим дихаємо.

      З ним солідаризується Дмитро Гройсман — голова Вінницької правозахисної групи, яка системно займається відстоюванням прав біженців:

      — Сьогодні наша держава біженцям і шукачам притулку не надає жодних соціальних гарантій. Коли людина набуває статусу біженця, то все, що вона отримує від держави, — це одноразову допомогу в розмірі 17 гривень. І більше — ні копійки. Держава, наприклад, жодним законодавчим актом не передбачила для шукачів притулку можливості проходження базових мовних курсів. Мовляв, це їхні проблеми, вони мають ними самі перейматися. Та звідки іноземцям, які нерідко з місця воєнних дій приїздять не лише без грошей, а й без документів, узяти кошти на курси мови? З іншого боку, без знання мови вони не можуть влаштуватись на роботу. Серйозні перешкоди виникають і при спробах зареєструвати шлюб.

      Екзотична тема — чорношкірий водій електротранспорту в українському місті — виявляється зовсім не екзотичною. Дуже непросто живеться на українській чужині людям, змушеним під загрозою смерті або ув'язнення залишити власну батьківщину.

      Хатунгімана прощається. Видобуває з пластикового мішка вугільні контакти для струмоприймачів, перевіряє наявність інструментів, потiм виходить iз приміщення диспетчерської, і з водійською фанерною валізою діловито простує до тролейбуса. Через п'ятнадцять хвилин він повинен узяти перших пасажирів.