ЗаТУРКані

      Звідки наші пращури прийшли на землі, де ми тепер мешкаємо? Де зароджувалися перші цивілізації? Яке людське поселення претендує називатися першим містом на нашій планеті? Пропонуємо деякі новітні версії вчених.

Єрихонські труби та мури

      Більшість вчених погоджується з тим, що честь називатися першим містом на Землі має Єрихон — оазис неподалік місця, де ріка Йордан впадає в Мертве море. Ми знаємо про це місто з Біблії, адже саме його стіни впали від труб ізраїльтян на чолі з Ісусом Навіном. Знайдена під час розкопок зовнішня стіна міста з висушеної на сонці цегли мала товщину два метри та висоту 8—10 метрів, а товщина внутрішньої захисної стіни сягає 3,5 метра. Тому ці зведені між 1400 та 1200 роками до нашої ери стіни навряд чи могли бути зруйнованими від звуків труб ізраїльтян. Результати подальших розкопок показали, що приблизно 10 тис. років тому східне Середземномор'я здійснило якісний стрибок — перехід до штучного вирощування зернових, який спричинив різкі зміни в культурі та стилі життя тогочасних людей. Єрихон займав площу не менше трьох гектарів і його населення на межі IX і VIII тисячоліть до нашої ери становило більше двох тисяч осіб.

До великого відкриття — через мале

      Одне з найвидатніших археологічних відкриттів ХХ століття було зроблено лише наприкінці 50-х років. На той час археологи вже віднайшли чимало ранньоземельних поселень, які були розташовані в так званому напівмісяці родючих земель. Це вогнище раннього землеробства охоплювало території теперішніх Палестини, Лівану, Сирії, Південної Туреччини, Північної Месопотамії і далі на схід, досягаючи західних областей Ірану та Середньої Азії. Саме тут люди вперше почали вирощувати пшеницю та одомашнювати тварин, саме тут формувалася виробнича економіка та зароджувалися перші цивілізації Старого Світу.

      У науці (та шкільних підручниках) тривалий час панувало переконання, що найдревнішою цивілізацією людства була шумерська. Культура землеробства, яка зародилася в Месопотамії, поширилася спочатку на Близький Схід, а потім її вогнища виникли в Туреччині та Європі. Стосовно ж Анатолії, регіонів центральної та південної Туреччини, то за нею закріпилася репутація «варварської околиці». І яким же було здивування наукового свiту, коли з'ясувалося, що саме Анатолія була колискою людської цивілізації!

      Це сенсаційне відкриття, яке корінним чином перевернуло уявлення про хід історії та рівень розвитку людей епохи неоліту, пов'язане з іменем англійського археолога, професора Джеймса Мелларта. Хоча, починаючи 1956 року пошуки, він був лише молодим, не дуже досвідченим аспірантом. Пізніше Мелларт визнав, що зовсім не розраховував на такий сенсаційний результат. Просто в нього виникло бажання перевірити, що ж насправді приховане під пагорбом поблизу маленького селища Хаджилар, про яке йому розповів місцевий вчитель.

      Потім Мелларт взявся за розкопки ще одного пагорба — Чатал-Хююк, розташованого в долині Конія, приблизно за 320 кілометрів на схід від Хаджилара. І тут на англійського вченого чекало ще одне відкриття, яке вразило весь науковий світ: під цим пагорбом він знайшов залишки велетенського «агроміста», справжньої столиці стародавньої Анатолії та найбільшого тогочасного міста планети, вік якого становив більше дев'яти тисячоліть!

      Дослідники встановили, що період розквіту Чатал-Хююка датується другою половиною VII — першою половиною VI тисячоліття до нашої ери. На той час місто розташовувалося на площі 13 гектарів і нараховувало від двох до шести (за окремими даними — навіть десять) тисяч мешканців. На Конійській рівнині в ті часи існувало більше 20 невеликих поселень, і Чатал-Хююк відігравав роль столиці для цілої групи племен землеробів.

Монополісти Малої Азії

      Мешканці Чатал-Хююка культивували 14 видів рослин, але перевагу надавали пшениці, ячменю та гороху. Найдені при розкопках кісточки фісташок та мигдалю свідчать, що з них отримували олію. Також було знайдено багато насіння кропивного дерева, з якого, ймовірно, виготовляли вино, яке в пізніші часи було дуже поширене в Малій Азії, про що згадує давньоримський історик Пліній. Мешканці міста також займалися тваринництвом — розводили переважно овець — та мисливством: полювали на дикого бика, благородного оленя, дикого віслюка, кабана, вовка і леопарда. Ймовірно, на той час собаки вже були приручені, оскільки вони часто зустрічаються в настінних розписах сцен полювання. Рибальство відігравало незначну роль, але археологам вдалося знайти чимало кісток птахів та яєчної шкаралупи.

