Близький досвід віддаленого району

      Білокуракінський район належить до розряду «віддалених», і, може, саме тому тут уміють знаходити шляхи як не до прогресу, то принаймні до надійного виживання. А з іншого боку, боюся, через таку «віддаленість» ми взагалі погано знаємо межі можливостей українців. Щоправда, в даному разі йдеться про досвід використання централізованої допомоги. Однак, скажімо, мені не відомі випадки, коли б подібна допомога врятувала бодай одне шахтарське селище на Луганщині. А тут...

Район без ЖКГ

      Ні, звичайно, в районі є житло, і люди користуються комунальними послугами. А от державних чи місцевих структур, які б опікувалися цим сектором народного господарства, в Білокуракіному не існує вже три роки. На жаль (чи на щастя), таке веселе становище не є результатом зусиль місцевих радикалів від реформи. Просто в 2003 році місцевий житлокомунгосп... збанкрутував.

      — Моя думка така, — заявив у розмові з журналістами голова райдержадміністрації Сергій Іванюченко, — що для сільськогосподарських районів, а в Україні районів, подібних до нашого, близько трьох сотень, — приклад Білокуракінського району для реформування ЖКГ на сьогоднішній день є перевіреним.

      Детальніше цю тему висвітлив селищний голова райцентру Сергій Сірик:

      — Причин багато було; основна — це неможливість фінансувати з селищного бюджету ті види робіт, які виконував комунгосп. Більше ста тисяч були борги, і довелося переходити на нові форми роботи: створили Товариства співвласників багатоквартирних будинків (ТСББ). У нас їх п'ять — практично все селище є співвласником таких будинків. Погано це чи добре — складно сказати...

      Коли це все починалося, з легким сумом згадує Сергій Іванович, у людей особливої віри не було. Однак не було й іншого виходу. Судячи з його натяків (які тут же спростував ще один співрозмовник, заступник голови РДА Віктор Дуденко), селищна влада використовувала не лише методи переконання. Та як би там не було, остаточне рішення приймалося, як і належить, на зібраннях громадян.

      — Важливо те, що ТСББ як неприбуткові організації не обкладаються податками, і всі сплачені мешканцями внески йдуть на їхнє ж обслуговування.

      Якщо вірити голові, за три роки практично скрізь внутрішні домові мережі замінено на пластикові; відремонтовано під'їзди («практично на 100%»), в усіх під'їздах стоять індивідуальні щитки обліку...

      — Є такі будинки, де люди  вже дозріли і роблять металеві двері. Вони складаються i замовляють їх. Головна перевага: прозоре надходження грошей і видатки. Товариство щоквартально звітує, скільки грошей надійшло, скільки витрачено, скільки отримує бухгалтер. Плануємо й подальші роботи. Якщо ж виникають проблеми масштабніші — ремонт дахів, підведення води, каналізація, — селищна рада теж свою частку тягне.

      Банкрутство банкрутством, однак на перші кроки нових об'єднань у влади гроші знайшлися. На перший рік виділили 45 тис. грн., на другий — 31 тисячу, на третій — 17. Сірик так сформулював головну мету цих дотацій: це був вклад у довіру громадян. Щодо ж матеріального боку справи, гроші пішли на освітлення придомових територій та під'їздів. Ну і, звичайно, на найбільш аварійні ділянки. А потім люди самі або з допомогою обласного Фонду індивідуального житлового будівництва на селі повстановлювали котли індивідуального опалення (у кого грошей не вистачило, тому за рахунок селищної ради купили електричні масляні радіатори).

Світовий банк як стимул для гуртування

      Мабуть, цей досвід спільного вирішення проблем спільними зусиллями не був зайвим, коли в області з'явився Український фонд соціальних інвестицій (УФСІ). Ще 2000-го року уряд Ющенка уклав угоду зі Світовим банком про виділення $50 млн. Ще 10 мільйонів додав наш уряд. А для реалізації конкретних проектів громада має виділяти ще 10% від загальної суми кошторису. Останній пункт свідчить про глибоке знання психології українця, от тільки невідомо, чиє знання — українських же урядовців чи клерків Світового банку.

      — А ми ж знаємо, — резюмував Сергій Іванюченко, — там, де людина дала свої кошти, вона обов'язково запитує: а що буде і коли?!

      Тут слід додати, що із завершенням того чи того проекту робота Фонду не завершується. Далі вступає в дію т.зв. «План життєздатності», яку (життєздатність проекту тобто) й має забезпечувати громада. Але спочатку вона має затвердити сам проект, а потім зібрати під нього свою частку грошей. Наприклад, громада райцентру вирішила, що першочерговим завданням є боротьба з підтопленням клунь та підвалів грунтовими водами. Якби це відбувалося в Луганську (а воно таки відбувалося років сім тому — і досі не завершилося), обласні керманичі кинулися б вибивати з Кабміну бюджетні кошти, забезпечили б для своїх фірм солідне замовлення на багато-багато мільйонів, спорудили циклопічну гідротехнічну споруду з потужними насосами і перепомповували б воду з погребів у річку Луганку, звідки вона безперешкодно повертається в погреби городян.

      У Білокуракіному ж спочатку почистили річище річки Білої, а власне проект УФСІ передбачає необхідність прорити вісім бокових каналів-осушувачів, які відводять воду до річки, і далі вона тече аж до Азову. Коштує таке задоволення усього 552 тисячі, з яких 55 тисяч — внесок громади. Головне — система перевірена багаторічною практикою, просто через нестачу коштів старі канали позамулювалися та заросли очеретом. Журналістів повезли на канали. Бачили: екскаватор працює повним ходом...

