Лев Симиренко у розквiтi творчих сил.
Є особлива галузь виробництва, в якій як ніде інде необхідне натхнення від муз у поєднанні з природою. Ця галузь — садівництво. Якщо в мистецтві музи надихають творців, є об'єктом поклоніння, любові, то в садівництві муза повинна і надихати, і допомагати, і працювати в поті чола поряд із садівником. Тому не завжди і не кожна садова муза може витримати таку нелегку долю. А вже та муза, що пройшла шлях в мистецтві вирощування саду поряд зі своїм садівником до кінця його життя, залишаючись назавжди вірною його справі, заслуговує на особливу повагу.
Більшості садівникам і споживачам садової продукції добре відомий дуже популярний сорт яблук Ренет Симиренка. Але мало хто знає, коли і як було створено і розповсюджено цей сорт і яку роль у цьому відігравали жінки-музи, адже вони не тільки надихали і допомагали, а й рятували від смерті творця такого унікального сорту. А сорт цей існує вже понад 100 років...
Народився Льовочка, як його називали в дитинстві, 18 лютого 1855 року на хуторі Мліїв Черкаського повіту Київської губернії в сім'ї відомого в ті часи цукрозаводчика Платона Федоровича Симиренка. Коріння цього роду сягає в глибоку давнину української землі, починаючи від козаків, чумаків, кріпаків до викупу із неволі самотужки, аж до отримання титулу купця першої гільдії і особисто від царя Миколи І рангу Почесного громадянина Російської імперії, що було рівнозначно дворянству і передавалося спадково, даючи особливі права і привілеї всій родині.
Цей ранг отримав дід Льовочки Федір Степанович. Він, будучи кріпаком, так розвинув свою трудову і комерційну діяльність, що на зароблені гроші викупив себе із кабали (не без сприяння поміщиці, яка йому симпатизувала), забезпечивши дітей і онуків волею та первинним капіталом...
Мати Льови, Тетяна Іванівна, походила від знатного одеського сімейства Авчіннікових і змогла, залишивши культурну Одесу, прижитися на тихому хуторі. Допомагала своєму чоловікові — одному з перших цукроварів України, який, закінчивши в Парижі Політехнічний інститут, ще й долучився до садівництва і паркового будівництва.
Тетяна Іванівна стала душею маленького осередку інтелектуалів, які складали керівництво та інженерно-технічний персонал цукрового заводу, люди доволі прогресивних поглядів. До цього осередку входили також іноземні фахівці-французи, запрошені для впровадження на далекому українському хуторі світових технічних досягнень у технології цукроваріння. До Мліїва часто приїжджали гості. Побував у Симиренків у 1859 роцi Тарас Шевченко, якому Платон Федорович допоміг грошима у виданні «Кобзаря». Шевченко був у захваті від заводу, від заводського селища і прекрасних умов життя робітників. Усі покоління Симиренків традиційно вкладали гроші не тільки у розвиток виробництва, а й в українську культуру.
Наслухавшись в юності думок про волю, Лев не випадково, навчаючись у Київському, а потім у Новоросійському (м. Одеса) університетах, стає народовольцем, за що був засланий до Сибіру — в місто Красноярськ, незважаючи на ранг Почесного громадянина Росії. Диплом кандидата природничих наук він отримав, як кажуть, навздогін, перебуваючи у пересильній тюрмі.
У Сибіру, займаючись садівництвом і квітникарством, Лев Платонович продовжує свою народовольчу діяльність. За це знову потрапив у тюрму, де важко захворів на тиф. Від смерті його врятувала польська революціонерка Альдона Гружевська, яка в Красноярську відбувала заслання і працювала тюремним фельдшерем. Благородний і вдячний 27-річний Лев, не дочекавшись з України своєї коханої Олени Уварової, з якою дружив з дитинства і пізнав перше кохання, бере шлюб з Альдоною. Повінчалися вони в тюремній церкві.
Згодом молодята вирушають у свою «шлюбну подорож» на нове місце заслання, призначене Симиренку, в місто Балаганськ. Це був ще глухіший за Красноярськ закуток сибірських просторів. До цього часу строк заслання Альдони закінчився, і вона подала прохання на дозвіл жити поряд із чоловіком. Жило подружжя в холодному бараку. Там вони втратили свого первістка...
Відбувши сім років сибірського заслання, Лев Платонович iз дружиною приїжджає до рідного Мліїва. Йому не дозволили жити в містах, тому він змушений через обставини і за покликом душі займатися садівництвом, зокрема виведенням і розмноженням сортів плодово-ягідних і декоративних дерев, кущів, а також квітникарством, продовжуючи при цьому справу свого батька.
