Спочатку не було ніяких алюзій і політкоректної ідеологічної бази між двома поетами, які познайомилися, випили, почали читати вірші, сподобалися один одному — піймали спільну хвилю. Виявилося, що один — запорозький махновець, екс-телевізійник, нині радійник (працює на Радіо «Свобода») Павло Вольвач читає українською, другий — відомий київський поет Олексій Зарахович — читає російською. Чомусь це їх-обох таких тожсамих — не збентежило, і вони вирішили: а чому б і ні? Чому б не об'єднати київську аудиторію Зараховича і всяку — українську, спілчанську і приятельську — Вольвача, не перемішати передмістя й околиці в димах, полин біля рейок, «посадки, де фінкою б'ють у живіт», «напівпустий розхитаний трамвай» одного і риби, чехоні, вєрши, соми, «камишовий люд і люд проточний», «росчерк дерева в синем окне» іншого.
Вечір, який відбувся минулої п'ятницi в Музеї літератури, мав вести Дмитро Стус, але грипова напасть перешкодила. І поети по черзі намагалися щось пояснити публіці про російськомовну та українську культуру в Києві, про унікальну можливість українців однаково добре розуміти тонкощі обох поезій, про спробу порозуміння попри все. Пояснення були ніби й обов'язковою частиною, але й зайвою, бо ті, хто їх потребував, не ходять на такі вечори. Люди потребували віршів. Вольвач у білосніжному светрі і Зарахович у чорному піджаку чергувалися на сцені, один вбиваючи слова, як цвяхи у колоду, другий, прикривши очі, вишіптуючи мелодію. Вухами поезія сприймається важче, ніж очима, тому все почуте потребувало перечитання, але ж потребувало! Поети пообіцяли цей проект — фактично спільні читання — продовжувати в часі й навіть просторі, вони хочуть зробити подібні вечори в містах, де цього потребують, і в Києві.
Закінчився літературний вечір, вечір без спецефектів, технологій і маніпуляцій, і на вулицю Богдана Хмельницького висипали кілька десятків людей зi світлими обличчями.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
