Призові розкладки

      Усе, суботнього вечора у величезному Berlinale Palast вручать «Золотого» та «Срібних» ведмедів. Цей солідний звір є символом не тільки чогось російського, а й столиці Німеччини — отака у звірини знакова всеядність.

      Одначе ці рядки я пишу ранкової п'ятниці, коли попереду ще аж чотири конкурсні стрічки. З підвищеним інтересом очікують китайську картину «Загублені в Пекіні» Лі Ю. Рiч у тiм, що на батьківщині витвір режисера зустріли цензурними утисками: надто багато непристойних епізодів. Опір ні до чого не призвів — довелося вирізати енну кількість погонних метрів. Інакше б до Берліна фільм не доїхав. Хтось уже бачив його: кажуть, пріснувато вийшло.

      Щодо меж пристойності продовжують сперечатися з приводу фільму «Ірина Палм» Сема Гарбарські. Нагадаю, героїня фільму задля порятунку онука пішла служити в заклад, який надає послуги сексуально незадоволеним громадянам. І виявила при цьому фантастичну обдарованість... Як би не ставитись до стрічки, успіх актриси Маріанни Фейтфул (Меггі служить під псевдонімом, винесеним у заголовний титр) визнається всіма. Це той самий випадок, коли мова мистецтва робить безглуздими закиди щодо порушення моральних норм. Думаю, журі шокує всіх, коли не віддасть Фейтфул сріблястого ведмедика за кращу жіночу роль. Фільм напевно буде і серед претендентів на головні призи: за режисуру, скажімо, а чи й Гран-прі.

      За режисуру може отримати приз і кореєць Пак Чан Вук, відомий у нас за фільмом Old man. Хоча не всі оцінили його фільм «Я кіборг, але це добре», одначе його зроблено майстерно, на межі естетичного фолу, що, як показує досвід останніх Берлінале, цінується журійними командами. Й це, мабуть, правильно, — в часи консерватизму кіномови зухвальців належить вітати.

      Установка програмувальників великого конкурсу на кіно, наснажене великими світоглядними проблемами, може вплинути на журі так само. Скажімо, китайська стрічка «Одруження Туї» Ванга Кванана, знята у добротній   реалістичній манері і на екзотичному матеріалі життя селян у так званій Внутрішній Монголії. Як і в картині Гарбарського, серйозні світоглядні та буттєві питання загорнуті у майже водевільну форму. В центрі так само жінка, що прагне порятувати сім'ю, доладу не розуміючи світ великих міст і новітніх моральних імперативів.

      Напевно, що серед претендентів на призи Берлінале будуть «Фальшивомонетник» Стефана Рузовіцкого (блискуче оповідана історія спроби гітлерівців повалити західні фінансові системи, поєднана з трагедією людей, кинутих на саме дно відчаю у роки Другої світової війни) і «Добрий пастир» Роберта де Ніро, який, зібравши дуже сильну команду професіоналів, здобувся на фільм, що інтерпретує проблему зла як фундаментальну для персонального існування людини (за вихідний пункт взято «чисту дошку», на якій під завісу з'являється стільки страшнуватих літер)... Втім прогнозувати призи у Берліні річ доволі безглузда. Упродовж чималої кількості років нас привчили дивуватись журійним вердиктам. Ну хто, скажімо, рік тому міг припустити, що «Золотого ведмедя» віддадуть у руки режисерці боснійського фільму «Грбавіца»? Без політики тут, звичайно, не обходиться.

      У четвер доволі сильне враження справила картина «Пустельна мрія» (Корея, Франція) Занга Лю. Знята у спокійній, дещо споглядальній манері вона майстерно відтворює епічний простір Центральної Азії. І, як і в «Одруженні Туї», у чомусь схожий мотив: цей простір стискається, піщані вітри відвойовують у людини ареал її існування. Герой фільму уперто не здається і продовжує жити посеред степу, насаджуючи нові деревця (такий собі азійський Астров). Дружина з дочкою перебралися до Улан-Батора, а до нього прибилися біженці з Північної Кореї. Зустріч самотностей, перехрестя самостей — тільки тут аж ніяк не банальне.

      Саме стандартних жанрових ходів не уникнув американець Грегорі Нава у фільмі «Прикордонне місто / Bordertown». Дженніфер Лопес грає роль журналістки Лаурен з чиказької газети, що полюбляє гострі соціальні матеріали. Їй хочеться до Іраку, одначе потрапляє до мексиканського міста, що розташувалося неподалік кордону із США. Якась корпорація вибудувала тут завод, на якому працюють сотні жінок. Одначе умови життя жахливі... До того ж, досить часто дівчат і молодих жінок гвалтують і вбивають. Одній з таких, індіанці Еві (Майя Запата), дивом вдається вижити. Лаурен за допомогою місцевого журналіста Альфонсо Діаса (Антоніо Бандерас) вирішує розслідувати цю справу, аби з'ясувати імена серійних убивць. Заодно нею керує і почуття соціальної справделивості: ну не можна так жити далі!

      Зав'язка стрічки обіцяла домінацію прямої соціальної емоції. Одначе режисер так захоплюється прийомами лякалок-жахалок, що наприкінці просто стирає намір (такий нібито очевидний на початку оповіді) відкрити соціум і ті пружини, які зумовлюють жахи життя мільйонів людей. Що трапилося — судити важко. Продюсер переміг, мабуть, — йому «бабки відбивать» треба, а не плакати над жіночими долями.

      Ну і, нарешті, фільм старого французького класика Жака Ріветта «Не чіпай сокири / Ne touchez la hache». Екранізація одного з романів Оноре де Бальзака. Ось хто вже чув соціум, вивчав людину як породження складних комбінацій психологічного і соціального життя. Події стрічки, яка триває дві з половиною години, можна переповісти за дві хвилини. Байка про Чаплю і Журавля, що все ніяк не могли скласти докупи свої почуття (згадаймо анімаційний фільм Юрія Норштейна) — в такому-от дусі. Одначе мене особисто фільм причарував. Бо ж мало не хуліганство — на такому мінімумі матеріалу, за домінації двох ролей (Гiйом Депардьє і Джина Валібар), розгорнуто картину цілої епохи людських почуттів. Епохи, де так багато театрального, марнославного, суєтного... Старість таки багато знає.