Об'єктиви історії

      На третьому поверсі Будинку кіно було людно і якось по-сімейному затишно. Все це нагадувало зустріч родичів у дворі церкви перед чиїмось вінчанням. Мистецької зовнішності молодь, дядечки і вже дідусі, жіночки з богемним шармом сімдесятих років, святково і майже по-дівочому вбрані худорляві бабульки, які щосили намагались приховати свої артрити з радикулітами. Було очевидно, що люди залишили всі свої справи і клопоти, бо ця подія — важлива для них. Усміхаючись, спілкуючись і фоткаючи одне одного, люди чекали на відкриття. За двадцять хвилин між запрошеними телевізійниками та газетярами почав гуляти вітерець занепокоєння: чому зволікають і де врочисте відкриття? Адже на всіх чекала робота. За півгодини поповзли чутки, що має завітати сам Віктор Ющенко на пару з Єжи Гофманом. За сорок хвилин люди почали розходитися. Нарешті за годину відчули якийсь рух біля дверей кімнатки нового музею і всі зрозуміли, що це, власне, і є відкриття. Пробившись крізь щільне коло представників мас-медіа (запрошені кіношники, які витримали цю годину в передпокої, скромно стояли осторонь), я побачила Владу. Її представник, перший заступник міністра культури і туризму України Владислав Корнієнко, без очевидного зніяковіння (начальство не запізнюється) стояв позаду рожевої стрічки при вході в музейну кімнатку. Дякувати, промови були стислі. Онук головного ініціатора створення музею Олега Ворожейкіна — Антон — перерізав стрічечку, і... почалось. Вимордуваний годинним чеканням журналістський натовп «ламонув» у музей. Дядечки при вході впускали далеко не всіх (кімната справді невеличка). Організаторам вочевидь хотілося, щоб поки заступник міністра не гайнув у своїх державних культурницьких справах, його вагому думку про подію встигли записати представники провідних телеканалів. Працівникам менш рейтингових ЗМІ теж хотілося мати «синхрон» із владою. Тому комусь затисло дверима ногу, на когось упав штатив, комусь ліктем випадково поцілили в око. Словом, усе вийшло, як завжди. Влада повелася традиційно, Спілка кінематографістів продемонструвала плазування перед владою, неповагу до себе і до запрошених гостей, а врочисте відкриття скидалося на роздачу перетермінованої «гуманітарки» злиденному племені в Новій Гвінеї.

      Ініціатором створення музею і власником понад 300 експонатів став український режисер та оператор Олег Олександрович Ворожейкін. Він зголосився безплатно передати майбутньому музеєві приватну колекцію як пам'ять про свого загиблого сина Олександра Ворожейкіна. Експозиція достоту унікальна. В ній відображено історію розвитку кінознімальної та кінопроекційної техніки, а також фототехніки, починаючи з кінця ХІХ століття. Зокрема, це фототехніка позаминулого століття, продукована в Німеччині, Англії та Росії, кінокамери CINE-Nizo (1921 р.) та Siemens (1939 р.), кінопроектори KODAK (1938—1942 років), Pathe-Baby (1921), а також фільми до нього у форматі 9,5 міліметра.

      Особливість експозиції в тому, що вся представлена техніка — «на ходу», до відкриття музею її відреставрували. Єдиний експонат, що його не вдалось реставрувати, — це фронтова кінокамера: не знайшли всіх необхідних запчастин. Тож сучасні студенти — кіношники з фотографами мають унікальну можливість дослідити і «приміряти» все це оптичне ретро. Директором музею став відомий майстер мініатюрного відтворення кінотехніки Сергій Гавриленко. Очолювана ним ініціативна група вже налагодила стосунки з аналогічними закладами: Музеєм історії кінотехніки в Чикаго, Музеєм кінопроекційної техніки фірми Ernemann у Німеччині, приватним Музеєм історії «Чарівних ліхтарів» у Сан-Антоніо.

      Словом, зайве розводитись про унікальність, потрібність і значення цієї події. Проте відкриття залишило прикрий і неприємний післясмак, а з ним — і побоювання, що й ця шляхетна справа в нашій країні чудес має шанси зійти на пси.