Мар'яна Садовська: птаха на ймення «Нахтiгаль»

      Про колишню львів'янку Мар'яну Садовську в Україні знають одиниці. У 91-му вона почала працювати в Міжнародному театральному центрі «Гардженіце» в Польщі. Там взяла старт для майбутніх проектів. Резюме Садовської ледве втискається на трьох сторінках друкованого тексту і вражає навіть її саму. Жартує, що не уявляє, яким чином стільки всього встигла.

      Мар'яна цікавиться техніками народного співу. Вона співає про універсальне і автентичне — емоції, теми, думки, які будуть зрозумілі кожному. Звісно, йдеться не про шаровари і банальне «ти ж мене підманула», а про заховане у глухих селах Полтавщини та Полісся, знайдене нею і виспіване у власній інтерпретації, але всім серцем — до «гусячої шкіри» та кільканадцятихвилинного оніміння у слухачів. Якщо альбоми Мар'яни колись таки можна буде купити в Україні, або ж вона приїде сюди з концертами — про що мріє — послухайте: Садовська фантастична!

      «УМ» зустрілася з Мар'яною в Кельні, де вона живе уже кілька років із чоловіком, німецьким актором і режисером Андре Ерленом та дітьми — Северином та зовсім маленькою Гафійкою. У Кельні Садовська бере уроки перського співу, перед тим збагатившись особливостями голосоведіння болгарів і грузинів, та бігає на репетиції з гуртом «Бордерленд». Вона — невловима: на день літала до Києва, потім — Прага, зразу опісля — різдвяна вечеря і участь у театральному фестивалі в Нью-Мехіко.

Лапландці йойкують, а ірландці співають мовою геллік

      — Мар'яно, новин у тебе завжди дуже багато, чим займаєшся зараз?

      — Щойно всією сім'єю повернулися з Нью-Мехіко. Ми з Андре проводили майстер-класи в місцевому університеті, там співпрацювали з акторами театру Tricklock над виставою Sity Beats — він був режисером, а я однією з актрис та композиторкою. Темою вистави була еміграція, свої і чужі, зведення стін... Працюючи над нею, ми провели багато інтерв'ю з легальними і нелегальними емігрантами в Німеччині і США, зібрали безліч фактів, знайшли нові і старі емігрантські пісні. А саму виставу ми грали не на традиційній театральній сцені, а в приміщенні колишнього суду, причому глядачі самі могли взяти участь у подіях — ставши й іммігрантами, і бюрократами. Після кожного показу вони кричали «браво!» стоячи.

      — Крім цієї вистави, яку ви показали в рамках фестивалю Revolution, ти ще задіяна у театральних проектах. Зараз у яких саме?

      — Наприкінці року їздила до Праги. Співпрацюю з молодим, дуже цікавим чеським театром «Фарма в'є скіні» (режисер Віoліам Дочoломанський). Я працювала з цією трупою рік тому і писала музику для їхньої вистави про емігрантів (за цю роботу Мар'яну номінували на Чеську національну театральну премію імені Альфреда Радока. — Авт.). До речі, завдяки цій співпраці я отримала можливість поїхати в русинські села, де живуть етнічні українці. А тепер ми працюємо над іншою виставою: кілька європейських театрів роблять спільний проект за підтримки Європейського Союзу. Кожен має свою «місію», і мені дісталася експедиція в Лапландію. У жовтні я записувала там традиційний спів північних народів — йойк. Запросила з собою ще одну співачку і двох музикантів. І тепер ми з ними разом на базі нашого досвіду повинні поставити музичну виставу.

      — У тебе була можливість самій обрати тему дослідження. Чому зупинилася саме на йойкуванні?

      — Мене цікавлять різні техніки народного співу, особливо, коли пісня не тільки для приємності чи розваги, а виконує іншу функцію, коли людський голос є засобом для досягнення чогось глобального. Колись же люди виходили і кликали весну... Чи зупиняли кров голосом, чи от бабці досі ж по селах шепчуть та замовляють. Воно діє, і ми можемо щоразу в цьому переконатися. В будь-якому випадку, коли я співаю і після виступу приходять глядачі і кажуть: «Гусяча шкірка з'являється, сльози на очах проступають... а я ж ні слова не розумію. Чому я плачу?» І мене цікавить — як митця, а не науковця — як у добу інтернету воно впливає.

