Хвала рукам, що пахнуть глиною. Заслужений майстер народної творчості України Микола Пошивайло. (Фото автора.)
Згодьтесь, коли ми їдемо кудись далеко, нам хочеться подивувати місцевий люд цікавинкою, властивою саме нашій малій батьківщині. Полтавці, приміром, вирушаючи до Києва чи Львова, як презент зазвичай везуть із собою щось істинно полтавське: частіше, бо дешевше й розповюдженіше, — фірмову горілку, розлиту в ексклюзивні пляшки у вигляді глиняних козаків, цукерки «Полтавська битва», «Диканські», «Наталка-Полтавка»; рідше, бо дорожче і зустрічається не в кожному магазині, — решетилівські вишивки білим по білому й опішнянські глечики-кухлики-горщики.
Але якщо за вишивками слід їхати до самої Решетилівки або чекати серпня із його грандіозним Сорочинським ярмарком, то кераміку знайти все-таки можна. Втім те, що мені запропонували біля Зіньківського автовокзалу, на опішнянські кольоративи було мало схоже. Тому в пошуках глиняних полумисків з істинно опішнянськими орнаментами (а головне — змiстом) я й подалася до столиці українського гончарства.
Свого часу Опішня була центром однойменного району, і хоча в 1962 році він був ліквідований, селище до сьогодні виділяється певною культурною, освітньою і навіть фінансовою автономністю у рамках Зіньківського району.
Як і Рим, Опішня стоїть на семи горбах, утворених річкою Ворсклою. Тамтешні археологічні пам'ятки — скіфське городище Кардашів Вал (IV—III ст. до н. е.), Більське городище (VII—IV ст. до н. е.), городище роменської археологічної культури (VIII ст.), за яким починалися Дике поле та Муравський шлях,— вказують, що перша писемна згадка про селище, що датується XII століттям, аж ніяк не є моментом початку його історії.
Не все так просто і з назвою населеного пункту. Офіційним став топонім Опiшня, хоча дуже старенькі бабусі й досі називають селище трохи інакше — Опiшля. А от Олесь Миколайович Пошивайло — доктор історичних наук, заслужений діяч науки та техніки України й генератор багатьох опішнянських ідей — вперто, але переконливо стоїть за Опiшне, наводячи як доказ козацькі літописи (а Опішня, до речі, фігурувала і на картах Гійома де Боплана), роботи Морачевського, а також таври на давніх цеглинах.
Важливою є і така деталь: селище розташоване на межі між степом та лісостепом, де колись проходив кордон між кочівниками та осілим людом . Тобто тут можна було «опішитися» (встати з коня), «опочити». Вказують дослідники також на назву особливої глини — опоки та на «опушлинську» (тобто випуклу) тамтешню місцевість.
У XVI — XVII століттях містечко гончарів, чоботарів та кушнарів було козацьким форпостом. Тоді ж під опішнянськими суглинками побудували сітку розгалужених підземних ходів, якими навіть вершник міг пересуватися на повен зріст. У наш же час Опішню включено до списку історичних населених пунктiв України.
Опішнянські землі не надто придатні для вирощування пшениці чи буряків, але тамтешня глина в усі часи забезпечувала жителів селища врожаями іншого гатунку — гончарними виробами. А ще в Опішні — надзвичайно сприятливі умови для садівництва. Такі смачні і соковиті яблука, сливи та вишні ви навряд чи ще десь зустрінете. Навіть у роки, коли в навколишніх селах суцільний фруктовий неврожай, опішнянські пейзажі до пізньої осені милують око деревами, що гнуться вiд плодів.
Утім проблем у селищі також вистачає. Про них мені розповів голова селищної ради Олег Кужим. Як і в кожного молодого керівника (а цю посаду Олег Миколайович обіймає всього рік), у нього є багато амбітних планів. Але своє головне завдання мер бачить у тому, щоб перетворити Опішню на справжній туристичний центр. Тим більше що головні передумови для цього — мальовнича природа, археологічні пам'ятки, розвиток народних ремесел — є. А ще є Указ Президента України «Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні» (який, до речі, був прийнятий Віктором Ющенком невдовзі після поїздки до Опішні) та аналогічне розпорядження Кабміну. Тепер залишається лише запустити отой «золотий мотор» зеленого туризму. А для цього треба відремонтувати дороги, побудувати сучасний готель, відновити виробництво на двох керамічних заводах.
Мріє мер і про надання селищу статусу заповідної території народних художніх промислів, і про те, щоб День гончара став державним святом. Але без підтримки з боку центральної і обласної влади самотужки здійснити туристичний прорив буде важко, а, скажімо, у позаминулому році на всі «мегаплани» Опішні було виділено з Києва всього-на-всього 9 тисяч гривень. Як тут не навести слова Олександра Довженка, записані ним в одному зі щоденників: «Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові...»
«Вітаємо! Ви щаслива людина, бо уже в Опішному»,— зустрів мене правдивим написом Національний музей-заповідник українського гончарства, що тільки-но відсвяткував своє двадцятиріччя. На подвір'ї розкинувся так званий Гончарський етнопарк. Просто неба стоять неймовірні витвори найрізноманітніших розмірів і форм, виконані митцями з різних міст України — переможцями Всеукраїнських гончарських фестивалів, що проводяться в Опішні. Тут і янгол із куришкою (підставкою для свічки), й усміхнений вусатий дідуган із люлькою, й традиційні опішнянські фігурки, лелеки, що символізують розмноження роду і є своєрідним оберегом Опішні, й оголена молодичка, що читає журнал «Наталі» і за якою спозирають крізь тин дві цікаві бабці... І хоча глина — матеріал довговічний і здатний зберігати в собі тисячолітні таємниці, все ж таки шкода, що ці дивовижні експонати незахищені від вітрів, дощу та снігу...
