«Поема про море» на Гранд Каналі

      Серед 8 художників, які представлятимуть Україну на 52-му Венеціанському бієнале (з 7 червня по 21 листопада), — 4 іноземці і 4 вітчизняних митці, які не живуть в Україні. Комісар українського павільйону (він же президент PinchukArtCentre) Пітер Дорошенко і куратор української експозиції (він же куратор PinchukArtCentre) Олександр Соловйов в один голос кажуть, що вибирали художників не за географічним принципом, а за художнім результатом. А іноземні «зірки» contemporary art — дань тенденції до глобалізації.

      Демократія — річ нервова, затратна і скандальна. Так, мабуть, вирішили в Міністерстві культури і туризму, коли прийшов час оголошувати національний конкурс на проект, який представлятиме Україну на найпрестижнішому фестивалі сучасного мистецтва — Венеціанському бієнале. Тому держчиновники, а точніше гуманітарний віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачник запропонував єдиній у цій сфері потужній інституції — PinchukArtCentre — підготувати проект від України, а комісаром призначити президента PinchukArtCentre Пітера Дорошенка. Розсудили логічно. По-перше, куратори центру Віктора Пінчука — українські й міжнародні — мають хороший світовий досвід подібних виставок і добре знають міжнародний контекст, читай кон'юнктуру. А по-друге, 50, а то й 70 відсотків фінансування проекту і вітчизняного павільйону в божевільно дорогій Венеції PinchukArtCentre візьме на себе — олігархам належить. У п'ятницю комісар і два куратори — Олександр Соловйов (куратор PinchukArtCentre) і Віктор Сидоренко (директор Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України) — представили концепцію українського проекту «Поема про внутрішнє море», в якому прочитуються недвозначні асоціації з відомим фільмом Олександра Довженка «Поема про море». У проекті будуть задіяні художники з гучними іменами у світі contemporary art — всесвітньо відомий харківський фотограф Борис Михайлов (живе в Берліні), харківський фотограф Сергій Братков (живе в Москві), ще один харків'янин Олександр Гнилицький (живе в Мюнхені), Леся Заєць (живе в Мюнхені), яка разом із Гнилицьким входить в «Інституцію нестабільних думок», один із найвпливовіших фотографів у світі моди за останні 10 років німець Юрген Теллер, англійський майстер інсталяції Марк Тічнер, який у 2006 році ввійшов у короткий список претендентів на найпрестижнішу британську арт-премію Тернера, зірка британського актуального мистецтва Сем Тейлор-Вуд і, нарешті, Dzine (Карлос Ролон, США) — чиказький художник із «Генерації UsA», виставки, яка нині експонується в PinchukArtCentre. Усі ці художники порушуватимуть «такі питання, які ставив протягом свого життя відомий український режисер Олександр Довженко — що означає бути українцем? Хто такі українці? Де вони — українці?», досліджуватимуть «нові та активні ролі художників у суспільстві», завдяки інтернаціональному складу учасників проекту, «виставка надасть можливість поглянути на Україну зсередини — через роботи українських художників, та ззовні — через роботи іноземних митців». За словами Олександра Соловйова, всі художники підготують до бієнале нові роботи, а іноземці спеціально приїдуть в Україну набратися вражень, алюзій та асоціацій, напрацювати образів.

      Мистецьке середовище України вирує обуренням: як це так — не влаштовували конкурс? Згідно з положенням про бієнале, уряд країни-учасниці сам визначає, в якому порядку визначають проект-переможець — конкурс чи призначення комісара, який сам підбере проект. До того ж, як кажуть держчиновники, конкурс — річ теж досить умовна: посади в журі більшість своїх людей і пару-трійку «незалежних експертів» і при ілюзії прозорості матимеш потрібний результат. У менеджменту центру Пінчука — свої резони. Вони покажуть виставку не десь на задвірках Венеції в кімнаті 5 на 7 метрів, куди й захочеш дійти —заблукаєш, а в палаццо Пападопулі на Гранд Каналі, неподалік від моста Ріальто, в престижному місці. (Можу засвідчити, як очевидець минулої виставки Фонду Пінчука в Венеції, місце «жирне» і престижне). На відкриття запросять провідних арт-дилерів, критиків, меценатів, кураторів поіменно («а що ви скажете, як у наш павільйон прийдуть Бред Пітт чи Анжеліна Джолі?» — каже піар-менеджер PinchukArtCentre Денис Казван), напоять усіх добрим вином і влаштують модну європейську вечірку, можна не сумніватися. Відтак світова преса про це прогнозовано напише — аякже стільки світових зірок актуального мистецтва.

      «Якби PinchukArtCentre представляв тільки свою інституцію, а не державу, виставка би чимось відрізнялася?» — поцікавилися ми в директора  PinchukArtCentre Дмитра Логвина. «Вона була б коротшою за термінами — не 5 місяців, а 4 тижні, і, може, б не так прискіпливо ставилися до кожної деталі, кожного нюансу», — відповів пан Логвин.