      І от лапландці і співають, і йойкують. Йойк — це не пісня про щось, це ти співаєш щось. От, наприклад, я не співаю про тебе, я співаю тебе, це наче аура людини. Це таке їхнє дуже цікаве і правічне вірування, як сказала нам одна з місцевих співачок, пов'язане не з християнством, а з шаманством, яке, до речі, свідомо винищувалося. Шведи і норвежці не дозволяли говорити лапландцям власною мовою, палили їхні бубони і вбивали шаманів. Я для себе раціональне пояснення походження цієї традиції знайшла у їхній самотності. Адже вони так часто бувають самі на великих територіях, там же ніч... І щоб не бути самому, ти розмовляєш зі світом, співаєш його, йойкуєш. Це спосіб встановлення зв'язку з богами, оленями, з собою. Хоча я ще чула таке пояснення, «я йойкую, щоб вовки чули, що олені не самі». А олені — це їхнє все. Думаю, саме ці тварини і допомагають зберігати лапландцям свою самобутність і культуру. Вони і сьогодні — головне джерело їхнього життя. Якось ми зайшли посидіти в бар, і молоді хлопці — актори, поети, сучасні люди — раптом, заглушуючи барну музику, починають йойкувати. І в такі моменти розумієш, що от це — справжня музика. Пойойкували і почали розмовляти. А один лапландець каже нам: «Оце вони зараз говорять про своїх оленів». Обговорюють свій бізнес. Ми зустріли там дуже талановитого співака, який живе в селі і займається оленярством. Одного разу він виступав у Празі, сподобався публіці, вирішили його знову запросити. Але він не приїхав — не було з ким оленів залишити. Точно як в Україні: я хотіла запросити на фестиваль до Польщі знайому полтавську бабцю, з якою співпрацювала, а вона: «Ну як же я поїду? А що з коровою?»

      — Коли ти працювала в польському театрі «Гардженіце», то також багато подорожувала, збираючи традиційну музику інших народів. Саме там почалося це захоплення?

      — «Гардженіце» був для мене житейською школою. Він показав, як можна джерело своєї творчості шукати у народній культурі. Працівники театру намагаються поєднувати запрошення на міжнародні фестивалі в різні країни з дослідженням «глибинок». Коли, скажімо, в нас було турне по Ірландії, ми не ходили після вистав по музеях чи магазинах, чи як ще можна «туристично» проводити час, а їздили в села, де в ірландських пабах пізно ввечері місцеві жителі співають народних пісень. Це знову ж таки культура, яка була весь час під кришкою — в Англії. Під час цієї подорожі в мене було багато асоціацій з Україною. Наприклад, в одному пабі пізно ввечері, вже коли залишилися самі свої — просто типове українське гуляння: як-от, пригадую, ми співали серед своїх близьких стрілецьких пісень, знаючи, що ніхто нас не бачить, тобто повністю віддаючись співу. Ірландці співають мовою геллік, яку мало хто розуміє. Уяви, сидять чоловіки, п'ють пиво, один старезний дідусь встає серед того гулу і розказує довгу-довгу сагу мовою, яку ніхто не розуміє, і всі відвідувачі моментально замовкають. Я була шокована, наскільки вони бережуть оцю свою самобутність, культуру. І ми співали тоді для них, а вони — для нас.

      — Ще — Латинська Америка?

      — Так, нас запросили на міжнародний фестиваль, ми відіграли виставу — і шукати обряди. В них є такий звичай — контамбле, який привезли з собою вихідці з Африки. Це ритуал викликання богів, пов'язаний з трансом, він лікує і додає сили. На Кубі мають дуже схожий ритуал. Побували ми і в Єгипті на справжньому коптському весіллі. Пригадую, така маленька вуличка, наро-оду... І вони співають свої пісні, а ми їм у відповідь — українські весільні.

Афганці вивчили пісню про Довбуша

      — Але, мабуть, найекстремальнішою була подорож до Афганістану на театральний фестиваль.

