У Олексія Сидоровича Сухого — 75 років стажу. (Фото автора.)
Жуль Верн, як відомо, був гарним провидцем. Багато з його фантастичних прогнозів здійснилося — досить згадати винайдення субмарини, гелікоптера, космічної ракети і навіть касетної бомби. А от у романі «Гектор Сервадак» дар пророка зрадив письменника. В романі йдеться про політ землян на велетенському астероїді, який, зачепивши планету по дотичній, відірвав шматок поверхні разом із людьми, домашніми тваринами, спорудами. Через якийсь час астероїд знову перетнув орбіту Землі, вдруге черкнув по планеті й... мандрівники висадилися неушкодженими.
Насправді нічого подібного не могло статись у принципі. Зіткнення земної кулі з невеликими небесними тілами діаметром в один-два кілометри призводить до гігантських катаклізмів, схожих на ядерну війну. Температура в кратерах, що утворюються після удару, сягає кількох тисяч градусів. Доведена до стану кипіння метеоритна речовина перемішується з розплавленою місцевою породою, і весь цей конгломерат поступово холоне впродовж десятків років. Врятуватися за таких умов не має шансів жоден живий організм.
Та минають тисячі, мільйони, десятки мільйонів років. Під впливом вітрів та дощів зарівнюються краї кратера, засипається геологічними відкладеннями вирва, і зовнішні сліди катаклізму можна виявити лише за допомогою геофізичних досліджень. Місце, де колись бушувала смертоносна стихія, обживається спершу рослинами, потім тваринами. За ними настає черга людей, які оселяються на метеоритних залишках, сплавлених із земною тверддю.
Про геологічний об'єкт, що утворився на території нинішнього Іллінецького району Вінниччини внаслідок падіння великого метеорита, ми вже писали (див. «УМ» за 22 червня 2004 р.). А от поспілкуватися з мешканцями невеликого села Лугова, що розкинулось у центрі колишнього кратера (сто мільйонів років тому він мав внутрішній діаметр чотири кілометри), тоді не встигли.
Збираючись у відрядження вдруге, я заглибився в історичні матеріали про місцевість — і зі здивуванням виявив, що право на відкриття цього рідкісного утворення слід віддати не вченим, котрі ідентифікували його як астроблему тільки в сімдесяті роки ХХ століття, а нашим далеким-далеким пращурам. Звичайно, вони не могли знати про його зоряне походження, але суто практично вирізнили територію серед інших геологічних структур регіону. Річ у тім, що під дією високих температур змінилися властивості гранітів довкола кратера. Перепалений камінь став м'якшим, легше піддавався обробці залізними знаряддями, для примітивних технологій ранніх суспільств це була неоціненна знахідка.
Свого часу перед українськими археологами постала проблема. Системні дослідження на величезному терені від Дністра до Дніпра виявляли на давніх поселеннях кам'яні жорна для ручних млинів, дуже схожі між собою за матеріалом і способом обробки. Вони явно походили з однієї каменоломні, але відшукати останню не вдавалося. Остаточний крок до її розв'язання зробили археологічні «десанти» з історичного факультету Вінницького педінституту, очолювані доцентом Павлом Хавлюком.
Поблизу кар'єру, де видобували камінь, перші ж розкопки виявили дві майстерні та житло, древні шахти, з яких видобували камінь, а також багато зразків бракованих виробів. На той час у Луговій було налагоджено масове виробництво ручних млинів, тисячі їх розвозились по Правобережній Україні, а це означає, що тут працювало багато ремісників. Виготовлення жорен — справа трудомістка. Експериментально встановлено, що при тодішньому рівні знарядь праці тільки груба обробка одного мукомольного постава потребувала 16 годин безперервної роботи, а ще ж була і чистова обробка. На правому березі річки Сібок, що нині плавно перетинає площину кратера, археологи знайшли аж три чималі поселення ІІІ століття н. е. Все сказане дозволяє аргументовано припускати, що тут була одна з ремісничих столиць племен черняхівської культури.
У слов'янські часи видобуток м'якого каменю тривав. Він ішов як на жорна, так і на будівельний матеріал для житла, бо пориста структура перепаленої породи добре утримувала тепло.
