«Чйорт поб’єрi!»

      Які тільки несподіванки не підносить нам іноді журналістська професія! Декілька місяців тому мені потрапив до рук часопис «Київська Русь», де поміж іншого була надрукована дебютна проза авторки з красивим псевдо Ївга Веснич. Перше, що зацікавило мене в фантасмагоричному романі «Душа», — це присвята: «Моєму Києву — місту, яке я втрачаю». Далі йшла коротенька передмова, в якій важко було не помітити фразу: «...на четвертий рік після зникнення Києва з лиця землі». Форма розповіді теж інтригувала: у вигляді почергового цитування двох знайдених через роки після катастрофи текстів — документального і художнього. Врешті-решт, я полишила всі справи і поринула у нафантазований авторкою світ. І далі керувалася лише двома критеріями: читається чи не читається, подобається чи ні.

      Попри не в усьому довершений (що з огляду на дебют цілком зрозуміло) стиль письма і, як на мене, трохи надмірний натуралізм, читалося легко. Ба, навіть ненормативна лексика з уст (точніше, з-під пера) Ївги Веснич чомусь не викликала в моїй душі звичного опору. Коли остання сторінка була перегорнута, мені захотілося розшукати авторку. Бодай для того, щоб сказати: «Я теж безмежно люблю це місто. А ще його любить добра сотня моїх знайомих. І сотня ваших знайомих, мабуть, також. І знайомі наших знайомих. То, можливо, не все ще втрачено? І коли завтра на вулицях Києва, не приведи Господи, справді з'являться зграї чортів і чортиць, у нас вистачить сил не продатися їм навіть в обмін на кохання найкращого чоловіка (чи жінки) у світі, не кажучи вже про трикімнатну квартиру на Хрещатику...» Про це мені хотілося сказати авторці «Душі». І яким же було моє здивування, коли, влаштувавшись невдовзі на роботу в «Україну молоду», я випадково дізналася, що Ївга Веснич — ніхто інший, як журналістка Наталія Лебідь, матеріали якої я читала на шпальтах газети. І хоча у письменників-початківців інтерв'ю брати не прийнято, читачам «УМ», гадаємо, цікаво буде побачити добре знайому їм авторку з дещо іншого — не журналістського — боку. Тим більше що «Душа» нещодавно вийшла окремим виданням у серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби».

      — Київ, чортівня, купівля душ гуртом і вроздріб — усе це мимоволі налаштовує на певні літературні аналогії. Беручись за цю тему, ти не боялася порівняння з Булгаковим?

      — Про Булгакова я якось не думала. Скажу чесно, мені дуже хотілося наслідувати Андруховича. Саме його стиль я тримала в голові, працюючи над «документальною» частиною тексту — доповіддю отого, як я його називаю, професора-києвіста, з якої прийдешні покоління і дізнаються про події, що передували зникненню Києва з лиця землі. До речі, в деяких творах Андруховича — в «Рекреаціях», «Перверзії», «Дванадцяти обручах» — досить явно простежується образ сатани.

      — Твоя головна героїня Гонората продала душу заради такого собі Котюнчика —суб'єкта, як на мене, не надто привабливого. Ти справді гадаєш, що кохання варте таких жертв?

      — Я не гадаю, а впевнена в тому, що для будь-якої жінки кохання є сенсом життя. Кожна з нас більше всього на світі бажає мати поряд чоловіка, якого вона любить.

      — Уявляю, що на це відповіли б феміністки...

      — А я не вірю в існування феміністок, як не вірю в інопланетян. Для мене феміністка — це жінка, яка лукавить. Так, вона може вийти на трибуну й довго розводитися про те, що всі чоловіки — сволота, і як класно бути незалежною і самодостатньою. Але в душі її при цьому будуть шкрябати величезні кішки. І за всіма її мудраціями приховуватиметься одне — самотність і шалене бажання залучити до своїх тенет чоловіка. Ну а щодо жертв... Насправді ситуації, коли жінка стоїть перед вибором — сім'я чи кар'єра, трапляються не так уже й часто. Це все одно, що вибирати, що одягти на вечірку — сукню чи туфлі. Має бути і те, й інше. Але якщо це або— або вже зовсім припече, я б особисто, не вагаючись, обрала служіння чоловікові, а не діяльність поза межами дому.

      — І ще про продаж душ. Ти згодна з твердженням, що журналісту як нікому іншому знайома дилема: йти на компроміс iз власною совістю чи ні?

      — У сьогоднішньому українському суспільстві журналіст, мені здається, може знайти для себе нішу, в якій він буде позбавлений цього вибору. Можна перейти з одного видання в інше або поміняти тему. Принаймні переді мною така дилема не стоїть.

      — Герману Гессе належать слова: «Життя і творчість для мене є єдиним цілим». На твою думку, письменник у щоденному житті повинен дотримуватися моральних норм і засад, які він проповідує у своїх творах?

      — Ну, по-перше, я себе письменником не вважаю. Більше того, я навіть не впевнена, чи візьмуся ще коли-небудь за написання книги. Що ж до твого запитання, то, гадаю, ти розумієш, що Гонорату не варто ототожнювати зі мною. Взагалі, мені здається, це непогано, коли твір існує сам по собі і не надто асоціюється з особистістю автора. До речі, в сучасній українській літературі таких творів дуже мало — значна частина текстів, особливо жіночих, списана з власного життя. Оксана Забужко з цього приводу писала, що слабо, мовляв, багатьом авторам творити ex nihilo, не компонувати жінку та рибу, щоб вийшла русалка, а вигадати сюжет iз нічого...

      — Чи допомогла тобі робота над книжкою відчути більшу відповідальність за слово і перед словом? Адже недарма кажуть, що газета живе один день, журнал — місяць, а книжка повинна служити принаймні роки...

      — Зізнаюсь, моя книжка мене саму трохи налякала. Вона була написана ще до виборів-2006, до обрання Черновецького мером і до того, як почалася вся ця історія з руйнуванням історичних пам'яток, заміною каштанів абощо. Не знаю, можливо, план реконструювання Андріївського узвозу був розроблений ще за Омельченка, але коли я у своїй книзі писала, як з узвозу здерли бруківку й вигнали звідти митців, а потім дізналася, що такі плани отці міста дійсно виношують, мені стало трохи не по собі. Можливо, зі словами і справді треба бути трохи обережнішим. Але загалом я не переоцінюю значення цієї книжки, набагато більшу відповідальність я відчуваю, коли пишу для газети статтю, яка може або піднести, або зруйнувати чиюсь долю.

      — Чим для тебе був і є сьогодні Київ, і як ти уявляєш його майбутнє?

      — Ми з Києвом багато пережили разом. Звісно, я люблю країну, в якій живу, але моє серце, мабуть, занадто маленьке, щоб умістити всі її простори. До того ж східну та південну Україну я зовсім не знаю. А Київ... Пам'ятаю його 1986-го року: і фонтанчики з водою для пиття у Першотравневому парку, і порожній ЦУМ — не було заїжджих, зате була радіація і бодай якийсь дефіцит, викинутий на полиці... Тепер я розхльобую те літо, воно добре увійшло у мою, що називається, кров і плоть. Так що ми з Києвом однією бідою вінчані, пардон за пафос. І сьогодні мені дуже боляче спостерігати за тим, що відбувається у столиці. І таких людей, як я, напевне, дуже багато. Але поодинці ми мало що можемо, а феномен Майдану, коли твій протест додавався до протесту твого сусіда, в найближчий час навряд чи повториться. Але Київ вистоїть, це ж вічне місто, хіба ні?