      — Моя подорож до Афганістану пов'язана з іменем талановитого режисера з Нью-Йорка Ларса Жана. Його батько родом із Польщі, а мати — з Афганістану. І от Ларс відчуває велику спорідненість з цією країною, адже в афганській культурі саме жінка відіграє ключову роль. Ми познайомилися в Прінстонському університеті, де разом працювали над виставою. Під час співпраці приїздили в Україну: я збирала музику, а він — відеоматеріал для інсталяції. І коли ми їздили по українських селах, Ларс почав мені розповідати, що його мрія — щось подібне зробити в Афганістані: чи виставу, чи відеоінсталяцію далеко в горах, наприклад, показати горцям море, яке вони ніколи не бачили. І він став ініціатором проведення нами майстер-класів у рамках театрального фестивалю. Ми працювали в університетському приміщенні, яке більше нагадує руїну: в кімнаті з дірою в стіні, серед порохів... І не всі студенти приходять на заняття, тому що вони повинні працювати, бо в сім'ї дванадцятеро дітей, а батько загинув на війні, чи тому, що звідти, де вони живуть, немає чим доїхати, чи тому, що треба працювати з перекладачем; в країні немає єдиної мови і багато хто не може порозумітися між собою, а перекладач не розмовляє мовою дері, якою розмовляють у Кабулі, а знає пашту — мову Талібану.

      Але насправді ідея була хороша: щоб у країну iз Заходу приїжджали не тільки солдати, а й світлі голови. Тут важливий момент відкритості: наприклад, я — жінка, займалася з ними музикою. Спочатку студентам важко було осягнути наш простий ритм на раз-два-три-чотири, але наприкінці всі дружно співали пісню про Довбуша і навіть у мене збереглися нотатки — арабська транскрипція українських слів.

      — Кого ще, крім Ларса Жана, ти запрошувала в експедиції в Україну?

      — Працюючи в «Гардженіце», я за власний кошт організувала поїздку в Україну, згодом показала зібраний матеріал режисеру театру Владзімєжу Станєвскі і ми вирішили їхати у дві великі експедиції на Полтавщину та Полісся. Взагалі в театрі «Гардженіце» українізація «проходила» на всіх наших майстернях і де тільки можна було. А якось режисер сказав: «Ти б не хотіла організувати український фестиваль? Запрошувати ваші колективи, письменників, режисерів у Польщу». І от, наприклад, фільми Іллєнка показали в Польщі вперше власне в «Гардженіце». Тоді ж приїхали і Андрухович, і Прохасько...

      — Чим відрізняється школа експериментального театру «Гардженіце» від українського, зокрема, згадуючи в цьому контексті львівський експериментальний театр ім. Леся Курбаса, з якого ти починала?

      — У «Гардженіце» техніка не обмежується класичним способом вживання голосу, а охоплює весь потенціал людського голосу, з криками, свистіннями, шипіннями. Крім того, театр — це не обов'язково текст, актор повинен досконало володіти своїм голосом, мімікою, рухом, тілом. Коли «Гардженіце» вперше виступали у Львові, то хтось мене запитав: «А не страшно в тій секті бути?» Тому що воно таке швидке, голосне, несамовите... Звичайно, я не заперечую класичного театру. Але цей багаж, який я здобула у Польщі, дуже цінний, розвиваю його і далі.

«Ну ти диви! Німець — а такий хороший!»

      — Узагалі чому я поїхала з України, бо немає куди рости, бо великих можливостей у вітчизняному театрі не було і немає. Лесь Курбас був дуже близько до тих ідей, якщо почитати його тексти, його праці після етнографічних експедицій... От я розмовляла днями в Києві з молодою людиною, і вона мені каже: «Ну, немає, де вчитися. Ну куди я піду?» Так, і Володимир Кучинський, і Лідія Данильчук, можливо, Жолдак, але і той виїхав, лупають сю скалу, а в «Гардженіцах» воно тоді вже існувало — те, що ми в Україні тільки пробували намацати. І я хотіла цього навчитися вже зараз, а не блукати в сутінках. Пригадую, Володя Кучинський мені так і сказав: «Ти їдеш на готове». Але я не відчувала в собі сил відкривати Америку через кватирку — здається, цілком природне бажання. Якщо є можливість отримати хорошу освіту, то не буду вигадувати свій алфавіт — я їду і вчуся...

      — ... але потім ти приїздиш назад і застосовуєш здобуті знання вдома.

