Ганнібал помер

      Ось уже півтора десятка років людожер-естет Ганнібал Лектор, дітище сценариста Пітера Вебера, зачаровує поціновувачів кінематографа усього світу. Достоту геніально виконана славетним Ентоні Хопкінсом роль безсумнівно цілком заслужено здобулася на  багатомільйонні бурхливі оплески і статуетку кіноакадемічного «Оскара» за 1991 рік. Крім відзнаки «За кращу чоловічу роль», стрічка «Мовчання ягнят» заслужено «відгребла» статуетки ще в чотирьох номінаціях.

      Загалом вишуканий герой сера Ентоні Хопкінса проводив iз вдячною публікою сеанси шокової терапії чотири рази («Ганнібал», «Мовчання ягнят», «Мовчання ягнят-2» та «Червоний дракон»). Авторам фільмів віртуозно вдалось вилущити абсолютне зло: красиве, розумне, витончене, інтелектуальне і, хоч як це парадоксально прозвучить, з «великим серцем». Власне цей «інфернальний екстракт» і справляє позитивний ефект. Адже, якщо є чисте зло, то апріорі мусить існувати й чисте добро.

      Комерційний успіх попередніх стрічок не дає спокою продюсерам. Відтак маємо пріквел «Ганнібал. Сходження», передісторію, покликану розтлумачити недолугій публіці, чому маленький і зворушливий хлопчик зі шляхетної родини Лекторів докотився до такого життя. В цій сверблячці авторів, викликаній насамперед жадобою нових прибутків, і полягає найбільший прокол стрічки. Історію про зворушливого людожера позбавили не лише головної  інтриги, а й ідеї та сенсу.

      Після перегляду фільму чомусь пригадалися рядки Ярослава Довгана: «Не від того я помру, що на світі буде вОйна, А від того, що вона мого вірша недостойна». Недолугість запропонованого пріквела в тому, що передісторія життя і формування особистості Ганнібала Лектора подана  з позиції примітивної одновимірності. Підхід достоту нагадує  совєтсько-атеїстичну психіатрію, в якій сама лише спроба розмежувати божевілля і одержимість сприймалась за ознаку невігластва, забобонності й затурканості.

      Якщо в «Мовчанні ягнят» та в решті трьох сіквелах стрічки головний герой є втіленням абсолютного зла, зведеного в ранг мистецтва, то в свіжій передісторії Ганнібал Лектор постає перед глядачем лише як жалюгідна (хоч і доволі колоритна) жертва дитячої травми, хвора психіка якої скерована лише на примітивну жадобу помсти.

      Найприкріше, що розчарування від фільму не здатен виправити ні бездоганний склад акторів (Гаспар Ульєль, Гонг Лі, Інгеборга Дапкунайте, Ріс Іфанс, Ричард Брейк, Кевін МакКілд), ні добротна режисура Петера Уеббера, ні загальна висока якість цього кінопродукту. Баченому не віриш. Думка: «Цей напій — «палений» — не залишає тебе ні протягом двох годин перегляду, ні по тривалих міркуваннях після. Та й кількість моментів у фільмі, «шитих білими нитками», просто зашкалює.

      На перших хвилинах глядача очiкує i перша несподiванка. Виявляється, батьківщиною Ганнібала Лектора є Литва. Події розгортаються 1944 року, добігає кінця Друга світова війна. Серед ворожих сторін відвертих негідників немає: як фашисти, так і Радянська армія змальовані нейтрально, з достатньою дозою політкоректності. Родинний маєток головного героя опиняється на лінії фронту, тож сім'я з двома малими дітьми вирішує перечекати цю біду в лісовій хатині. Проте фронт дістається і до неї. Радянський танк зупиняється біля будиночка лише для того, щоб поповнити запаси води (добрий радянський воїн махає дітям рукою). Аж раптом у небі з'являється «мессер» зі свастикою, трах-бах, усі гинуть, у тому числі й фашистський літак. Ганнібал із маленькою сестричкою Мішею залишаються в лісовій хатинці самі-самісінькі, аж поки до них не навідуються непрохані гості — знелюднілі й деморалізовані виродки-мародери, які начебто вважають себе партизанами («Геть малі народи, хай живуть імперії», — прочитується між рядків). Мародери вже зарекомендували себе як фашистські попихачі, тому з лісу їм шлях заказаний, адже все навколо вже захопили совєти. Голодні й озвірілі, вони вирішують з'їсти маленьку Мішу. Ще один «білий» кіношов, вочевидь, не «от кутюр». Адже банда мала зброю, а навколо хати бродила купа вовків. Тому постає логічне запитання: невже ці лісові хижаки смакували б голодним дядькам менше, ніж «здохлятина», яку вони вже мали нагоду продегустувати? Так ні, сценаристу «забандьорилось», щоб вони з'їли дитину. Аякже, треба ж знайти «логічне» пояснення, чому Ганнібал став таким, яким глядачі побачили його у попередніх екранізаціях.

      Вісім років потому Лектор мешкає у власному маєтку, який радянська влада перетворила на притулок для тяжких підлітків. Хлопець терпить муштру і знущання, зціпивши зуби співає пісень про Сталіна і врешті (черговий «білий шов») у колишній маминій кімнаті, що тепер слугує кабінетом директора інтернату, знаходить у шухляді адресу свого дядечка, французького аристократа. Хлопець тікає з Литви і пішки, успішно перетнувши всі кордони (концтабірну вишку з автоматником автори фільму поставили аж на німецькому кордоні) дістається до дядькового маєтку. Щоправда, дядько помер, зате жива його дружина-японка. Роль чарівної і звабливої тітоньки з Країни Схiдного Сонця виконує відома китаянка Гонг Лі.

      Можливо, моторошні дитячі жахи й далі  мучили б юного і вродливого Ганнібала лише вві сні, якби одного дня огидний і тлустий (та ще й юдофоб) м'ясник не образив любу тітоньку. І — пішло-поїхало. Ганнібал Лектор розшукав усіх своїх кривдників і вишукано їм помстився. Перший делікатес, який приготував собі Ганнібал — був шашличок зі щічками і грибами. До речі, щоб приготувати собі цю страву й із задоволенням спожити її на свіжому лісовому повітрі, Лектору знову довелося перетнути радянський кордон. І зробив він це легко, достоту як у вільній Європі.

      Отаке от маємо торжество політкоректності: не образяться ні жодні релігійні конфесії, ні панове атеїсти. Та й кожен гвалтівник і вбивця тепер має повне право сказати: «А я шо, я нічо. В мене було тяжке дитинство».

      Нещодавно користувач інтернетівського Живого Журналу diversey.ua, який зараз мешкає в Америці, розповідав, що в одному містечку Західної Вірджинії напередодні Різдва перед Ратушею встановили традиційний вертепчик (шопку) — сценку з Євангелія про народження Ісуса Христа. Там були й пастушки, і верблюди, і віфлеємська звізда. Зате не було ні маленького Ісусика, ні Марії, ні Йосипа. Щоб, бачте, не образити почуття людей інших віросповідань. Бо ж Різдво святкують уже всі люди, але не всі з них християни. Отакі от парадокси.

      Бюджет фільму «Ганнібал. Сходження» становив вісімсот мільйонів доларів. Критики одноголосно стверджують, що Гаспар Ульєль — копія Хопкінса в молодості. Гонг Лі називають «китайською відповіддю» Греті Гарбо. Томаса Харріса вважають головним романістом психологічного трилера сучасності. Лишається лише чекати на нові «Оскари».