У понеділок у Спілці письменників Світлана Йовенко, Володимир Базилевський і Анатолій Качан згадували поета, прозаїка, кінорежисера, актора, шістдесятника, учня Довженка Миколу Вінграновського. Вечір його пам'яті можна вважати запізніло ювілейним — 70 років поету виповнилося б 7 листопада 2006-го, але дата ця пройшла тихо-камерно-негучно, і в Спілці колегу не вшановували. Натомість учора зала Будинку літератора була повною — прийшли навіть такі відомі дівчата з іншого «мистецтва», як співачка Катя Чілі та художниця Оксана Чепелик: чи так усіх цікавили спогади колег про «осіннього Миколу», чи вистава «Заповітне» театру «Мушля» керівник Сергій Архипчук) за поезією Миколи Степановича Вінграновського. Власне вистава стала й для мене причиною походу в тьмяний березневий вечір на Банкову. Але до Вінграновського у понеділок я не добралася — п’ять молодих актрис і Євген Нищук, відомий усім як діджей Майдану, трохи переборщили зі щенячою радістю і театральщиною, граючи вірші Миколи Степановича. Безпосередність, щира радість дитячих віршів Вінграновського переплавлялася на сцені в гіпертрофовану гру-гру, а коли актриса слово «борщ» вимовляла з придихом і млосно закочувала очі, хотілося встати і гримнути «Не вірю». Театр «Мушля» фактично є хобі для режисера і акторів в тому сенсі, що їх ніхто не фінансує, приміщення для репетицій і вистав вони не мають, актори здебiльшого непрофесiйнi. Тільки одна з 5 дiвчат — студентка театрального інституту, про реквізит і декорації теж не йдеться. Хоча п'яти стільців, коралів, хустки і піджака з віршами на рукаві для цієї вистави і для такого театру цілком досить — лаконічна візуальність похвальна і навіть стильна. Не думаю, що обрамлення віршів Вінграновського співом бойківських пісень щось додало до поезії чи розуміння поета. Етнографізм тільки звузив космічного чоловіка, тим паче у його віршах і так усе є.
Як відомо, гріх судити людей, які хоч щось роблять. Мені скажуть: а хто ще брався за цю прекрасну поезію, де ви її чуєте? Ніде. Але я сиділа і думала: чи підуть на цю виставу сучасні люди з вулиці, чи почують за викриками і схлипами думки Поета, чи не закриють для себе його назавжди, не встигнувши відкрити?
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
