Попри те, що полотна класиків закарпатської школи живопису нині в Києві дуже «ходові», альбомів закарпатських художників у столиці виходить дуже мало. Тому поява кожного альбому є подією. Тим паче художниці, творчість якої навіть у рідному Ужгороді оповита таємницями.
Це було дивовижне подружжя — Павло Бедзір та Єлизавета Кремницька. Два митці, абсолютно ні на кого не схожі, котрі розвивалися не завдяки, а всупереч обставинам. Завжди биті владою і шановані тільки вузьким колом однодумців, вони чесно виконали місію вільного художника до кінця — не зрадили своєму мистецтву. І визнання до них, як це часто буває, прийшло лише після смерті.
Альбом «Елизавета Людвиговна Кремницкая: Живопись. Графика. 1925—1978» унікальний тим, що став несподіванкою навіть для закарпатців. Так, про Лізу Кремницьку говорилося за пивом, мовляв, була така цікава художниця, але не більше. А тут раптом розкішний альбом із 360 ілюстраціями та ще й під грифом Національної парламентської бібліотеки України!
Нема пророка у своїй Вітчизні. Коли про Кремницьку в Ужгороді згадували кількома словами, у Києві її пам'ятали. Автори вступних статей, відомі мистецтвознавці І. Горбачова, Д. Горбачов, О. Папета не скупляться на компліменти художниці, називаючи її «Едіт Піаф закарпатського живопису». «Видатна художниця», «дивовижний представник андеграунду», «рідкісний живописний талант», «абсолютна майстерність», «українська європейка», «вібруюча ритміка Кремницької» — це все про неї.
Вони описують ті враження, які справляли відвідини подружжя Бедзірів на митців із Києва, Одеси, Львова, Петербурга, Таллінна, Риги у найглухіші роки соціалістичного реалізму. Цей ковток вільного мистецтва для багатьох ставав відкриттям . Тоді, ясна річ, про це не можна було писати.
Тож цей альбом став ушануванням художниці, якій судилося недовге життя — усього 53 роки, і майже всі вони пройшли у бідності. Кремницьку десять років не приймали у Спілку художників, хоча рекомендації тричі їй писали найславетніші — Коцка, Манайло, Кашшай, Глюк, Борецький, Габда. Але у творчості Кремницької «недремне око» знаходило забагато «ізмів».
Збереглося не так багато робіт художниці — близько сотні полотен та півтисячі рисунків, замальовок. Решта все розійшлося невідомо куди по людях. Так само, як і спадщина Павла Бедзіра.
Мистецтвознавець Олена Папета закінчує свою розвідку про Лізу Кремницьку так: «Її живопис дзвінкий, як голос француженки Едіт Піаф — чиє прізвисько «піаф» означає «пташка». Ті, хто знав Лізу Кремницьку, запам'ятали її саме такою — невисокою, звичайною, незалежною, вразливою, безкомпромісною, магнетично притягальною». «Ліза була дивиною для нас, — згадує про неї Габріела Андял. — Дуже обов'язкова в мистецтві, вона нагадувала пташку, яка наче билася об шибку».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
