Непевний присмак «Снігу»

      Так тяжко мені давався хіба що роман Льва Толстого «Війна і мир», впарюваний шкільною програмою у розхристану дівочу свідомість гвалтовно й цілком у недоречний момент. Із соромом мушу зізнатися, що читала тоді лише «мирну» частину. Розділи, в яких ішлося про війну, не прочитала й досі. Боюся, що найближчим часом не заманю себе й калачем читати твори славетного турка, лауреата Нобелівської премії за 2006 рік Орхана Памука. Щоправда, мотивації такої ганебної читацької поведінки геть інші, ніж у випадку зі Львом Миколайовичем.

Книжковий потік чи фінансовий колектор?

      Як читач почуваюся досить дурнувато. Коректніше було б сказати: одурено. От знаю: «намахали». Але хто «намахав» більше — Памук, видавець чи автор українського перекладу — напевно сказати не можу. Найпростіше було б знайти «цапа-відбувайла». Але християнам гріх вдаватися до таких методів, надто в часі Великого посту.

      Харківське видавництво «Фоліо» видало «на-гора» роман «Сніг» практично відразу, щойно оголосили ім'я лауреата-нобеліанта. Автором українського перекладу став молодий вітчизняний драгоман Олесь Кульчинський, відомий уже перекладом роману Орхана Памука «Мене називають Червоний» («Всесвіт», 2006 рік).

      Iз величезним ентузіазмом узялася за читання. Але з перших же сторінок мене почало «плющити» й судомити, мов від цитринового екстракту. Я спокійно сприймаю жаргон, суржик, ненормативну й будь-яку іншу лексику, якщо вона є художньо виправдана і, тим більше, якщо відтворює мову та стиль оригінального тексту. Але невідредагований і невичитаний текст неможливо переплутати з особливостями авторського стилю.

      Ось лише мала дещиця із легіону мовних бліх, мух і гігантських тарганів. «Розвелася» замість «розлучилася» (хоча через сторінку-дві перекладач демонструє, що таки знає й правильне слово), «цепні собаки», «поножовщина» , «сиділа заперта в кімнаті», «дуже розумніші», «приволокли», «жарене м'ясо». Я була переконана, що лише українські парламентарії вживають слово «витоки» замість «джерела» і «виключно» замість «винятково». Наївна. Виявляється, такими «олдовими» кальками без жодного докору сумління послуговується і «український Памук». Зате поруч iз цими «прєлєстямі» практично на кожній сторінці замість слова «вірші» автор перекладу втелющує високопарне «поезії». «Не писав поезій», «його поезії», «прочитав нові поезії». Це нагадує «славославні цидулки» радянських рецензентів про бездарні вірші секретарів літераторських парторганізацій. Хтось із вас, шановні читачі, хоч колись чув, щоб про оповідання чи роман сказали: «У своїх прозах автор розповідає...»? Отож. Я теж не чула.

      Утім критики в один голос стверджують, що Орхан Памук має важкий стиль, часто невиправдано довгі речення. До того ж, загадкова орієнтальна душа, — спробуй збагни її, ти, товстошкірий європейцю. Але навряд чи подібні конструкції збагнув би сам письменник Памук, якби хтось раптом узяв і переклав ці шматки тексту у зворотному порядку — з української знову на турецьку. Вчитайтеся: «Однак і не поворухнувся, застиг на місці. Та за мить Іпек уже бігла звідси вслід за ним». Або це: «Якщо в мене увірвався терпець, то все — кранти» (каже поважний мусульманин. —Авт). Чи цей ось «перл»: «в душі починав спинатися на ноги відчай». Добре, шановні, не буду вас більше мучити, останнє речення: « Ворожнеча між курдами-ісламістами та курдськими марксистами-націоналістами починалася зі сварок, лайок, побиття людей і вуличних бійок, а переросла в поножовщину та різню тесаками; останніми ж місяцями воюючі сторони вже перестрілювалися й душили супротивників, попередньо піддавши їх допитам із тортурами (та й ті найчастіше палили нейлон та капали розплавленим волокном на шкіру жертві або віддавлювали чоловікам яйця)».