      Відтак махати руками і бризкати слиною — безперспективне заняття. Комісар є, три куратори є (третій — Ніколя Бурійо, колись був куратором самою Венеціанського бієнале), художники відібрані. Успіх у Венеції виправдає волюнтаризм чиновників Мінкульту, а нє — то нє, хоч гроші з бюджету зекономлять. Як грамотно сказав один із фахівців, поки в Україні не з'явиться кілька інституцій сучасного мистецтва, конкуренції на цьому ринку не буде. Монополія.

КОМЕНТАРI

Олексій Титаренко,
куратор українського проекту на 51-й Венеціанський бієнале:

      — Я думаю, конкурс влаштовувати треба, тому що дуже багато бажаючих — у нас велика країна і все відбувається не тільки в Києві. Тим більше зi всіх заявлених художників немає жодного, хто б жив в Україні, а половина взагалі про нас нічого не знає. Борис Михайлов живе в Берліні, Братков у Москві, Гнилицький в Мюнхені, а Леся Заєць — це його дівчина з Мюнхена. З другого боку, це питання не до PinchukArtCentre, а до Міністерства культури — воно теоретично мало влаштовувати конкурс. А PinchukArtCentre — організація могутня, тут працюють хороші спеціалісти. Тобто немає сумнівів, що вони зроблять хороший проект, але вийшла така ситуація, що залишилося багато ображених художників і кураторів.

      — Ви подавалися на проект?

      — Що значить подавалися? Міністерство конкурс не оголосило. Ми готували проект «Пасіка» з відомим художником Миколою Журавлем. Він спадковий пасічник і професійний художник, робить вулики, але очима художника, знімає спеціальними мікровідеокамерами внутрішнє життя вулика і все навколо цього. Цей проект підтримали американські і швейцарські куратори, тобто в нас йшла підготовка на три країни. Але не тільки в нас. Із київських художників Гліб Вишеславський готував проект.

Пітер Дорошенко,

президент PinchukArtCentre, комісар від України:

      — Кому належить ідея «Поеми про внутрішнє море»?

      — Проблема в тому, що зараз усі роблять виставки з поганенькими концепціями, то тоді і виставки поганенькі виходять. Проект — це моя ідея, бо я дуже зацікавлений кіно, і то в поєднанні з музикою, танцями, театром. Мені цікаво, що Довженко теж мав такі думки — народжений в Україні, жив у Москві, хотів, але не міг повернутися на батьківщину, він болів за Україну. І ми хотіли підняти таку тему — де є українці, хто є українці, де вони існують.

      — Це ще й ваша власна біографічна концепція?

      — Ні, нічого особистого. Я ніколи своє персональне не мішаю iз роботою. Мене не дуже цікавить  говорити про себе. Два роки тому я поїхав у Порто говорити про виставку Бориса Михайлова, а там живуть 100 тисяч українців. То мене дуже цікавить, як люди роз'їжджають по цілому світі, я можу в Австралії почути українську мову в метро чи в Америці.

      — Я чула, що в проекті буде й музична складова?

      — Так. Проект буде розміщений на двох поверхах Палаццо Пападопулі і надворі. На воді буде стояти човен, у ньому — величезна плазма з київським відео, і з 9-ї ранку до 9-ї вечора буде звучати українська музика, але не традиційна, а сучасна — там працюватиме діджей. Щось подібне до того, як ти включаєш канал MTV, але про Україну, і не в барі, а в човні. До того ж за останні тридцять років ніхто з художників не працював iз водою, а Венеція — це вода. Ми б хотіли, щоб наш проект подивилися не тільки фахівці, а й звичайні люди, щоб їх зацікавив човен, музика, відео, українська експозиція.

      — Чи розраховуєте на призи бієнале?

      — Ні, як дадуть, то ОК, без проблем, але ми працюємо над тим, щоб найбільше кураторів, критиків, людей, які купують мистецтво, щоб вони прийшли. Ця виставка — тільки початок того, що ми хочемо тут зробити, щоб люди 12 місяців на рік приїжджали до Києва, знайомилися з художниками.

      — Чи представляли ви як куратор раніше проекти у Венеції?

      — Ні, ніколи. Я працював директором у США, Бельгії, тепер в Англії, а коли ти працюєш директором великої інституції, то нема часу на це. В Україні це сталося само собою — PinchukArtCentre планував виставку у Венеції, і не я шукав можливості туди поїхати, а мене це знайшло.

      — Чи не є викликом те, що в цьому проекті немає жодного художника, який тут живе?

      — Гнилицький живе тут, у Києві.

      — Він живе у Мюнхені.

      — І в Києві також. Тут проблема не в політиці, це не тільки виставка, це є програма на 5—10 років. Я зараз поїду до Англії чи до Бразилії і скажу «Борис Михайлов», — «О, славний український художник». Вони ж не кажуть, що він у Берліні живе, його знають як українського художника.

      — Чи плануєте ви брати участь у Сан-Паулу, в iнших престижних фестивалях?

      — Може, за пару років це нам буде цікаво, але думаю, що цікавіше було б, щоб куратори з Шанхая, із Сан-Паулу приїздили сюди і самі вибирали художників, як вони сьогодні їдуть до Москви, Варшави, Праги.