Не менш цікаві речі демонструються і в самому музеї. Чого вартий, наприклад, мисник, на полицях якого зібраний посуд із різних куточків України — тут і так звані теракотові (тобто не покриті лискучою поливою) глечики, в яких на диво довго зберігається молоко, і куманці для лікерів, що зодягалися на руку. В музеї можна переглянути виставку унікальних гончарних фото кінця ХІХ століття, ознайомитися із колекціями декоративних тарелей. А ще тут на вас чекають дивовижні практичні заняття з гончарами та малювальниками. Приміром, мене гончарувати вчив лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Нечуя-Левицького, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників Микола Гаврилович Пошивайло. Навряд чи зможу словами передати всю гаму почуттів, що заполонили мою душу після того, як мені вдалося виготовити за допомогою гончарного кругу щось подібне до підсвічника! І навіть глиняні плями, що залишилися на джинсах, ніскілечки не засмутили.
Але виготовити річ на гончарному крузі — це лише половина справи. Витвір треба ще розмалювати і висушити у печі (на все це йде близько двох тижнів). Микола Гаврилович традицію гончарювання перейняв від свого батька, потім навчався на заводі «Художній керамік». Розмальовує майстер свої вироби фляндрівкою — це особливий опішнянський орнамент, який легко впізнати, але важко описати. «Старайся дотримуватися тієї ж форми лінії, що придумали наші предки»,— давав мені настанови майстер. І ще одне важливе зауваження: в гончарній справі використовується тільки спеціально підготовлена глина — ретельно вимішена і очищена від усіляких камінчиків-корінчиків. Інакше виріб ще під час сушки може дати тріщину.
Микола Гаврилович сам розписує свої вироби. Але є в Опішні люди, які займаються тільки розписом. Як правило, це жінки, їх називають малювальницями. Так, мене розписувати вчила Ірина Мирко. Вона виводить орнаменти на глечиках настільки впевнено і швидко, що сторонній спостерігач може подумати: та то ж простяцька справа. Але коли ти сам пробуєш повторити щось подібне, то руки починають тремтіти, а фарба, виготовлена, до речі, також із глини та барвників, ніяк не хоче лягати точно по контуру.
Крім експозиційних залів, у одному приміщенні музею туляться і унікальна Гончарська книгозбірня України (якій дуже не вистачає книгосховищ), і не менш унікальний Інститут керамології — відділення Інституту народознавства НАНУ, очолюване Олесем Пошивайлом. Інститут має власне видавництво «Українське народознавство» і здійснює численні польові керамологічні та археологічні експедиції.
Слова «унікальний», «єдиний в Україні», «такий, що не має аналогів» можна застосувати й до дивовижного освітнього закладу — Колегіуму мистецтв, що підпорядкований Міністерству культури й туризму України. А ще в Опішні є два меморіальні музеї-садиби — гончарівни Олександри Селюченко та гончарської родини Пошивайлів. Туристів може зацікавити і напіврозвалена будівля колишньої земської губернської гончарної майстерні 1916 року, спроектованої відомим архітектором Василем Кричевським, яку прикрашає більш як тридцять меморіальних табличок (тут діяв найстаріший гончарний завод «Художній керамік», працювали славетні українські гончарі Федір Чирвенко, Гаврило Пошивайло, Іван Гладиревський, Олександра Селюченко, бували художник Сергій Васильківський). А нещодавно там з'явилася і така табличка — «Біля цього будинку 2005 року був Президент України Віктор Ющенко»...
Унікальною є і кожна приватна художня майстерня нині діючих майстрів Опішні — Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Володимира Нікітченка. Один лише факт: дванадцять опішнянських гончарів стали членами Національної спілки художників, шестеро з них є заслуженими майстрами народної творчості України, трьох відзначено Національною премією імені Тараса Шевченка.
«Я думав, що глину побачу, а побачив народ»,— занотував у книзі музейних відгуків колишнiй посол Польщі в Україні Єжи Бар.
Коли я виїхала за селище, в очах ще довго миготіли яскраві фарби і феєричні картинки. У руках я тримала власноруч розмальованого ще сирого глечика, у торбинці лежали давні друзі мого дитинства — опішнянські свистики. Зусібіч траси Полтава—Гадяч стояли опішняни — продавали яблука та гончарні вироби. Побачивши у моїх руках фотокамеру й почувши запитання: «То де ж тут у вас опішнянське?» — перелякані жіночки невдоволено починали щось буркотіти й махати руками. На прикінцевому базарчику бабусі й не приховували, що всі оті глянцево-розцяцьковані фігурки й сувенірчики привезені з донецького Слов'янська. Одразу згадалося твердження Олеся Пошивала, яке він неодноразово висловлював у своїх статтях, про кітчевість сучасного українського мистецтва. За ліплення сьогодні часто беруться випадкові люди, які, не знаючи традиції, творять такий бажаний для новоукраїнців продукт — пишногрудих молодичок із свинячими мордочками і пузатих дядечків, по чиїх вусах тече горілка. «Кітч у гончарстві — це те ж саме, що тюремний шансон у популярній музичній культурі»,— вдале порівняння Олеся Миколайовича.І все ж з-поміж того сурогатного краму вдалося обрати декілька виразно опішнянських тарілок та великодню куришечку...
У наступних номерах «УМ» читайте про єдину в Україні державну спеціалізовану школу-інтернат І—ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні».
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