Альдона Еміліївна, витримавши тяжкі випробування засланням, народивши на хуторі двох синів і дочку, не змогла стерпіти тихе й спокійне хуторське життя з порпанням у землі. Вона виїхала спочатку до Черкас, потім до Києва, займалася громадською діяльністю під прикриттям товариства Червоного Хреста. Діти взимку жили з матір'ю і навчалися в Києві, а влітку — у батька, насолоджуючись природою мліївських лісів, садів і парків.
Перше кохання Лева Платоновича й Олени Уварової спалахнуло з новою силою, і Олена, нібито спокутуючи свою вину перед судженим за те, що не поїхала за ним до Сибіру, стає Симиренкові дружиною і другом, активною помічницею вченого в його справах.
А Лев з особливою наснагою займається справами плодового розсадника, слава про який вийшла вже за кордони Російської імперії. Його статті публікують у наукових журналах, він розсилає в різні куточки імперії та в інші країни численні сорти саджанців яблук, груш, ягідників. А. П. Чехов замовляє йому троянди для своєї підмосковної дачі. Імперські кубки, золоті медалі зарубіжних товариств прикрашають його кабінет, завалений рукописами, вітчизняними і зарубіжними книгами, журналами.
У великому розсаднику, який мав сотні гектарів плодових насаджень, багато будівель, різноманітного інвентаря і в якому працювали десятки робітників, роль економки, дбайливої господарки виконувала Олена Уварова.
Олена Олександрівна ввійшла до домівки Симиренка і як господарка, і як турботлива дружина, розуміючи, що коханого треба звільнити від щоденних обов'язків побуту, які забирають багато часу, відриваючи від головного — від науки. Вона була і ключницею, і бухгалтером, і касиром, і вчителькою, а іноді й фельдшером, і акушеркою. Активна, красномовна, розумна і невтомна, вона встигала всюди: її можна було бачити в саду, в городі, в теплиці, в сушильні, в упаковочній для саджанців. При цьому Олена вважала себе щасливою, що мала можливість допомагати своєму чоловікові.
Ще відразу після заслання, повернувшись на батьківщину, Лев Платонович звернув увагу на яблуню біля домівки, вирощену його батьком. Плоди були зеленувато-золотисті зі специфічним ароматом і смаком. У жодному з вітчизняних і зарубіжних описів сортів яблук такого сорту не було зафіксовано. І Симиренко взявся активно за розмноження цього оригінального сорту, що якимось чудом з'явився на мліївській землі. Оцінюючи таку подію з висоти знань XXI століття, можна припустити, що з випадкового яблучного зернятка, яке впало на грунт, виросло дерево, високі якості якого з'явилися в результаті мутації. І це, звичайно, випадковість. Але те, що це дерево було помічене, доглянуте, вирощене і розповсюджене Симиренками, закономірна ознака величезної любові до кожної рослини і наукового підходу до долі унікального сорту. І в цьому заслуга і Платона, і Лева Симиренків.
Лев Платонович описав цей сорт, назвавши його на честь батька «Ренет Платона Симиренка». До наших днів дійшла легенда, яка розповідає про те, що цей сорт у Парижі на виставці плодової продукції, де була представлена велика кількість сортів яблук, отримав останнє місце за зовнішній вигляд і перше — золоту медаль — за смакові властивості й особливий аромат.
Довгий час за життя Симиренка, та й після його смерті, особливо в радянські часи, цей сорт і його регінатор (розповсюджувач) зазнавали нападків. Вважали, що цей сорт запозичено з-за кордону. Та всі докази антисимиренківців розбивались, коли справа доходила до характеристики за смаковими якостями, а особливо за його лежкість: яблука Симиренка, дозріваючи взимку, зберігаються до нового врожаю. Забігаючи наперед, скажемо, що сьогодні цей ренет вирощують у багатох країнах: Голландії, Чилі, Бразилії, Тайланді, Іспанії, Мадагаскарі, Португалії (всього в 12 країнах, не рахуючи Україну).
Та повернімося у XIX століття в Україну, яка тоді входила до Російської імперії і називалася зневажливо Малоросією.