Не будемо стверджувати, що теперішні мешканці Лугової є прямими спадкоємцями давніх ремісників-каменотесів, однак у тому, що народ тут трудолюбивий, можете не сумніватись.
До цього села, неповторного за місцем розташування, але печально типового для подільського краю, я виїхав разом із заступником голови райдержадміністрації Володимиром Ткачуком. Відрядження волею випадку збіглося з днем народження людини, яка для Іллінеччини є місцевою гордістю, і керівник районного рівня облишив адміністративну «текучку», аби привітати її зі святом особисто.
Олексій Сидорович Сухий зустрів нас надворі — якраз порався по господарству. Без метушливості (з якою нерідко приймають начальство), з гідністю потиснув руки, запросив до хати. Вибачився, що ненадовго залишить на самоті — треба гукнути сина й переодягтися в святкове: як-не-як, гості з району. А поки онука іменинника клопоталась, накриваючи на стіл, ми з ним розговорилися про життя-буття.
Біографія Олексія Сидоровича насичена. Хлопець, який народився у Полонському районі (нині Хмельницька область), на власному досвіді дізнався, що таке сталінська колективізація. Його батько ще напередодні Першої світової їздив до Америки на заробітки, аби за свої кревні збудувати хату, і таки досяг омріяного. Та пізніше ця хата, одна з кращих у селі, вилізла трудареві боком: його зарахували до куркулів і вислали до Сибіру. Пробувши на засланні п'ять місяців, батько повернувся назад до села, але тим самим тільки погіршив становище. Його знову відправляють у далекі краї — аж під Томськ — з дружиною та сином, якому щойно виповнилось шістнадцять.
Поживши в холодних бараках півроку і побачивши, як люди один за одним помирають, Олексій відважується на втечу. Успішно добирається до рідного села, йде на роботу в колгосп. Після цього його двічі викликали в міліцію, але більше не чіпали. Пізніше повернулась мати, а батько так і залишився в Сибіру — надалі сліди його загубились.
Паспорт Олексієві видали ще в тридцяті роки як мешканцеві прикордонної території. Щойно він здобув свободу пересування — відразу поїхав до Дніпродзержинська і влаштувався на коксохімічний завод. Там зустрівся з дівчиною із Лугової Ганною, незабаром зіграли весілля. Не встигли молодята натішитися, як почалась війна, і вони, опинившись на окупованій території, перебрались до «села на кратері». Шість разів над Сухим нависала загроза бути забраним на роботи до Німеччини, і йому щоразу вдавалось тікати: то з Лугової в рідне село, то назад, аж поки на Поділля не вступили радянські війська. В останній рік Другої світової довелось йому і повоювати. Додому повернувся з двома пораненнями і бойовим орденом.
Мирні будні були не менш напруженими, ніж воєнні. Олексію Сидоровичу одразу запропонували роботу — колгоспним бригадиром. І на цій посаді він пропрацював ні багато ні мало — сорок років. Спочатку піднімали розвалене господарство майже вручну, забур'янені поля розорювали запряженими в плуги коровами. Лише через три роки лугівському колгоспу дали перші два трактори. А 1951 року ліквідували і колгосп, перетворивши його на відділок міцнішого господарства у сусідній Якубівці, і сільську раду. Напевно, тим рішенням згори і сформували передумови майбутнього занепаду невеликого квітучого села.
Попервах, поки було молодим воєнне покоління, цього не відчувалось. Багаті чорноземи давали рекордні урожаї: цукрові буряки — до 500 центнерів, пшениця — до 70 центнерів з гектара. Бригадир комплексної бригади Олексій Сухий на роботі і днював, і ночував. Його працелюбність і реальні, а не намальовані високі показники не залишались непоміченими — до військових орденів додались трудові (всього їх шість), отримав звання заслуженого працівника сільського господарства. З бригадирства пішов тільки тоді, коли перевалило за сімдесят, та й то не відсиджуватись удома, а на іншу роботу — керував фермою, де нараховувалось 230 голів великої рогатої худоби та 800 овець. Пізніше відав кормодвором. Будемо відвертими: не від ситого життя продовжували працювати пенсіонери. Не було кому передати справи, бо молодь не залишалась у «неперспективному» селі.
