(Лялі ФОНАРЬОВОЇ.)
Iз часу презентації дебютного альбому співачки Лами «Мені так треба» пройшло кілька місяців. Тепер уже варто говорити про здобутки: це перші місця за результатами голосувань на музсайтах в інтернеті, постійні ротації на радіо та музичних каналах і звання нового якісного українського проекту, який довів свою конкурентоспроможність. От тільки конкурувати Ламі (Наталка Дзеньків) доведеться з... Ламою. Ситуація темна і неприємна. Справа в тім, що в Росії теж є співачка Лама — довгонога білявка, яка працювати під цим сценічним ім'ям почала раніше нашої. Все б нічого, збіги трапляються, якби тільки у тієї Лами не було бінді й інших збігів з українським проектом, який з'явився пізніше. «Наша» переконує, що, вигадуючи свій образ, про російський не чула, не допоміг і пошук у світовій павутині. От тільки довести цього, нібито через складність українських законів, вона не може. Цікаво тут, чому цього не знав її продюсер, один iз найкращих українських звукорежисерів, який працює з російськими артистами і повинен би був орієнтуватися в російському шоу-бізнесі, Віталій Телезін? Обидві сторони поки що заявляють, що скромно «орють свій переліг», і обговорювати з конкурентами ситуацію не планують — це, мовляв, тільки зайвий піар: для нашої Лами — в Росії, і навпаки. Хоча вже зараз про дуже молодий український проект знають у білокам'яній (частково завдяки некомпетентності журналістів, які плутають співачок), а про їхню Ламу — тут, що цілком імовірно, сталося б не скоро. Тобто виграють обидві сторони... Може, домовились?
Тим часом Наталя Дзеньків зустрілася з «УМ» і згадала, як усе починалось.
— Я співаю ще з дитинства. Колись була учасницею ансамблю пісні й танцю, де працювали мої батьки. А професійна кар'єра почалася з дівочого дуету «Магія» у 96-му році. Одного разу ми, зовсім юні дівчата з широко відкритими очима, принесли свої записи на хромових касетах на місцеве радіо. Тоді ж іще ніяких дисків, нічого такого не було, і записувалися ж як? Сидить звукоінженер нагорі, ми стоїмо на сцені, яку повністю відгородили ширмою, і не так, як зараз, кожне слово окремо записують, а треба було заспівати правильно одразу — від початку до кінця, ще й у два голоси. І от на тому радіо колись працював Віталік Телезін, який теж родом з Івано-Франківська. Він запропонував нам виступити у кількох місцях, написав пісню «Напиши мені, доле, листа», яка тоді була досить популярною. Ті часи були піком для телевізійного хіт-параду «Територія А», і кліп на цю пісню теж брав у ньому участь. Тоді ж видали альбом у київській компанії NAC, які на той час були монополістами. Втім ми розуміли, що популярність на Західній Україні не дозволить серйозно стати на ноги і на повну заявити про себе, а освоїти київський ринок без чималих фінансових вкладень, яких у нас не було, видавалось малоймовірним. Тому після трьох років існування гурту ми «заморозили» «Магію» і переїхали до Києва. Тут теж записували пісні, але вони не відходили від рівня «Магії», хоча на той час це була доволі непогана поп-музика з хорошим аранжуванням.
— Коли саме ви почали розробляти образ Лами і працювати над її репертуаром?
— Це не було «спеціальне думання». Сталося свого часу якось само собою після запису пісні «Мені так треба». Я вирішила трошки натякнути на Індію, на східну філософію, прикрасити чоло бінді, але при цьому не забувати і про українську, гуцульську естетику. Її вплив можна помітити, слухаючи наші живі виступи, під час яких ми весь час імпровізуємо з гуцульськими мотивами. Чи, наприклад, у моєму зовнішньому вигляді: я можу одночасно одягнути широкий браслет з грубої мішковини з вишивкою, й індійські прикраси.
