Андрій Соколовський: Я кращий, але для мене принципово це доводити

      Стрибун у висоту Андрій Соколовський уже тривалий час входить до світової легкоатлетичної еліти. Щоправда, з медальними здобутками у складі збірної України у хлопця з Вінниці складається не так успішно, як на комерційних турнірах, i не так, як того хотілося б нашій Федерації легкої атлетики, прихильникам Соколовського, та і йому самому. Тим часом у січні в німецькому місті Вупперталь Андрій показав кращий на той час результат сезону у світі — 235 см, минулого понеділка виграв чемпіонат України, а тепер серйозно налаштований взяти медаль на континентальній першості, що стартує за два тижні в Англії. Про все це і загалом про своє життя у спорті Соколовський розповів кореспондентові «УМ», від'їжджаючи з Сум.

«Мій жест означав: «Хлопці, сьогодні вам нічого не світить»

      — Андрію, найкращі українські спортсмени не завжди виступають на національній першості, або ж не надто серйозно ставляться до її результатів. Яке значення мав для вас нинішній чемпіонат України «під дахом»?

      — Якраз для мене перемогти у Сумах було принциповою справою — я мусив вигравати будь-що й показати при цьому пристойний результат. Тому налаштовувався серйозно, щоб довести, що в Україні я найсильніший.

      — Коли дізналися, що в цих змаганнях не братиме участь чемпіон світу-2005 Юрій Кримаренко, вам полегшало?

      — Для мене цей факт не мав жодного значення — я готовий був виграти, незважаючи на те, хто буде моїми суперниками.

      — Їхні результати в секторі якось впливають на вас?

      — Якщо і впливають, то не надто сильно. На чемпіонатах України треба стрибати рівно стільки, скільки буде достатньо для перемоги.

      — Як ви оціните конкуренцію, що вам склали суперники у Сумах? Троє з них трималися до висоти 223 см, а львів'янин Віктор Шаповал підкорив 226 і пробував взяти навіть 230. Вам же для перемоги вистачило 228 см...

      — Як для національного рівня, то результати у хлопців доволі непогані, але на мене вони анітрохи не тиснули. Якби хтось взяв 230 або 232, я б стрибнув вище — настільки був у собі впевнений. Навіть якби хтось раптом дихав мені у спину, й там, думаю, для перемоги я зумів би взяти 234 або й 236 см.

      — Коли ви виконали останню вдалу спробу, то зробили характерний жест, наче щось заперечуючи. Кому ви його адресували?

      — Суперникам. Це мало означати: «Хлопці, сьогодні вам нічого не світить, я сильніший».

      — Але ж, залишившись сам на сам із планкою, ви тричі не впоралися з висотою 235...

      — По-перше, вплинуло, що змагання через травму одного з хлопців затягнулося. А по-друге, я трохи розслабився, вже знаючи, що став чемпіоном.

      — Ви попросили підтримки у трибун лише в останній спробі. Раніше оплески вам заважали? Чи ви добре справляєтеся і без них?

      — У момент розбігу я фактично відключаюся від усього зайвого, тож емоцій уболівальників не відчуваю. А звернення до глядачів на висоті 235 — це данина прихильникам легкої атлетики, подяка за те, що вони прийшли на нас подивитися, попереживати.

«В останні три роки — наче хтось наврочив — постійно підвертаю ноги»

      — Результати нинішнього чемпіонату значно кращі за минулорічні, коли для перемоги дніпропетровцю Артему Козбанову вистачило 225 см, а ви обмежилися 220. У чому причина?

      — Торік мене непокоїла ліва нога, якою я відштовхуюся. Тоді в Сумах став другим, а на зимовому чемпіонаті світу у Москві посів лише шосте місце.

      — А взагалі, як часто вам дошкуляють травми?

      — В останні три роки — наче хтось наврочив — я постійно підвертаю ноги. Можливо, вік дається взнаки.

      — На цьому чемпіонаті України серйозно травмувався одесит Дмитро Славов, який після приземлення випав із матів. Вам доводилося стикатися з подібними випадками?

      — Чесно кажучи, у нашому секторі я таке побачив уперше, а от у стрибунів із жердиною невдалі падіння трапляються частіше. Центральна частина матів за міжнародними стандартами повинна бути висунута вперед. Справа тут у техніці стрибка, бо Дмитро пішов уздовж планки і приземлився невдало. (Однак у наступні дні організатори, дбаючи про здоров'я спортсменів, вирішили встановити мати і з боків).

