Наше нове — це старе, якого ми ніяк не позбудемось

23.12.2003

      Напередодні 31 грудня, безумовно, вартувало б підбити підсумки (щодо правової ситуації в країні) за весь рік. Це завдання є і простим, і нелегким водночас. Нелегким, бо занадто великий пласт інформації довелося б підняти та репрезентувати на сторінках газети. Простим — тому що досягнень у правовій царині,  вартих згадки (а значить, і схвалення) — обмаль. Власне, навіть не обмаль, а просто-таки нуль. Для того, щоб уявити собі цей нуль, достатньо подумки «пройтися» по усіх резонансних справах, актуальних на сьогоднішній день, де слідство не просунулося ні на йоту, попри всі гучні виступи та спокусливі обіцянки. І це лише малесенька верхівка айсберга, бо наївним було б думати, що на тлі закляклої у абсурдно-суперечливих заявах справі Гонгадзе успішно розслідується справа, скажімо, громадянина N, який отримує належну йому правову допомогу в повному обсязі. Ні, невдачі та збої нашої правової та правоохоронної систем очевидні як у «малому», так і у «великому». І тут не треба себе обманювати.

      Рік, що минає, можна розглядати не лише під кутом зору «плюсів» чи «п'ятірок», виставлених вітчизняному слідству та правосуддю за успіхи на професійній ниві, а й під знаком кадрових змін у відповідних органах. Останніх не бракувало — «сезон» було відкрито перепризначенням Уповноваженого з прав людини. Попри деякi зауваження до роботи Карпачової (останні, щоправда, здебільшого лунали в пресі, а не в сесійній залі, де й вирішувалася доля Ніни Іванівни), чинна захисниця народних прав здобула свою другу каденцію.

      «Карпачова II» почала iз заснування нової посади — представника українського омбудсмана з питань свободи слова та засобів масової інформації. Конкурс на заміщення крісла медійного референта Карпачової триває й досі (термін висування кандидатур добігає кінця 28 грудня), але чи додавання ще однієї посади до апарату Уповноваженого докорінно змінить щось на краще? Так, з'явиться людина, яка ретельно конспектуватиме усі «утиски преси», що «є наслідком помітного погіршення за останні роки ситуації зі станом свободи слова та засобів масової інформації» (так охарактеризоване наше сьогодення на одному з останніх «круглих столів», проведеному за участю Карпачової, голови НСЖУ Ігоря Лубченка, парламентського «друга» медійників Миколи Томенка тощо), але... Але постає законне запитання — а що далі?

      А далі ОБСЄ і Рада Європи в черговий раз висловлюватимуть стурбованість черговою смертю (тавтологія тут не лише припустима, а й корисна!) українського журналіста. Як це відбувається вже зараз у зв'язку із загибеллю Володимира Караченцева, головного редактора регіональної газети «Кур'єр», що помер 14 грудня 2003 року в Мелітополі. Помер «при підозрілих обставинах», як про це зазначив уповноважений ОБСЄ зі свободи преси Флеймут Дуве. Чомусь ОБСЄ та їхній, «нерідний» нам уповноважений, як завжди, краще поінформовані про те, що «у минулому Караченцеву погрожували після написання статей  про корупцію серед обласних посадовців і бізнесменів», — говориться в прес-релізі ОБСЄ... Далі також триватиме відчуття, що всі навкруги одночасно думають уголос і ніхто нікого не чує — Україна не чує Європу, Україна не чує сама себе, ми всі поступово втрачаємо здатність щось розуміти. І щось змінювати...

      Що ще на нас чекає? В контексті міркувань про нових посадовців — нові ж (їхнього авторства) «сенсації». Цього буде доволі. Шкода, що «цьогорічний» міністр МВС Микола Білоконь нічого до пуття не обіцяв зробити у справі Гонгадзе або Александрова — подібну прерогативу МВС традиційно залишає Генпрокуратурі. (Зате, зауважимо в дужках, Білоконь фактично заявив про свій намір політизувати міліцію, аби та не стояла осторонь потенційних зазіхань на державний лад. Це було одне з перших «одкровень» новопризначеного Білоконя, яке підіймає у пам'яті вже іншу, не «журналістську», групу справ — «справу 9 березня», чий касаційний розгляд у Верховному Суді так і не почався, справу «комсомольців-терористів», яких наразі судять невідомо за що і невідомо з якою метою... Хто взагалі здатен виміряти глибину теперішнього політичного безглуздя і роздивитися серед його мулу хоч якийсь натяк на смисл?).

      Але повертаючись до призначень на державні посади та до уявних зрушень, які мали б (мусили б!) відбутися в Україні внаслідок цих призначень... Найпромовистішим у своїй «інавгураційній» промові з-поміж колег-високопосадовців за цей рік став новий Генеральний прокурор Геннадій Васильєв. «УМ» вже писала про першу проведену ним прес-конференцію, яку краще за все було б залишити зовсім без коментарів. Йдучи шляхом свого попередника Піскуна, Васильєв пообіцяв одну з відомих «журналістських» справ незабаром передати до суду (Піскун, щоправда, торочив про розкриття вбивства Гонгадзе протягом шести місяців, Васильєв же обрав приводом для майбутніх оплесків справу Александрова — бо саме в ній, мовляв, встановлена ціла дюжина причетних до злочину осіб)...