      — Я так весь час і думала. Ще два місяці — і додому. Контракт треба було продовжувати щопівроку. І одного разу я зрозуміла, що час уже закінчувати і повертатися. Але якось так воно вже повелося, що моє життя — ланцюжок знаків і несподіванок. Саме в той час я приватно полетіла в Америку, де мала приємність співати на одному українському вечорі. І режисерка нью-йоркського андеграундного театру «Ля Мама» Вірляна Ткач запитала, чи не хотіла б я отримати річну стипендію у Нью-Йорку. Кажу: «Ні, не хочу. Я повертаюся». Але я б дуже шкодувала, якби не залишилася, адже там отримала унікальну можливість стояти на дуже професійній нью-йоркській музичній сцені, на якій неймовірна конкуренція... І тоді почали відкриватися двері: тут треба записати альбом, там — дослідити якусь тему, чи виступити... Тоді ж в Америці мій чоловік Андре запропонував мені руку і серце, потім народився Северин і я зрозуміла, що повернутися в Україну навряд чи вийде. Чоловік не зможе там працювати, адже він німець, теж актор і режисер. Наша мрія — це півроку тут, півроку в Україні. Я хочу це передусім, щоб діти мали можливість вчитися в українських школах, розмовляти рідною мовою, бути зануреним у те, що називається українським. Але з іншого боку я хочу працювати творчо, і щоб чоловік робив те ж саме. Пробуємо. Ведемо перемовини з театрами про спільні проекти, шукаємо можливостей, пишемо заявки на гранти. Я б так хотіла бути тим мостом, поєднувати Україну і те, що відбувається тут. Я мрію поїхати туди з концертами. Ти ж чула, як я співаю? Ну скажи, хто в Україні так працює? Ніхто. Але все одно я працюю для неукраїнського слухача, і чому не можу виступити у власній країні — не знаю. Знаєш, щоразу приїжджаю в Україну і намагаюся побачити ту можливість: може, десь виступити чи музику написати...

      — Твій чоловік знає багато українських пісень, він вчив їх із твоїх записів чи їздив у експедиції?

      — Справді, Андре знає більше наших пісень, ніж деякі українці. Буває, їдемо додому з концерту, мені хочеться помовчати, а в нього прокидається бажання співати. Або деколи повертаюся додому, а він слухає мої записи чи підспівує. А коли ми говоримо про відпочинок чи відпустку, то Андре нікуди не хоче, крім України. Поїхали ми якось на Полтавщину в село Крячківка — місцеві жителі вже називають мене своєю дочкою, а Северина і Гафійку — внуками. І там живе така чудова бабця Ганна Левада. І ми прийшли до неї з Андре, розмовляємо, а вона так дивиться на нього і каже: «Ну ти диви! Німець — а такий хороший!».

Занадто автентична і занадто авангардова

      — Повертаючись до творчості: ти говориш, що твій слухач неукраїнський. Чому?

      — Як сказав Юліан Китастий: «Твій слухач — неукраїнський, бо ти для своїх занадто автентична і занадто авангардова». Автентична, бо я співаю не «Чорні очка, як терен», не ті пісні, які знає, скажімо, українська діаспора. Бувало так, що одна пані виходила з концерту в Америці і казала (пародіює американський акцент. — Авт.): «Я того сільського голосу слухати не буду» і казала, щоб їй десять доларів вернули... А з іншого боку мої пісні занадто авангардові, ну бо (знову копіює вимову американських українців. — Авт.) «Як можна ТАК співати НАШІ пісні?»

      — У тобі дивним чином поєднуються космополітизм і автентика...

      — Власне. Сама не знаю, як так виходить. Відчуваю дуже тісний зв'язок з Україною і одночасно прекрасно почуваю себе і в Нью-Йорку, і в Кьольні. Мене дуже цікавлять зустрічі з іншими культурами, проникнення в них. Якось у Нью-Йорку Вірляна Ткач запитала: «Мар'яно, якби в тебе була можливість зараз зробити виставу, що б тебе цікавило?» І я запропонувала запросити дівчат з різних середовищ — з Африки, де взагалі інша манера співу, з Азії тощо — і заспівати з ними українських пісень. Ми цей проект навіть привезли в Україну! І коли в Крячкiвцi афроамериканки і азіатки співали крячківських пісень і як люди на це реагували, і які сльози котилися. І такі підлітки крячківські (копіює манеру поведінки «блатних пацанов». — Авт.) підійшли до мене і сказали: «Оце класно ви придумали!»

      — Так виходить, що матеріал і натхнення ти береш в Україні, і привозиш на Захід, не маючи змоги реалізувати свої ідеї на батьківщині.

