Шевченко в римськiй тозi. Пам'ятник у Римi. (Фото автора.)
Заслужені титули лягли в основу його «кримінальної справи». Вердикт — особливо небезпечний злочинець. Засуджений до важких «виправних» робіт. На час ув'язнення Йосипу Сліпому було 53. Полон у таборах Сибіру та Мордовії тривав 18 років. На засланні архієпископ не просто марив волею. Він планував її.
Один із перших пунктів — пам'ятник Шевченку. Несвобода ріднить — виснаження морозами Сибіру чи солдатчина у пустелях Казахстану однаково каторжні. Для Кобзаря країна мистецьких традицій — Італія — залишилась недосяжною. Навчання на Апеннінах уможливлювала золота медаль, здобута на академічному конкурсі. Тарас тричі одержував срібло. Врешті оплатити дорогу на землю Данте взялася родина Кулішів. Однак до пензля додалося перо, і слово стало вироком — Шевченка заарештували. Натомість служитель Бога 3 лютого 1963 року стараннями впливових осіб звільнився з радянського рабства і виїхав до італійської столиці. Там утілив мрію. Свою і Кобзаря.
Кажуть, що насправді владика Йосип не планував переїжджати до Риму, бажав трудитися у Вітчизні. СРСР виставив умови: депортація за межі рідної землі. На вулиці Бочеа владика збудував Український католицький університет та собор Святої Софії. Поруч встановлює пам'ятник великому Тарасові Шевченку. У той час у Римі натхненно трудиться видатний українець Лео Мол (Молодожанин). Однак вибір патріарха дивує багатьох. Різьбити Кобзаря Йосип Сліпий доручає італійцеві Уго Мацеєві.
Очевидці, а серед них і сучасник Йосипа Сліпого отець Іван Музичка, розповідають, що той Уго був добрячим хитруном. Власник копальні мармуру поблизу Флоренції, він уже висікав замовлення американців. І раптом цей каменяр попадає у ласку до Блаженнійшого. І творить Шевченка на свій італійський копил. Біла скульптура його авторства повна алегорій і символів. Ексклюзив у тому, що Кобзар тут вбраний у тогу. Піднята у вітанні правиця — жест, вартий патриція. Українського поета видає лише довгий вус та фоліант, названий Кобзарем. «Якби він встав iз могили і побачив це, то здивувався б. Сказав: «А то що ви з мене зробили?!» Я не думаю, що Шевченко був би вдоволений. Він усяких аристократів у тогах не любив, ніде правди діти. Але символіка...» — зітхає отець Музичка.
«Quando li scrivo, sento le parole volare a me dal mio Dnipro lontano...» — так виглядає переклад вірша «Не для людей, тієї слави». І хоча сучасні римляни більше знають про шевченкового спортивного тезку, але мармурова нога поета таки стоїть на землі Iталії. І головна заслуга у цьому — галицького митрополита.
У вічному місті до 60-х років минулого століття не було жодної церкви, яка б уособлювала східно-християнські риси. Патріарх Сліпий, ще перебуваючи у сибірській тайзі, заприсягся: виживе і вийде на волю — збудує Божий дім. Тож згодом лише зодягнув свої мрії у камінь і золото.
«Говорилося, що він хотів вибудувати дуже величну церкву на взірець Святої Софії. Тільки йому міська влада Риму заборонила, мовляв, такий надзвичайний храм знищить панораму всіх базилік італійської столиці. Оскільки після собору Святого Петра наша церква була б найурочистішою», — згадує один із служителів римського українського храму отець Євген Небесняк.
Освячення церкви Премудрості Божої в Римі відбулося 1969 року. Посестра Київської Софії не лише архітектурою, а й духом нагадує італійським українцям їхню Батьківщину. Ясні й прості форми хрестово-купольного храму, увінчаного п'ятьма позолоченими банями, переносять нині сущих у часи великокнязівської Русі. Проте архітектор Лючіо ді Стефано не вдався до копіювання — не був би він італійцем, якби не імпровізував на мистецьку тему. Небесне світило віддзеркалюється у крихітних скельцях і наповнює храм дивовижним сяйвом. Мозаїчні образи (творіння Святослава Гординського), що відтворюють давню історію. Іконостас створив монах-художник Ювеналій Мокрицький. Проникливі погляди ікон, золотавий спокій храму викликають захват навіть у розбещених шедеврами римлян. Отець Небесняк задоволено сміється: «Італійці дуже галасливий народ. Особливо діти. Але варто їм переступити поріг Святої Софії — гробова тиша. І всі з роззявленими ротами: «О, ке белльо!» — значить, яка гарна ця церква!».
Згідно з давнім церковним звичаєм надавати привілеї дивовижної краси церквам, Папа Іван Павло ІІ присвоїв українському собору Святої Софії титул малої базиліки як центру «духовного життя вірних східного обряду, що живуть у Римі». Схиляючись перед архітектурною досконалістю храму й потужним духовно-освітнім центром — Українським католицьким університетом (що в часи незалежності України пермістився до Львова), варто подивуватися й величі творчого духу Йосипа Сліпого. Маючи важку недолю за плечами, патріарх натхненно втілював свої мрії.
Йосип Сліпий, з роду Коберницьких, народився 17 лютого 1892 року. Першоієрарх Української греко-католицької церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, ректор Греко-католицької духовної семінарії, видатний церковний і науковий діяч.
За заповітом Блаженнійшого Йосифа, він має бути похований «в підземельній гробниці оновленого Собору святої Софії Київської», коли буде визнаний Патріархат Києво-Галицький і всієї Руси, об'єднання в одну Церкву в Україні во главі з єдиним Патріархом. Йосиф Сліпий відійшов у вічність 7 вересня 1984 року, був похований при храмі Святої Софії в Римі, після здобуття незалежності України перепохований у Львові, в соборі святого Юра.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