      Проте біда наших посадовців навіть не в тому, що вони ні на що не здатні. Біда їхня і не в тому, що вони цього фактично не приховують. Біда в тому, що вони постійно чіпляють струни, яких ліпше не торкатися взагалі. Васильєв же пообіцяв серед іншого зустрітися з матір'ю Георгія Гонгадзе пані Лесею та обговорити з нею питання ще однієї вірогідної експертизи «таращанського тіла». «На мій погляд, немає необхідності в новій експертизі, однак, якщо вона буде наполягати, немає питань. Це ж мати», — заявив Васильєв. Тепер, коли вчергове постане питання (а народиться воно, скажімо, у Страсбурзі), чому пробуксовує слідство у справі Гонгадзе — а її мусують вже мало не п'ятирічку — ГП із повним почуттям відповідальності кивне в бік Лесі Гонгадзе. «Це ж мати...» Якій заманулося, себто, робити енну експертизу... Хотілося б, щоб авторка цих рядків дуже помилялася. Хотілося б дива — бодай раз у житті, під Новий рік... Але чудес у нас нема. Є Генпрокуратура, МВС, СБУ... І зовсім трішки надії на краще — все-таки йде свято...

  • 900 мільйонів гривень за півсотні доларів

    Судовими справами з приводу фінансових махінацій та ухилення від сплати податків нікого не здивуєш. Проте справа, про яку йтиметься тут, є унікальною. Феноменальнiсть полягає у тому, що особи, які бажали досягти своєї мети, а це ухилення від сплати податків, відтак, і обкрадання сумлінних платників, не просто не сплачували таких податків, а ще й заручилися на такі дії рішеннями різних судів. Така судова підтримка могла виникнути з декількох причин. Аби докладно розібратись у вітчизняному податковому законодавстві, треба мати багато здібностей та не одну вищу освіту. Але якщо це все ж таки вдалося, то можна віднайти такі лазівки, щоб і вовки були ситі (спритні підприємці отримували прибутки), і вівці майже цілі (усе робиться із дотриманням законів). >>

  • «Вогняна вода» та супутні товари

    Податківці, виявляється, теж люблять горілку. Так, на Волині податківці зробили оперативну закупiвлю горілки майже на сім тисяч гривень в одному з магазинів Луцька. Це було зроблено для того, аби визначити достовірність марок акцизного збору, якість горілки, метод продажу. Закуплені пляшки слідчі віддали на експертизу. Згідно з довідкою, яку надали експерти податківцям, зазначалося, що рідина являє собою водно-спиртову суміш, виготовлену з недоброякісної сировини, що становить загрозу життю та здоров’ю людей. >>

  • Міняй, та державу не «кидай»!

    Якось громадянин Львова вирішив відкрити власний обмінний пункт валюти. Нічого дивного, якби не одне «але»: готівкову валюту львів'янин видавав в обмін на неіснуючі товари та послуги, що мовою податківців називається незаконною конвертацією. Як пояснив «УМ» начальник слідчого відділу ПМ ДПА у Львівській області Василь Кундик, справа почалася 2002 року, коли молодик створив злочинну організацію в кількості десяти осіб, з допомогою яких відкрив мережу з дев'яти приватних підприємств. Мережа ПП призначалась для конвертації безготівкових грошей. >>

  • Мінне поле чи законодавче?

    Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними. >>

  • П'ятірка вбивць — «п'ятірка» за слідство?

    Як хотілось би позбутися сарказму і повідомити цю новину з кількома знаками оклику: Генеральна прокуратура завершила слідство у справі Александрова. Генеральна прокуратура готова висунути обвинувачення п'ятьом особам, які виявилися причетними (згідно з висновками ГП) до вбивства директора телерадіокомпанії ТОР Ігоря Александрова. Таким є текст офіційного повідомлення від ГП, що надійшло на адресу «України молодої». >>

  • Хто платить гроші, той і замовляє піар

    Зовсім нещодавно «Україна молода» писала про нараду керівників державних ЗМІ, проведену в Житомирі й «освячену» присутністю на ній Прем'єра Віктора Януковича. Попри весь антураж (словесний — передусім), який мав довести незаангажованість цієї зустрічі й готовність її учасників вільно та невимушено обмінюватись думками, було очевидно, що представники місцевих державних ЗМІ й очі бояться підвести на чиновників від виконавчої влади, котрі є для них уособленням і шматка хліба, густо змазаного маслом, і гнівної руки, що у неслухів цей хліб запросто відбере. Тому у цієї категорії українських мас-медіа, на превеликий жаль, є здебільшого одна-єдина думка про все, що відбувається в області (варіант: районі), де судилося бути започаткованим тому чи іншому виданню. Причому ця думка навіть не є думкою власне журналістського колективу, вона зазвичай належить котромусь з представників влади — «губернатору» абощо, словом, тому, хто є «хазяїном» регіону, а відтак — і його преси. >>