      Перед нами не просто сирий текст. Перед нами — недбалий «підрядник». Хочете знати, як він опинився в цупкій палітурці видавництва «Фоліо»? Точнісінько так само, як опиняються в цупких палітурках сотні назв українських книжок в інших видавництвах. Ідеться не лише про переклади, а й про оригінальні твори українських авторів. Майже всі власники українських видавництв не мають до філології жодного стосунку. Багато з них — люди російськомовні. Всі вони чудово засвоїли приказку про те, що копійка гривню береже. І це чудово, інакше навряд чи їм вдалося б розбудувати свій бізнес. Але, на жаль, лише одиниці з українських видавців пам'ятають про те, що скупий платить двічі. Якщо ж ідеться про таку тонку субстанцію, як література, то видавнича скупість і легковажність тяжко відгикнуться не одному майбутньому поколінню української інтелігенції. Якщо така ще залишиться.

      Дуже небагато людей здатні самотужки відредагувати власний текст. А інститут літературних редакторів в Україні практично зник. Частково — через недостатній рівень освіти й освіченості, частково — через скупість тих-таки видавців, коли з метою економії автор перекладу сам собі і швець, і кравець... Стосовно твору нобелівського лауреата, це тим більш непростимо. Адже в Україні, м'яко кажучи, не так уже й багато перекладачів із турецької.

      Деякі літературні критики, зокрема російськомовні, стверджують, що переклад роману «Сніг» російською — такий гидотний, що взагалі читати неможливо. Мабуть, це мало б потішити моє патріотичне самолюбство. Але чомусь — не тішить.

Жити в суспільстві чи потурати його забаганкам

      Нобелівську премію з літератури турецькому письменнику Орхану Памуку присудили восени минулого року, туманно означивши його як автора, «котрий, шукаючи меланхолійну душу рідного міста, знайшов нові символи для зіткнення і сплетіння культур». Хоч до головних тем творів Памука критики зараховують конфлікт і протистояння між сходом та заходом, ісламом та християнством, сам автор лише «Сніг» вважає романом політичним. Менше того: «першим і останнім політичним романом», — наголошує автор у численних інтерв'ю. У своєму творі Орхан Памук зачепив заборонену в Туреччині тему геноциду вірменів та курдів. Саме «зачепив». Бо, за великим рахунком, твір настільки просякнутий хаосом громадянських заворушень і загальної людської затурканості, що якусь конкретну дражливу тему непідкованому в історичних нюансах читачеві виокремити й розгледіти досить складно. Очевидно, за три роки після виходу у світ «Снігу» (роман уперше видано 2002-го) на той час уже доволі успішний і тиражний Памук збагнув цю прикру, з точки зору письменницької популярності, «недоскандальність». Тому 2005 року в інтерв'ю швейцарському виданню Das Magazin Орхан Памук прямо каже про те, що 1915 року в Туреччині було винищено мільйон вірменів та триста тисяч курдів. І додає, що на батьківщині його ненавидять саме за те, що він усьому світові розповів про цей злочин. Але політичні переслідування на батьківщині почались не так після видання «Снігу», як після згаданої заяви. Деякі зловредні політичні та літературні оглядачі вважають цю заяву стовідсотково кон'юнктурним ходом, адже раніше письменника зовсім не цікавили ні проблеми курдів, ані вірменів. До цієї політичної заяви радикальна турецька преса шпетила Памука-письменника насамперед за його зверхнє ставлення до власного народу, за нехтування своїм корінням, за те, що, як вважали турецькі журналісти, він не критикує окремі недоліки, а відверто й грубо ображає свій народ, заперечуючи саму можливість існування серед турків справжніх інтелектуалів.

      Хай там як, а на захист Орхана Памука стали восьмеро таких «зубрів» сучасної світової літератури, як Жозе Сарамаго, Габриель Гарсія Маркес, Гюнтер Грас, Умберто Еко, Карлос Фуентес, Хуан Гойтисоло, Джон Апдайк та Маріо Варгас Льоса. Та й найавторитетніша премія не забарилася. Хоч під тиском правозахисників Євросоюзу порушену турецькою владою кримінальну справу проти Памука й було закрито, але час від часу радикально налаштовані співвітчизники погрожують письменникові помстою. Кажуть, остання погроза пролунала з вуст одного з підозрюваних у вбивстві головного редактора вірменської газети AGOS Гранта Дінка, яке сталося місяць тому. Саме через цю погрозу 1 лютого Орхан Памук вилетів зі Стамбула в Нью-Йорк, завбачливо знявши зі свого банківського рахунку чотириста тисяч доларів.