«Із чемпіонату Європи маю повернутися з медаллю — іншого виходу немає»

      — Нерідко легкоатлети виступають або в зимовому сезоні, або в літньому, оскільки важко цілий рік перебувати на піку форми. Які плани ви намалювали собі на 2007 рік?

      — Особисто я не надаю перевагу одній половині року — треба стрибати і влітку, і взимку. Інша річ, що не завжди виходить виступати вдало. У мене є бажання проявити себе і на зимовому чемпіонаті Європи в Англії, і підготуватися до літнього чемпіонату світу в Японії. Причому з Бірмінгема я маю повернутися з медаллю — іншого виходу немає. Бо керівники вимагають від мене нагород уже п'ять років, а нині поставили питання руба — або медаль, або позбавлять навіть тієї невеликої державної підтримки, яка є на сьогодні. Я не хочу особливо загадувати, але, зрозуміло, постараюся потрапити до числа призерів.

      — А вистачить сил на цілий рік? Наприклад, Гешко й Блонська вирішили пропустити зимові старти.

      — Але ж ми не виступаємо безперервно — існують проміжні періоди для відпочинку, підготовки до змагань. За дев'ять років своєї професійної кар'єри я ще не пропускав цілий сезон. Думаю, що й у Вані, й у Люди здоров'я б вистачило і на зиму, і на літо, і на кілька років наперед, хоча кожен сам для себе разом з тренером вирішує, де й коли стартувати. Крім суто спортивних доводів, існують й інші причини, через які спортсмени беруть паузу, — наприклад, народження дитини, облаштування свого побуту.

«У секторі ми вороги»

      — Із суперниками ви спілкуєтеся тільки після змагань чи, буває, й у секторі?

      — Між спробами можемо перекинутися короткими фразами, адже кожен, налаштовуючись на стрибок, як правило, занурюється в себе і намагається не відволікатися. Крім того, у секторі ми не просто конкуренти, а, я б сказав, навіть вороги, котрі б'ються за єдине перше місце. А після турніру вже можемо розмовляти цілком спокійно, як усі нормальні люди (посміхається).

      У силу того, що ми мешкаємо в різних містах чи країнах, дружбу ні з ким особливо не заведеш. Зазвичай прибуваємо на змагання за добу до початку, наступного дня виступаємо і, переночувавши, повертаємося додому. Виняток — це олімпійський чемпіон з Росії Сергій Клюгін, і то лише через те, що він тренується у нашій групі.

      Ближчі стосунки виникають із людьми, з якими проводиш чимало часу, скажімо, на зборах із партнерами по команді України. Я більше спілкуюся з Денисом Юрченком, Максимом Мазуриком (стрибуни з жердиною), Олексієм Лукашевичем, Володею Зюськовим (стрибуни у довжину). Із тим же Юрою Кримаренком ми в гарних стосунках.

      — А на змаганнях за кордоном атмосфера відрізняється від тієї, що панує на вітчизняних турнірах?

      — Звісно. І конкуренція суттєво вища, і більша глядацька аудиторія створює особливу ауру. Можна сказати, що й організація там поки що краща, ніж у нас. На чемпіонаті України ми не могли розминатися, бо на доріжці в цей час відбувався забіг на довгу дистанцію, тож стрибуни хвилин 15 просто тинялися по сектору. Потім, уже під час змагань, нам заважало робити розбіг нагородження, яке відбувалося поруч. За кордоном усі робочі моменти краще відпрацьовані.

      — І жодних проблем не виникає?

      — Ну, траплялося, що багаж не приходив учасно. Тож легкоатлети, навчені гірким досвідом, «усе своє», форму й шиповки, носять за спиною в рюкзачку.

«Допінг — 20 літрів кави»

      — Зрозуміло, що перед офіційними стартами ви знаєте, на що спроможні в даний момент. Тож у секторі намагаєтеся реалізувати те, до чого готові, чи пробуєте стрибнути «вище голови»?

