Ірина Коваленко: Під час поїздок на турніри я штудіювала шкільні підручники — чесне слово!

      Ірина Коваленко не належить до числа тих, від кого керівництво Федерації легкої атлетики України очікує медалей на чемпіонаті Європи, що сьогодні стартує в Бірмінгемі. Її називають «майбутнім» національної збірної і готують до того, аби Іра стала гідною правонаступницею традицій наших відомих підкорювачок висоти. Час Ірини має пробити на Олімпіаді в Пекіні-2008 або навіть у Лондоні-2012.

      На початку століття до десятки кращих спортсменок світу в стрибках у висоту входило одразу четверо (!) українок — унікальний випадок у легкій атлетиці. Але завершила виступи призерка Олімпійських ігор Інга Бабакова, близька до цього Ірина Михальченко, все частіше турбують травми досвідчених Вікторію Стьопіну й Вікторію Паламар. Тож на зміну цьому добре відомому квартету й має прийти Коваленко.

«Грізні суперниці мене лише «заводять»

      — Іро, як ви оцінюєте свою перемогу на зимовому чемпіонаті України у Сумах?

      — Я була до неї готовою і вважаю її закономірною: добре попрацювала на тренуваннях — отримала позитивний результат.

      — Вашою головною суперницею була Вікторія Паламар — одна з найвідоміших стрибунок світу. Схоже, на вас це ніяк не вплинуло, адже ви повторили власний рекорд?

      — Звісно, факт присутності Віти не давав мені розслабитися й служив додатковим стимулом для перемоги. Щоправда, зараз вона лише відновлюється після травм. Насправді мені подобається змагатися у серйозній компанії — суперники допомагають «завестися» й стрибати якомога вище.

      — Тож імена грізних опоненток не тиснуть на вас психологічно?

      — Анітрохи. Їхні вдалі стрибки лише підстьобують, щоб взяти ту ж висоту, причому змушують налаштовуватися робити це з першої спроби. Адже загальна кількість спроб може вплинути на підсумковий розподіл місць.

      Якщо підкорюєш планку не одразу, а з другої чи з третьої спроби, то виникає ще більше бажання з наступною висотою впоратися якомога швидше. Наші змагання можна назвати своєрідною грою. А розпачу чи паніки від невдалої спроби у мене не виникає — просто починаєш реалізовувати інший варіант дій.

      — Як складаються ваші стосунки з нашими досвідченими стрибунками?

      — Ніякої ворожнечі немає й близько — у нас гарні відносини, ми нормально спілкуємося. І поза змаганнями можемо щось обговорити, і в секторі перекинутися фразами. Нас, швидше, можна назвати подругами, ніж суперницями. Це в закордонних атлетів можуть бути вибрики, коли вони навіть не вітаються.

      — Помітно, що особливого вияву емоцій під час змагань ви собі не дозволяєте...

      — Я не емоційна людина — все тримаю в собі.

      — Для кожного старту ви готуєтеся якось спеціально?

      — Налаштовуюсь на конкретний турнір — не можна прийти в зал випадково й почати стрибати без проведеної заздалегідь підготовки. А потім уже в секторі перед кожною спробою прокручуєш у голові стрибок і намагаєшся цей «фільм» втілити в життя.

«Рекорд встановила, коли намітився спад»

      — Ваш особистий рекорд дорівнює 195 см. Коли ви цей результат показали вперше?

      — Три роки тому на Меморіалі Олексія Дем'янюка у Львові. Потім повторила своє досягнення під дахом у Броварах, а після того в мене пішов невеличкий спад. Ніяк не виходило повернутися на рівень, на який уже начебто вийшла. Але потім все ж таки це вдалося.

      — Рік тому в боротьбі за «золото» національної першості ви взяли 192 см й поступилися трьома сантиметрами нашій іншій відомій спортсменці — Ірині Михальченко. Що з тих пір змінилося у вашому житті?

      — Я подорослішала у спортивному розумінні цього слова і, думаю, стала трохи сильнішою. За словами тренерів, я додала у техніці виконання стрибків — рік прожила не даремно (посміхається). Точніше сказати, техніка стала більш відточеною, а стрибки - стабільнішими.

      — Але ваш власний рекорд не змінюється вже впродовж трьох років. Це не схоже на застій?

      — У світі немає такого спортсмена, який би постійно прогресував, додаючи кожен рік по кілька сантиметрів. Дуже важливо «зафіксувати» свій результат, щоб мати можливість демонструвати його постійно. Показники треба збільшувати поступово, виходячи на певну висоту, стабілізувати їх, а тоді вже можна рухатися далі. Я якраз і намагаюся досягти такої стабільності.

      — У вашому віці організм ще продовжує рости, в ньому відбуваються певні зміни. Це позначається на виступах?

      — Зараз цей процес має для мене першочергове значення. Якщо людина росте, розвивається фізично, це не може не впливати на техніку стрибків — фактично її треба ставити заново.

      — І як у вас виходить впоратися з процесом росту?

      — Боремося (посміхається). За останній рік виросла на 1 см — думаю, більше рости не буду.

«Стрибати у висоту я спочатку не любила»

      — Іро, ваш прихід у легку атлетику став свідомим вибором чи це сталося випадково?

      — У школі я була найвищою дівчиною, тому мене запрошували у різні спортивні секції. Ходила на волейбол, а потім років у 13 потрапила на око тренеру Людмилі Сарані, яка для легкої атлетики набирала в школі дітей, котрі за природними даними можуть на щось розраховувати. Очевидно, я себе непогано проявила, що вона запросила мене прийти на стадіон.