— У мене трудового стажу разом з воєнним — сімдесят п'ять років, — з гордістю, але й не без смутку повідомив Олексій Сидорович у свій дев'яносто перший день народження. Трудова біографія ветерана виявилась довшою, ніж середня тривалість життя в країні.
На відпочинку він трохи більше року. Пішов після того, як здали всю худобу на заготівельний пункт, ліквідували ферму. На господарстві залишилися сторож, який стереже, аби не порозтягували рештки майна, та єдиний кінь.
Печально це бачити людині, яка віддала все життя підйому і процвітанню села. Олексій Сидорович сам доглядає за прикутою до ліжка дружиною, сам порається по господарству, сам обробляє невеликий город. Приблизно раз на місяць приїжджає з Києва син, ще рідше — з Дніпропетровська дочка та з Умані онука. Ото й уся втіха. Та ще 850 гривень пенсії — разом з доплатами за нагороди.
Від'їхавши від хати, ми зустріли похоронну процесію. Кількадесят чоловік похмуро брели по талому снігу за домовиною в напрямку цвинтаря. Позавчора в Луговій було 86 жителів, тепер стало на одного менше. До тридцяти порожніх хат (усього тут понад вісімдесят дворів) додалась ще одна. Сумна, але характерна картина. Не святкують у селі ні весіль, ні родин — найчастіше люди збираються докупи, аби пом'янути померлих.
На такому тлі сім'я Василя та Світлани Бабінських для Лугової геть нетипова. Вони мають чотирьох дітей. Із них троє менших ходять на навчання в сусідню Іваньку, бо в рідному селі — ні школи, ні клубу, ні бібліотеки. Як і роботи для батьків. Василь раніше шоферував, потім працював їздовим, але вже кілька років усе, що отримує, — 284 гривні пенсії за інвалідністю (наслідки трудової травми). Разом з доплатою на дітей місячний бюджет Бабінських ледь-ледь дотягує до 350 гривень. Світлана до закриття ферми працювала дояркою, але вже рік не приносить додому й копійки. Вижити допомагають дід з бабою — Світланині батьки, які мешкають за три кілометри в Якубівці. То малим щось з одежі придбають, а то недавно наскладали мізерну пенсію і машину дров завезли.
І нестатки не заважають дітям добре вчитися. Семикласниця Альона Бабінська — гордість школи. Так, як вона, зарубіжної літератури не знає ніхто з учнів. Дівчина перечитала чи не всю шкільну бібліотеку, а після отримання атестата збирається стати вчителькою. Але от чи збудеться її мрія?
— І я кажу, що нічого в тебе, мабуть, із цього не вийде, бо я не потягну, — хитає головою Світлана, мовчки опускає очі Василь. Вони всерйоз подумують, чи не перебратись у Якубівку, але ж хату навряд чи зможуть продати, щоб купити іншу.
У рідному селі нічого доброго не світить й іншим лугівським школярам, яких загалом восьмеро. Поїдуть на навчання — вже не повернуться.
Як потопельник за соломинку, так і старі мешканці Лугової, пригнічені безпросвітністю сучасного і відсутністю майбутнього, хапаються за... метеорит. То один, то другий переповідають легенду, ніби геологи знайшли в районі кратера золото. Тепер надія на те, щоб знайти інвестора, котрий вкладе кошти у видобуток, і село почне відроджуватися.
Шкода їх розчаровувати, але покладів золота тут не знайшли. Проте у глибинах виявили розсипи алмазів імпактного (тобто ударного) походження. На земній кулі імпактні алмази знайдено лише у двох метеоритних кратерах, і в цьому унікальність подільської астроблеми. Та перспектив для промислової розробки немає: алмази за розмірами малі, видобувати їх нині економічно неефективно.
Туристична індустрія поки що теж у зародковому стані. Заїжджають зрідка на незвичний об'єкт екскурсанти, але без належної інфраструктури «на потік» екскурсії не поставити.
Тому в районі дивляться на справи практично і покладають сподівання на чинники якраз не небесні, а земні — на чорноземи, що тисячі років годували працелюбів-подолян. Прийде інвестор-аграрій, вдихне нове життя у виснажені, забур'янені околишні ниви — тоді й оживе село на метеориті.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