      Загалом УФСІ здійснює в районі 11 проектів на загальну суму 4 млн. 85 тис. грн. Чотири з них уже завершені, три з останніх нам показали. У селі Курячівка, наприклад, громада вирішила, що найкраще буде відновити спортивний зал при школі. Пресі проект презентували директор школи Володимир Пономаренко, завідувач райвно Тетяна Пономаренко і секретар сільради Валентина Пономаренко (голова сільради Вікторія Пономаренко з якоїсь причини прийти не змогла). Загалом у Курячівці Пономаренків — половина. Ще третина — Курочки. Решта — «збірна солянка». Пономаренки ж пам'ятають, що вони — нащадки вихідців iз Чернігівщини.

      У підпорядкуванні Курячівської сільради є ще Попівка, і я, грішним ділом, вирішив, що спортзал пролобіювали курячівські керманичі. На щастя, вголос питання не встиг поставити — заступник голови РДА Віктор Дуденко, який нас безпосередньо знайомив із районом (і навіть сам сидів за кермом нашої «Ниви»), випередив, повідомивши, що попівці пішли іншим шляхом і спроектували собі водогін. Він навіть обійшовся їм на 80 тисяч дорожче, ніж спортзал — курячівцям. А все — через обставини. Колись тут діяв плодоовочевий радгосп, а коли розвалився — єдиним засобом виживання селян стало вирощування городини та ранньої полуниці. А для цього потрібна вода. Багато води...

      Водогін відновили і в Тимошиному. Тепер мріють реставрувати Будинок культури, колись найкращий у районі. До речі, скрізь використовують новітні технології — і на спортзалі, і на водогонах (замінили сталеві труби на пластикові, поставили водонапірні вежі якоїсь нової конструкції і таке інше). А дитсадку у селі Червоноармійському може позаздрити й обласний центр: суцільний, як то кажуть, євроремонт. А в ігровому залі повісили ще й канат. Як на мене, трішки затовстий для пальчиків дошкільнят. Хоча... Ситуація в сільській місцевості така, що дитсадок виконує одночасно роль інтернату для школярів із віддалених селищ. До слова, в Луганську в той день після двох тижнів зими почалася відлига — а в Білокуракіному напередодні випало з півметра, як не більше, снігу. Це я до того, що чимчикувати дітям кілька кілометрів до школи було б складно. А так — вони в теплі й комфорті...

Спрощений пропуск

       У травні минулого року уряди України та Росії домовилися створити 49 пунктів спрощеного пропуску для місцевих жителів прикордонних територій по обидва боки кордону. У Білокуракінському районі відкрили перший з них. Ще 28 грудня. Особисте враження: місцеві навіть водогону так не радіють, як можливості вільно перетнути міждержавну межу. Важко казати, де більша радість: в Білокуракінському районі України чи в російських Роженьках (не плутати з шахтарським містом Роженьки на Луганщині), однак є дані статистики.

      Щодня кордон у місцевому пункті пропуску «Петрівка» перетинає від 60 до 80 чоловік, у вихідні та святкові дні — від 100 до 120. При цьому російських громадян реєструють чи не вдвічі більше, ніж українських. Місцеві пояснюють це тим, що до Ровенського району на початку 90-х переселилося багато білокуракінців, бо тоді там зберігалося більше ладу і були можливості заробітку. Тепер вони при першій-ліпшій нагоді прагнуть відвідати рідні місця, батьків...

      Не слід звинувачувати їх, ніби немає в них українського патріотизму. Навпаки, тут зародилася новітня легенда. Мовляв, чому на Бєлгородщині так добре живуть люди? Та тому, що тут заправляють усім самі українці. Губернатор Бєлгородської області — Савченко, голова Ровенської райадміністрації — Мірошниченко...

      Від селища Лозно-Олександрівка до пункту пропуску — кілометрів п'ять. Тому сюди ходить автобус «Богдан», ним їздять і місцеві мешканці, і росіяни, які майже стовідсотково — етнічні українці. Принаймні ті, з ким нам довелося поспілкуватися, розмовляли таким рідним суржиком... Найближче до Петрівки російське (українське) село — Шияни. Так от, шиянівці, як тільки довідалися про наміри білокуракінської влади спорудити пункт спрощеного пропуску, понесли свої гроші задля внеску у справу міжнаціональної дружби та братерства. Мовляв, набридло об'їжджати за сто кілометрів.

      За словами селищного голови Лозно-Олександрівки Ірини Проценко, однієї з головних організаторів та натхненників новобудови, одним із позитивних наслідків спрощеного перетину стало те, що прибульці чистенько вимітають прилавки магазинів селища. Це підтвердили й гості. І першою групою товарів вони назвали українську горілку. Вона й дешевша за російську, і набагато якісніша. Що ж до життя на російській стороні, то воно, як сказав один власник «Жигуля», «трішки налагоджується, але сказати, що широкими кроками — не можна». Що ж до цін, то він переадресував питання своїй жінці, яка тримала в руках пакет із сільською паляницею.

      — Цукерки, ті, що в нас дорогі, — у вас дешевші, а ті, що в нас дешеві, — у вас дорожчі. «Живчик» — що у вас, що в нас; різниця — рубль. Спиртне у вас дешевше, хорошо дешевше. Про одяг — не в курсі.

      ... Увечері, коли ми разом із Віктором Дуденком зайшли до його кабінету, на столі в нього лежав факс від голови обласної держадміністрації Олександра Антипова: «Прошу розглянути питання про створення у вашому районі пункту спрощеного пропуску, згідно з міжурядовою угодою...». Мабуть, за наказом шефа канцелярія розіслала лист по всіх районних адміністраціях. Для Білокуракіна він трішки запізнився.