— Після виходу дебютного альбому багато хто позитивно відгукувався про твою музику, але мені, наприклад, кілька разів доводилося дискутувати з приводу текстів Лами. Тоді, скажімо, лунало запитання, що ти мала на увазі, пишучи «відлітає мій літак, він дає тобі останній знак»?
— Я проводжала свого хлопця, він емігрував з країни, що означало і кінець нашим стосункам. І коли літак перед зльотом виїжджає на злітну смугу, запалюються оці сигнальні вогні...
— Так, а ти чекаєш дві години біля терміналу Б у Борисполі, поки закінчиться його реєстрація і відбудеться посадка?
— (Сміється. — Авт.) Ну от таким чином я висловила свої емоції... Взагалі-то я не часто читаю поезію, тому моя і не зовсім форматна. Просто, пишу, як виходить, не за законами літературного жанру, а за законами серця.
— Стосовно тексту пісні «Мені так треба». Ти вже знаєш, як тобі треба?
— (Сміється. — Авт.) Так. І в коханні, і в музиці я ставлю собі якусь ціль, говорю: «Мені так треба», — і досягаю її. Точно так само я була впевнена в цій фразі, хоча спочатку вона не сподобалася Віталику, і він наполягав, щоб її змінити. До речі, такий випадок трапився тільки одного разу, зазвичай ми працюємо полюбовно. Я весь час наполягала: «Мені так треба»...
— А знімати кліп на цю пісню в Берліні теж було «треба»?
— Це була задумка режисерів, братів Стеколенків. Коли вони розповіли про ідею ходіння з манекеном, ми одразу її підтримали. Берлін — це західна естетика, яка нам близька. Щоправда, тоді весь день iшов дощ, і ми не змогли зреалізувати все, що запланували. Тому брати Стеколенки передзвонили своєму знайомому, українському художнику Іллі Чічкану, і домовились про відео в його студії. Пригадуєш, кадри у квартирі з намальованою мавпою на стіні, він колись цілий проект з такими мавпами робив... А той манекен ми виготовили в Києві. Ледве вмовили стюардес, щоб дозволили його в розібраному вигляді взяти з собою в літак... Звичайно, можна було використати готовий манекен з одного iз берлінських магазинів, але мені довелося весь день із ним носитися. Тому використали пiнопласт. Хоча я ще потім думала, що це за синець на талії такий?.. (усміхається. — Авт.) А як згадаю, як ми в берлінському метро знімали! Треба ж було швидко під час стоянки забігти у вагон, ввімкнути камери...
— Ну в нашому метро взагалі заборонена відео- та фотозйомка.
— Так тому і Берлін. Це — свобода. Ми взагалі такі, так би мовити, прозахідні. Хоча щоб проводити зйомку зі штатива у Берліні, треба було отримати спеціальний дозвіл.
— Словом, вам так сподобались, що після «Мого серця» кліп на пісню «Літак» ви теж знімали в Берліні.
— (До розмови приєднується менеджер Лами Андрій Подолян). Братів Стеколенків тоді не було в країні, але вони порекомендували Яна Гофмана, який був оператором «Мені так треба». Спочатку ми не могли його знайти, бо за жодним із відомих нам телефонів ніхто не знав, куди він дівся. І тут я випадково зайшов у один з київських продакшинів, дивлюся, а на дверях висить рекламний плакат, на якому серед інших прізвищ названий і Ян Гофман. Питаю тоді у працівників про його контакти, а вони: «А навіщо вам контакт, он він сидить в сусідньому кабінеті». І вже після роботи над кліпом на «Літак» ми довідалися, що він знімав величезну кількість європейської реклами, працював і з «Рамштайном», і з Ван Дайком, знімав кліп для U2». До речі, ми теж мали змогу порівняти роботу педантичних німців з українськими режисерами. У них же все повинно бути зроблене згідно з розкладом. Незапланованих пауз навіть на перекур немає. Тоді як в українських режисерів: «Ну не встигли? Нічого, поставимо інший план, перекриємо якимись заставками, знятими раніше...»