      — Так, тому що я співаю про вічне. Що таке старість? Що таке моя земля? Ці питання актуальні незалежно від того, де про це говориш. Знаєш, бувають, звичайно, важкі хвилини, коли тут не вийшло, там відмова, немає потрібних фотографій, бо просто немає менеджера, який би організував фотосесію, чи якогось піару, щоб люди дізналися про концерт, і багато от таких сумнівів, коли хочеться кинути все і працювати вчителем музики. Але ні! Нехай це буде пафосно, але моя місія — співати. І хай люди плачуть, і хай буде гусяча шкірка, нехай будуть хвилини, коли розтоплюється лід, коли піднесення, і ти навіть не знаєш, звідки воно взялося... От така маленька місія — розтоплювати лід!

      — Минулої осенi ви з гуртом «Бордерленд» перемогли на конкурсi музики свiту Creole-2006. Розкажи, як починалася ваша співпраця?

      — Усе почалося з того, що я співала на одній презентації. Наприкінці, як це завжди буває, підходили люди, мої знайомі тоді сказали: «Під час твого співу ми вирішили побратися, і ти просто зобов'язана співати на нашому весіллі». А ще підійшов індієць, джазовий піаніст, який хотів би зі мною співпрацювати. У нього були знайомі в Кьольні, він запросив перкусіоніста і контрабасиста. Мені цікаво працювати з цими музикантами, бо вони мислять неукраїнськими кліше. Вони вносять у нашу музику «свіжий вітер». Я приходжу на репетицію з ідеєю, розповідаю їм про що пісня. Тоді піаніст іде додому, пише там свої ноти і наступного дня ми програємо все разом. Або я, наприклад, кажу: «Хлопці, от це веснянки. Ну, ви не знаєте, що це, ви в Кьольні виросли, але для того, щоб написати музику до них, треба уявити, як навесні скресає крига, і та вода виривається на волю... От така в нас музика повинна бути, а я так співатиму».

      І коли трапилася нагода виступити на фестивалі музики світу Creole, ми одразу вирішили, що поїдемо туди тільки по перемогу. Було 124 колективи, відібрали 24. Кожен із них мав 20 хвилин для виступу. Вже вдома ми отримали СМС, що перемогли. Також переможцями визнали гурт з Іраку Ahoar, який теж живе в Німеччині.

ДОСЬЄ «УМ»

      Мар'яна Садовська народилася 1972 року у Львові. У 1991 році закінчує з відзнакою Львівське державне музичне училище ім. Людкевича за спеціальнiстю фортепіано. Цього ж року закінчує курс при Львівському молодіжному театрі ім. Л. Курбаса і залишається працювати в театрі актрисою. З 1991 по 2001рр. співпрацює з польським театром «Гардженіци». У 98-му Театральна спілка Польщі за роль Психеї у виставі «Метаморфози» визнає Садовську «Кращою актрисою року».

       У 2003 році в Форумі вільних театрів у Дюссельдорфі Мар'яна працює музичним драматургом театральної вистави «Квартет для 4-х акторів». Разом із вокалістом-експериментатором з Ізраїлю Вікторією Ханною створює дві музичні вистави: «Пісні-заклинання» та «На початку була пісня», які успішно показує на фестивалі «Золотий Лев» у Львові, а також під час гастролей в Ізраїлі, США та Польщі.

      У 2000 році випускає компакт-диск із музикою до вистави «Метаморфози». У 2001 році виходить перший сольний компакт-диск Songs I learned in Ukraine. 2003 року у співпраці з Польським Радіо Люблін, Мистецькою групою «Яра» та ЮНЕСКО Мар'яна видає альбом «Будемо весну співати» — колекцію автентичного багатоголосся з сіл Полтавщини та Полісся. У 2005 році виходить альбом із гуртом «Бордерленд».

ОЦIНКА

Голова журі конкурсу Creole-2006 Мартін Греве:

      — Починаєш слухати і думаєш: «Що це взагалі таке? Що вона співає? Така дивна музика... Гарна вона? І тоді ти слухаєш далі і одразу все розумієш. Її голос пробирається під вашу шкіру — це просто неймовірне відчуття. Вона співає, говорить, кричить, і робить це так швидко і емоційно. Тоді вслухаєшся в роботу музикантів і розумієш, що вони дуже професійні, вони не вигадують щось неприродне, але разом зі співом ця музика настільки незвична — ми такого ще ніколи не чули. Просто електризуюче!