      Ще одним джерелом прибутків мешканців Чатал-Хююка була торгівля обсидіаном. Ця гірська порода, яку ще називають вулканічним склом, надзвичайно цінувалася в епоху неоліту. Місто було розташоване неподалік великого родовища обсидіану, утвореного в результаті вивержень вулканів Кара-Даг і Хасан-Даг. Ймовірно, що мешканці Чатал-Хююка неодноразово були свідками вивержень цих вулканів, оскільки в настінному розписі однієї зі святинь є схожі малюнки. Можливо, монополія на обсидіан також сприяла становленню величі найбільшого міста планети. Мешканці Чатал-Хююка вимінювали в Сирії обсидіан на кремінь, з якого виготовляли кинджали та іншу зброю.

      З узбережжя Середземного моря привозили мушлі для виготовлення намиста, а також каміння різних порід: алебастр, мармур, чорний і коричневий вапняк. З останнього робили чудовий посуд, намисто і підвіски, зернотерки, ступки та невеликі культові статуетки. Зброю виготовляли з каменю, переважно обсидіану, а тесла та сокири — з діориту, на який багата долина Конія. На пагорбах, які оточують долину, добували охру та інші мінеральні фарби і барвники, закам'янілі мушлі, лігніт самородну мідь, кіновар та свинець. Усі ці матеріали обробляли в невеликих родинних майстернях. Місцеві майстри вміли виготовляти з обсидіану чудові наконечники списів та стріли, які не мали аналогів у тогочасному світі, кремнієві кинджали з незрівнянною ретушшю. З полірованого обсидіану виготовлялися дзеркала, які акуратно закріплювали в рамки з вапняної маси. Сині та зелені апатити слугували для виготовлення намистин, у яких майстри вміли просвердлювати такі тонкі отвори, що в них не завжди проходять сучасні швейні голки. Чудові тканини, зокрема і вовняні, були такої високої якості, що їх не посоромилися б і сучасні ткачі. Починаючи з 6500—6400 років у місті з'явилися перші керамічні вироби, але за якістю вони поступалися дерев'яним, кістяним та роговим.

      Стосовно будинків, то вони в Чатал-Хююку були прямокутної форми з великою центральною кімнатою в центрі. Площа цієї вітальні становила 18—20 квадратних метрів, а від неї через окремі входи можна було потрапити до кухні, кладовок та інших прибудов. На висоті приблизно 30 сантиметрів над підлогою археологи знайшли виступи, які, ймовірно, були ліжком чи лавою. Будинки радикально відрізнялися від сучасних хіба тим, що до них потрапляли не через двері, а крізь отвір у пласкому даху. На цих дахах люди проводили вільний час, спілкувалися з сусідами. А на дах із вулиці потрапляли по драбині. Велетенське місто не мало оборонних споруд: зовнішні стіни будинків, вишикувані по периметру, самі по собі утворювали суцільну потужну стіну, тому потреби в інших укріпленнях не було.

Віра пращурів

      Найціннiшими знахідками Чатал-Хююка стали числені святилища. У місті було більше 40 храмів, стіни яких прикрашали малюнки та глинянi рельєфи. Перед дослідниками відкрився не відомий до цього часу світ релігійних вірувань, міфології та культури перших землеробів. Святилища мали те ж планування, що і житлові будинки, але вирізнялися багатством та особливими прикрасами. Кожен «храм» складався з чотирьох-п'яти великих кімнат — саме тут археологи знайшли чимало статуеток iз каменю та обпаленої глини із зображеннями людей і тварин. Ці священні фігурки встановлювали в спеціальні заглиблення у стінах, вони ймовірно, відігравали роль ритуальних, тобто принесених у дар божеству.

      Головною фігурою в цих пантеонах завжди була богиня-мати, яка уособлювала плодючість, вона ж мати-земля, вона ж володарка звірів і мисливства. Це божество поставало в трьох іпостасях: у вигляді молодої жінки, в образі матері, яка дає життя, та старої жінки, інколи в супроводі птаха смерті — грифа. У всіх випадках Велику богиню зображували оголеною. Божество, яке уособлювало чоловіче начало, зображували в двох іпостасях: хлопчика чи юнака — сина чи коханого Великої богині, або зрілого чоловіка з бородою, який часто сидить верхи на бику. Часто чоловіче божество зображували просто у вигляді бичачої чи баранячої голови. Ряди бичачих голів часто розміщували вздовж стін на спеціальних лавах чи стовпах, надаючи святилищу грізного вигляду. Культ бика належить до числа найдревніших землеробських вірувань. Окрім рельєфів, святилища Чатал-Хююка прикрашають чудові фрески, ймовірно, найстаріші у світі. Ці малюнки нанесені червоною, рожевою, білою, кремовою та чорною фарбами на ще сирі стіни, зроблені в VI тисячолітті до нашої ери.