      — Хоч там як, а бажання показати якомога кращий результат присутнє завжди. Це потім можна провести аналіз і зробити висновки, сказати собі, «навіщо я так невиправдано рвався». А в азарті боротьби й бажанні піднятися вище забуваєш про все: і про біль у спині, і про можливість потягнути м'яз чи надірвати зв'язку — ми не шкодуємо себе заради результату.

      — Мабуть, спорт зі своїми емоціями не поступиться іншим пристрастям звичайного життя?

      — А легка атлетика — це ж і наше життя, і наша робота. Це наше все.

      — Не втомилися від спорту?

      — Ні. Якби набридло й перестало подобатися, уже б не стрибав.

      — Інші види спорту не приваблюють?

      — Я давній прихильник хокею — люблю його ще з радянських часів. Зараз дивлюся НХЛ і російську суперлігу.

      — Ви вже кілька років є лідером збірної України, входите до когорти найкращих стрибунів світу. Чого не вистачає, щоб піднятися на п'єдестал Олімпійських ігор чи літніх світових першостей?

      — Якби я знав, уже б щось підправив. Постійно виникають якісь нюанси, які заважають. Часом, визнаю, доводиться їздити на комерційні турніри, невиправдані з точки зору підготовки до офіційних чемпіонатів. Але робиться це з метою забезпечити собі гідне життя.

      — Останній літній світовий форум 2005 року, за визнанням фахівців, мав стати вашим тріумфом, але ви навіть не вийшли у сектор...

      — У Гельсінкі мені просто фатально не пощастило. Всі знали, що я на п'ять голів сильніший за інших, мав кращий результат сезону у світі (238 см), але за три години до змагань пішов попити кави до буфету й підвернув ногу на сходах... Важко потім переживав, але що робити — життя на цьому не закінчується, треба йти далі.

      — Кава допінгом не вважається?

      — Щоб набрати дозу, яка б вважалася допінгом, треба випити літрів 20 кави (сміється).

«Моє хобі — моя сім'я: двоє синів і дружина»

      — Як з таким напруженим спортивним графіком змогли знайти дружину?

      — Вона у мене не спортсменка. Зустрілися в компанії друзів у Вінниці, підійшли один одному за людськими якостями.

      — А ви самі яким чином потрапили у спорт?

      — Родина переїхала з Москви до Хмельницької області, і я з дитинства займався легкою атлетикою. Спочатку спеціалізувався на бігу з бар'єрами, а в висоту почав стрибати аж в 17 років лише у Вінниці, куди приїхав вчитися до інституту. Хоча, коли ще був у школі, заслужений тренер України Володимир Гоняк казав мені, що я стрибатиму у висоту, а я в це не вірив. Але вже в 20 років у тренера Павла Дмитревського я стрибав на 2,30.

      — Не шкодуєте, що пізно знайшли своє покликання?

      — Ні, бо в нас часто у юнацькому віці з людей витискають усі соки, і на подальшу кар'єру у спорті їх не вистачає. Мені ж зараз іде 29 рік, у мене повно енергії, і ще принаймні три-чотири сезони я збираюся активно виступати.

      — Як вам дався переїзд до Миколаєва?

      — За півроку до Олімпійських ігор в Афінах у нас виникли проблеми із взаєморозумінням із тренером у Вінниці, і я вирішив, що треба щось міняти. Тренера Юрія Сергієнка я знав ще як спортсмена, ми навіть разом із ним стрибали в секторі, тож попросився працювати в нього. І хоча зараз мешкаю в Миколаєві, виступаю за Вінницю, бо я там свій, місто матеріально підтримує, знайшло можливість дати мені квартиру.

      — Час на якесь хобі знаходиться?

      — У мене ростуть двоє пацанів, так що моє хобі — це моя сім'я. Хіба що ще панькаюся з собакою — золотистим ретрієром. Пес із добрим характером — хоч би що діти з ним робили, він усе терпить.

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Соколовський

      Стрибун у висоту.

      Народився 16 липня 1978 р. в Москві у родині військового.

      Зріст — 196 см, вага — 84 кг.

      Срібний призер чемпіонату світу 2001 р. у приміщеннях. Переможець і призер багатьох міжнародних і українських турнірів. Особисті рекорди — 2,36 м (зимовий) і 2,38 м (літній).

      Майстер спорту міжнародного класу.

      Перший тренер — Володимир Гоняк, теперішній тренер — Юрій Сергієнко.

      Одружений, має двох синів (3 і 6 років)