      Займалася в секції — як і чимало інших дітей у моєму віці: інколи прогулювала тренування — можна сказати, спочатку не надто серйозно ставилася до легкої атлетики... Пробувала різні дисципліни, зокрема стрибки в довжину, біг з бар'єрами. А стрибати у висоту не любила взагалі. Навіть коли посіла третє місце на дитячих змаганнях у Броварах, задоволення від «висоти» не отримувала.

      — Що ж змушувало вас відвідувати тренування?

      — Людмила Вікторівна телефонувала додому, казала мені, що маю здібності. Батьки теж підтримували тренера, хоча самі спортом не займалися. А потім з 15 років за мене взялася кума Людмили Сарани Валентина Коваленко, яка зі мною працювала у спортивному інтернаті, що поблизу Білої Церкви.

      — Навчання у спортивному закладі вимагало розлуки з батьками. Як ви її переживали?

      — Нелегко було не лише мені, а й батькам, хоча я на кожні вихідні приїздила додому. Та потім результати пішли вгору, і спорт почав подобатися. А далі пішло-поїхало.

«Хочеться якраз того, чого не можна»

      — Коли ж тренери вирішили, що вам час виходити на міжнародну арену?

      — У 2003-му я поїхала на юнацький чемпіонат світу до Канади і сходу його виграла. Тоді я повірила, що легка атлетика — це моє покликання, і закохалася в неї. Взагалі, я гадаю, якщо у людини добре виходить якась справа, то їй і слід нею займатися.

      За рік перемогла вже на юніорському форумі планети в Італії, а потім стала третьою на континентальній першості. Цього року, крім дорослих турнірів, улітку виступатиму ще на молодіжному чемпіонаті Європи в Угорщині.

      — Атмосфера міжнародних дорослих стартів не налякала?

      — А чого б вона мала лякати? Суперниці — такі ж самі люди, як і ми. Якщо спортсмен готовий до змагань, то йому нічого й нікого боятися. Так само, як і скрізь у повсякденному житті.

      — Як складаються ваші стосунки з тренером?

      — Просто чудово, навіть на зборах ми живемо разом. Інколи нам навіть не вірять, що у наставника й учениці можуть бути такі довірливі відносини. Спершу всі думають, що вона моя мама, тим паче у нас однакове прізвище.

      — А ваша справжня мама не ревнує вас до тренера?

      — Ні, принаймні не показує. Думаю, вона все розуміє й нормально сприймає.

      — До речі, батьки не здивувалися, що ви стали професійною спортсменкою?

      — Спочатку вони, як і я, несерйозно відносилися до легкої атлетики, ставлячи на перше місце навчання. Вони дуже переживали, коли через збори й змагання я змушена була пропускати школу, а потім наздоганяти. Але я брала з собою у поїздки підручники, причому справді читала їх — чесне слово! А з часом усе життя помінялося, адже професійний спорт — це не лише тренування, а цілий спосіб життя — режим, харчування.

      — А буває, що чогось хочеться, а режим не дозволяє?

      — Звичайно. Хочеться якраз того, чого не можна (посміхається). Зокрема, солодощів та й усього іншого калорійного, через що можу набрати зайву вагу.

      — Чим захоплюєтесь поза спортом?

      — Зараз навчаюся на водійські права, незабаром складатиму іспит.

«Свого агента вперше побачила через рік після знайомства»

      — Державний тренер із легкої атлетики Валерій Александров висловлював думку, що вам, можливо, для подальшого прогресу варто поміняти тренера. Наприклад, спробувати тренуватися в Інги Бабакової у Миколаєві. Як ви до цього ставитеся?

      — Кожен має право на власну думку, але я поки що з Білої Церкви нікуди переїжджати не збираюся.

      — Якесь майбутнє ви собі малюєте?

      — Стараюся далеко не загадувати, бо невідомо, що зі мною станеться завтра. Найближча мета — досягти стабільності у стрибках і потроху рухатися вперед.

      — Де виступати, вирішуєте з тренером?

      — Так, звісно. А підбирати змагання допомагає менеджер — москвич Павло Воронков. З ним, до речі, вийшла цікава історія. Після мого успішного вояжу до Канади він сам по телефону знайшов мене в Білій Церкві й запропонував агентські послуги. Для мене це було сюрпризом, але ми стали доволі плідно співпрацювати, причому впродовж першого року знайомства ми навіть не бачилися й не знали одне одного в обличчя. Зустрілися пізніше у Москві на турнірі «Російська зима». Там я виступила не дуже вдало, а агент Паша тоді з усмішкою сказав, що я не безнадійна. Цей момент я добре запам'ятала.

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Коваленко

Стрибунка у висоту

      Народилася 12 червня 1986 р. у Білій Церкві.

      Майстер спорту міжнародного класу. Чемпіонка світу серед дівчат (2003 р.) і серед юніорок (2004 р.). Чемпіонка України 2007 р. у приміщеннях (195 см — особистий рекорд). Призерка міжнародних і українських турнірів.

      Перший тренер — Людмила Сарана.

      Нинішній тренер — Валентина Коваленко.

      Зріст — 184 см, вага — 53 кг.

      Студентка економічного факультету Білоцерківського державного аграрного університету.

      Незаміжня.