      Тема грифів як символів смерті стане цілком зрозумілою, якщо сказати, що тіла померлих спочатку виставлялися на поїдання грифам, а потім збирали кістки, загортали їх в тканини чи шкіри, прикрашали та закопували під підлогами будинків чи святилищ. До поховань жінок вкладали прикраси, чоловіків — зброю. Тобто і в ті часи існував культ загробного життя. Цікаво, що тогочасні мешканці Чатал-Хююка дбали про свою зовнішність. У жіночих похованнях археологи знаходили велетенські косметичні набори: шпателі для догляду за шкірою, обсидіанові дзеркала, кошички з рум'янами, вишукані середземноморські мушлі, в яких збереглися залишки ароматичних масел, пенальчики зі шкіри, в яких тогочасні модниці зберігали чорний окис марганцю та сіро-чорний гематит,  тобто фарби для брів і вій. Жіночі поховання є значно багатшими, ніж чоловічі, що слугує ще одним доказом матріархату.

Усі хочуть мати таких пращурів

      Який же вигляд мали мешканці Чатал-Хююка? Якщо жителi згаданого на початку статті Єрихона мали зріст не вище 150 сантиметрів, то чатал-хююкці були людьми міцної статури та високого зросту: чоловіки в середньому 180 сантиметрів, а жінки — 175 сантиметрів. Вони були стрункими, довгоголовими (доліхоцефали), належали до євро-африканської раси. Якщо в Єрихоні середня тривалість життя становила приблизно 20, то чатал-хююкці доживали до 35 років. Неолітична цивілізація, яку відкрив Мелларт в Анатолії, за словами її популяризаторів, «сяє подібно надновій зірці в темній галактиці сучасних їй землеробних культур».

      Вона сяяла в ті часи, коли дикі племена Європи ще сиділи в печерах. На «старому континенті» не бракує вчених, які стверджують, що чатал-хююкці і є власне пращурами європейців. Без всякого сумніву можна стверджувати одне, що їхній вплив відчувся передусім — у Європі, оскільки саме на цьому континенті неолітичні культури Анатолії поклали початок землеробству, тваринництву та культу богині-матері.

      На цей час існують кілька гіпотез стосовно походження феномену Чатал-Хююка. За першою, цей феномен виник на місцевому грунті. За другою, древні залишки людей євро-африканської раси, знайдені в могильниках Анатолії, є предками європейської верхньопалеолітичної людини, тієї самої, яка створила чудові розписи Альтаміри. За третьою, ми, європейці, є власне нащадками людей з Анатолії.

Європейці в Туреччині, чи турки в Європі?

      Встановлено, що Чатал-Хююк припинив існування приблизно в VI тисячолітті до нашої ери. При цьому місто не було знищене ворогами чи якимись природними катаклізмами. Міжнародна археологічна експедиція, у складі вчених iз Кембріджського та Стенфордського університетів та науковців iз польських ВНЗ, яка тепер працює в Анатолії, дотримується думки, що кінець Чатал-Хююка насправді був початком нас — європейців. Вихідці з цього міста витіснили дикі кочові банди, які населяли Європу, і поклали початок європейській цивілізації.

      Археолог Джеймс Мелларт почав розкопки в Чатал-Хююку 1961 року, а закінчив 1963 року через брак коштів та відсутнiсть належної апаратури для аналізу знахідок. Утім описані в його книзі відкриття і так сколихнули світ. Наступний етап розкопок розпочався 1993 року. З 1995 року розраховану на 25 років програму розкопок та вивчення спадщини Чатал-Хююка фінансує Європейський Союз за підтримки уряду Туреччини та кількох провідних університетів i наукових організацій світу. Керує роботами з 1993 року доктор Ієн Ходдер iз факультету археології Кембріджського університету. Результати досліджень останніх років учений виклав наприкінці минулого року в науковому часописі Natural History («Природнича історія»).

      Матеріал базується на електронній книзі «Великі археологічні відкриття», дуже цікавому та грунтовному виданні, яке розповідає про те, як люди відкривали свою рідну планету, та роботах Мелларта і Ходдера.