Накладні нігті політкоректності

      Не хочеться чіпати політику. Але бездумна політкоректність, застосована до мистецтва, нищить його. Останні роки наше життя має очевидне передозування цим химерним словотвором. І що щільніше намагаються зліпити докупи дві його частинки, то більше він тріщить у своєму благенькому шві. На прикладі найвищих літературних відзнак щодалі очевиднішим стає заохочення політизації літератури і некоректне ставлення до її головного призначення.

      Члени Нобелівського комітету — люди мудрі. Їм мусить бути видніше, який твір заслуговує поповнити скриню найдобірніших перлин світової літератури, утвердити ідеали добра й окреслити «джомолунгми людського духу». І що їм, поважним комітетникам до того, що моя короткозора й недосконала душа не вгледіла в романі свіжого нобеліанта майже нічого, що могло б її, душу, вилікувати й піднести?

      Головний герой роману, поет на прізвисько Ка, повертається в місто свого дитинства Карс, розташоване на північному сході Туреччини. Вже багато років Ка мешкає в Німеччині як політичний емігрант. З усього видно, Європа не надто надихає його на творчість. Ка скис душею, збляк, а здобувши щомісячну грошову допомогу як політичний утікач, здається, вже й забув, за які саме ідеали боровся він замолоду в рідній Туреччині. Офіційна мета поїздки в Карс — журналістське розслідування: містом прокотилася хвиля дівочих самогубств. Справжня причина, звісно ж, жінка — давнє студентське кохання поета-відлюдника. Він мріє закохати її в себе, забрати до Франкфурта і нарешті покласти край своїй нестерпній самотності.

      До речі, що ім'я поета, що назва міста турецькою мовою співзвучні зі словом «сніг». Завдяки цій чарівливій природній субстанції і заварюється пряний щербет, який отримує назву «театральна революція». Театр театром, але у Карсі, відрізаному на три доби від світу, проливається чимало недекоративної крівці.

      Революційні події кидають нашого поета з табору в табір. До реальної загрози бути застреленим співвітчизниками із різних політичних таборів додаються шалені любовні переживання. Крім того, хай йому грець, вперше за багато років на Ка сходить натхнення. Тож він, мов заведений, строчить вірші. Доля підступно відвертається від слабкодухого дервіша, щойно він випускає назовні найогидніших демонят своєї суперечливої митецької натури, «здаючи» владі відомого екстреміста, мало не національного героя. Цього йому не дарує ні кохана жінка, ні соратники зрадженого лідера. З розтрощеними ночвами власних ілюзій Ка повертається до Франкфурта, де через чотири роки його наздоганяє карська куля.

      Навряд чи з висновком, до якого спонукав мене цей роман, публічно погодився б бодай один із членів Нобелівського комітету. Перше, що мені подумалось по прочитанні, це те, що Європа завжди відпадатиме від Азії, мов кахлі від крейдяної брили. Це непоєднувані будматеріали. Адепти християнської культури здатні співіснувати з мусульманами лише як сусіди (дай Боже, щоб добрі) і ніколи не як мешканці однієї хати.

      «Я не хочу бути героєм такої книжки», — каже карський юнак письменнику Орхану, який приїхав згодом у Карс, сподіваючись розшукати зошит із віршами загиблого друга. «Бо ти мене не знаєш! Навіть якщо після знайомства зі мною ти опишеш мене таким, яким я є, твої західні читачі все одно не зрозуміють мого життя, співчуваючи моїй бідності. Наприклад, те, що я пишу ісламістський науково-фантастичний роман, викличе в них тільки посмішку. Я не хочу виглядати людиною, яку люблять, глузуючи з неї і принижуючи»...