Харківський цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко звертається до Симиренка за саджанцями і за порадами для Наталівського парку на Краснокутщині, заснованого його батьком. За це Лев Платонович просить у Павла Івановича не гроші, а знайти для мліївської школи доброго викладача початкових класів. Діти Харитоненка товаришували з сім'єю Мирона Хорішмана, дочка якого щойно закінчила Харківську гімназію. Так Софія Хорішман потрапляє в Мліїв і швидко стає подругою Олени Олександрівни, часто буває в Симиренків, допомагає у справах бухгалтерського обліку, у відправці саджанців та ін.
Раптово Олена Уварова важко захворіла і буквально за кілька днів недуга приковує енергійну жінку до ліжка. Передчуваючи свій близький кінець, вона заповідає своїй подрузі Софії не залишати на самоті Лева Платоновича, забезпечувати його побут і допомагати в його діяльності як ученого...
Свою унікальну книгу «Кримське промислове садівництво» Лев Симиренко присвятив «Світлої пам'яті незабутнього друга Олени Уварової-Симиренко», а над її могилою викарбував:
«Олена Уварова-Симиренко
1859—1906
Одною квіткою земля збідніла,
Одною зіркою збагатилося небо».
І так 28-річна Софія Миронівна стала спочатку другом 50-річного Лева Платоновича, а потім люблячою коханою дружиною і помічником. У них народилося троє дітей — два сина і дочка. Те, що одного з синів назвали на честь батька Левом, а дочку на честь матері Софією, свідчення великого кохання і глибокої взаємоповаги поміж подружжям.
Дякуючи молодій дружині, хоч і не скоро, але все ж затягнулася рана тяжкої втрати. Щастя і благополуччя знову запанували в сім'ї вченого. Він і далі розробляв наукові засади промислового садівництва, створюючи і розмножуючи численний асортимент плодово-ягідних і декоративних культур на основі великої унікальної колекції, яку в XX-му столітті називатимуть «генетичний банк». Такий банк у садівництві Лев Симиренко створив у світі одним із перших.
...Але щастя і нещастя існують у світі поряд. Почалася війна 1914 року. Голод і холод штовхали людей на злочини. Щоб вижити взимку, рубали на дрова навіть плодові дерева колекційного саду і цінні багаторічні насадження знаменитого парку Симиренків. Софія Миронівна стійко переносила всі негаразди життя, виховуючи дітей і даючи можливість чоловіку й далі займатися творчою працею.
Вибухнула революція. За загадкових обставин уночі у своєму будинку був смертельно поранений Лев Платонович. Софія сміливо кинулася в нічну темряву, звідки пролунав фатальний постріл, за місцевим фельдшером. Але зусилля лікаря були марними — куля перебила плечеву вену, вчений втратив дуже багато крові. До ранку Симиренко помер, не доживши кілька тижнів до 65-го дня народження.
І хоч у трагічних подіях прослідковувалася рука нової влади як помста за симпатії до Української Народної Республіки, однак за радянських часів останню сім'ю Симиренка було визнано як сім'ю політичних каторжан і виділено невелике матеріальне забезпечення.
Через те, що син Лева Платоновича від першої дружини, професор Володимир Симиренко, який заснував перший Український інститут плодівництва, в 1938 році був розстріляний за звинуваченням, що не визнає мічуринське вчення, возведеного Сталіним у культ на ниві плодівництва, прізвище Симиренків було забуто на довгі роки...
Софія Миронівна під тиском обставин вимушена була покинути домівку Симиренків і переїхати до батька в Харків. Працювала то бухгалтером на заводі «Серп і молот», то в органах соціального забезпечення. Один із синів довгий час працював на ХТЗ інженером, інший, захопившись геологією, на жаль, загинув в експедиції на Кавказі. Молодша Софійка, закінчивши інститут гідрометеорології, довгі роки працювала викладачем.
У 60-ті роки минулого століття поступово почали повертатися забуті імена, в тому числі і Симиренків — ім'я Лева. Симиренка було присвоєно Мліївському інституту садівництва.
Остання дружина Симиренка Софія — його муза останнів років і днів життя, померла в 1963 році і похована на міському кладовищі Харкова...
Недавно дочці Лева Платоновича Софії Львівні виповнилося 90 років. Її ювілей відзначила міська влада, телебачення, друзі, близькі. Найкращим подарунком для неї був кошик яблук сорту Ренет Симиренка. Софія Львівна береже сімейні реліквії, які заповіла їй мати, не наважуючись поки що передати їх до музею. Це — сибірський щоденник Лева Платоновича, його книжка «Кримське промислове садівництво», численні фотознімки і сумний раритет — кулю, якою був смертельно поранений учений...
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