— Iз подивом познайомилася з творчістю російської співачки Лами...
(Наталя дістає з сумки українську газету, в якій біля інформації про неї помилково розмістили фото російської).
— ...так виглядає, що російський проект з'явився раніше вашого. Але справа не тільки в назві, а й у тому, що у тієї Лами теж східний образ, сняться віщі сни, вона теж носить бінді чи щось до нього схоже. Також працює у поп-музиці, у вас дуже схожі адреси сайтів — збігів занадто багато...
— Справа в тому, що коли ми вигадували назву, спеціально перевіряли її з допомогою відомого способу — в пошукових системах інтернету. Півтора року тому там не було інформації про російську Ламу. Але навіть зараз, коли ми знаємо про її існування, наші шляхи не перетинаються, адже я співаю тільки українською і на російський ринок не претендую.
— Але вона вочевидь претендує на український.
— Ну і чудово! Більше того, один російський лейбл зацікавлений у виході альбому української Лами в Росії. Крім того, про цю співачку ніхто не знав в Україні і тільки зараз завдяки цьому збігу дізнаються... До речі, ми коли вели перемовини з російським лейблом і говорили про двійників, вони просто сказали два слова, з яких все стало зрозуміло: «Це несерйозно».
— Але і про тебе ніхто б не дізнався в Росії, а так ще три місяці тому я завантажувала «Мені так треба» з їхніх сайтів і дивувалася, адже українських виконавців у їхніх реєстрах майже немає.
А. П.: — Ми взагалі дізналися про російську Ламу випадково. Мілош Єліч, клавішник «Океану Ельзи», зателефонував якось із Москви і пожартував: «Тут ваші афіші висять». Це вже потім дзвонили їхні представники і в дуже грубий спосіб, мовляв, «Что вы там себе думаете?», конфліктували. По-друге, згідно з українськими законами, реєстрація бренду триває три роки, протягом яких iде тривала перевірка багатьох деталей. Ми цей процес уже почали. Яким чином і де люди з російським громадянством зареєстрували бренд «Лама» на території СНД — теж питання...
— Ти будеш готова змінити сценічне ім'я?
— Ні. Хіба на території Росії, якщо приїжджатиму туди з концертами.
На офіційному сайті російської співачки Лами з'явилася заява: «Увага! Вас обдурюють!». У ній ідеться про появу «клонованих псевдоспівачок», які порушують авторські і патентні права Лами на території СНД та Західної Європи. Ці люди повинні нести кримінальну відповідальність».
«УМ» зв'язалась телефоном із Офіційним інформаційним міжнародним центром, і його представник Вікторія прокоментувала ситуацію з двійниками так: «Україна в нашому списку вже п'ята. Насправді такі Лами є і в інших країнах. Але ми — власники патенту на все, що пов'язане з ім'ям та творчістю співачки Лами у країнах СНД. Необхідні документи ми готові надати вашому виданню. Також ми почуваємося в силі подавати до суду, стримують тільки два моменти: по-перше, зараз готуємо тур Лами і до всього просто не доходять руки. По-друге, це дуже схоже на піар за наш рахунок, нас просто змушують вступити в дискусію. Причому ви ж подивіться — це просто перевірити — всі ходи вашої Лами, її образ, подача ну просто один в один збігаються з нашою. Прикладів — скільки хочете, примiром, опублікував російський «Космополітен» інтерв'ю з нашою співачкою, ваша теж дала інтерв'ю «Космополітен». От тільки наш проект з'явився, як мінімум, на три роки раніше! Хоча перший сольний концерт під фортепіано вона взагалі ще в 93-му дала... З іншого боку, нас ця ситуація також радує: якщо проект має послідовників, значить він справді вартісний».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
