Що обіцяє «Симфонія ХХ сторіччя»

      Національним філармонічним оркестром та його керівником, заслуженим діячем мистецтв України Миколою Дядюрою, розпочато цикл концертів «Симфонія ХХ сторіччя». Millennium, а з ним усякі ностальгійні погляди «навздогін століттю» минулися, а пора тверезого осмислення ще не прийшла. Цілком логічно, що у новому філармонічному абонементі маємо не енциклопедію — бо що можна встигнути сказати за шість, хоча б і «повнометражних», концертів, — а досить побіжний погляд на великий музичний жанр, що колись був «суголоссям», «демократичною месою», нині ж переважно перебуває у вимірі post factum.

      Цикл «Симфонія ХХ сторіччя» триватиме до червня; у концертах будуть виконані як власне «симфонії» (Третя «Органна» К.Сен-Санса, Сьома «Ленінградська» Д.Шостаковича), так і популярні симфонічні п'єси й оркестрові перекладення («Сумний вальс» Я.Сібеліуса, «Петрушка» І.Стравінського). Крім того, слухачам обіцяний виступ з оркестром народного артиста України, диригента Романа Кофмана, що нині завідує музикою в Бонні. Чекаємо з надією на виконання в абонементі «Вцілілого з Варшави» А.Шьонберга, «Ленінградської симфонії» Д.Шостаковича, «Світлої печалі» Г. Канчелі — творів воєнної тематики. Із позицій сьогодення цікаво по-новому подивитися на музичний еквівалент однієї з найболючіших ран ХХ століття — Другої світової війни. Ідеологічна завантаженість з часом слабне або й зникає. Натомість лишається Трагедія. І Музика.

      Цикл відкрився Концертом для струнних Віталія Губаренка — монументальним твором визначного українського композитора, написаним близько двадцяти років тому в потужному річищі драматичного симфонізму Чайковського-Шостаковича. Далі звучала колись хрестоматійна Сьома Сергія Прокоф'єва, варта окремої розмови. Нарешті, Концерт для оркестру Б.Бартока: каюся — не люблю, от не люблю цієї музики, тим-то прозаїчно втекла, зачувши перші металеві шкребки по своїх нервах, знехтувавши заповіддю критика — не писати про концерт, не почутий повністю. От і не пишу.

Прокоф'єв

      Колись молодий і здоровий Серж писав вічно хворому товаришу по навчанню в консерваторії: «Споглядати своє старіюче тіло — безплідне заняття; треба зуміти усвідомити нереальність цього старіння». За цими рядками бачиться мені концепція творчості Майстра. Зрештою, парадокс генія: «Життя — це я», доки я існую, доти є життя, прийде смерть — мене вже не буде. І це не безпідставна веселість перед лицем невідворотності — це позиція Оптиміста, позитивно налаштованої людини, завжди підтягнутої, страшенно пунктуальної, по-хорошому меркантильної, душевно гармонічної (чим-чим, а врівноваженістю явно не могла похвалитися більшість композиторів...)

      Та у сталінській післявоєнній кампанії проти інтелігенції перепало й Прокоф'єву. Слава Богу, обійшлося без ув'язнень; та «оргвисновки» не забарилися — ідеологічно «недозрілий» композитор, до того ж, іще й з емігрантським минулим, залишився без державного замовлення. Жив на дачі під Москвою, редагував старі твори, мав багато нових планів...

      На знімку того часу бачимо обличчя добре і аж трохи безпорадне; шістдесят — не той вік, аби помирати. Геній, щоправда, проживає своє життя за встановленим часом. Та життя Прокоф'єву явно вкорочено — кисень перекрито, замовлень нема. На початку березня 1953-го композитора не стане. У той-таки день помре й Сталін; в усій Москві не знайдеться квітів для Прокоф'єва...

      ...І так парадоксально зійшлися-зіткнулися початок життя з його кінцем: маленький Сергуня, що говорити почав з восьми місяців і поважно прорік, вдивляючись у вікно «петусков с десяток будет», на Ніколіній Горі завів курочок і всім відвідувачам показував їх залюбки.

      За рік до смерті, у п'ятдесят другому, виникає замовлення від Держтелерадіо — написати дитячу симфонію. Згадали-таки про Прокоф'єва часів піонера Петі. І правда, з музичної тканини Сьомої можна вилучити слухом веселі легкі маршики, невагомі вальсики, гумористичні скерцо. Та загалом симфонія не про це. Основна тема щемливо розлягається, виокремлюючись з іншого — це справжній мелодійний шедевр, стрижень, навколо якого вибудувано цілісну концепцію. А за нею крадькома — колючий мотивчик, отак щоразу й невідворотно: «тік-так, тік-так». Так, мабуть, нагадувалося Попелюшці серед балу: ще трохи — і все скінчиться. На цьому «тік-так» симфонія й припиняється. Зупиняється життєвий годинник. Усе.

      ...Кажуть, люди передчувають свою смерть. Принаймні мені це не раз здавалося, коли доводилося переслуховувати й обдумувати твори, позначені моторошним відліком іззаду наперед, про які вже згодом ставало відомо: вони — останні. Зі смертю кожен лишається сам на сам; кроки смерті, невпинне її наближення, хвороба, раптовий напад — чи відбиті в музиці? І взагалі, чи є воно, те передчуття? Жахлива впевненість прийшла одного дня: я зателефонувала своїй бабусі, мовляв, «ну як там і що», і старенька серед повсякденних балачок раптом сказала мені абсолютно спокійно: «Лєна, я скоро помру». Її не стало за чотири дні...

Оркестр

      Загалом симфонічному оркестрові Національної філармонії України треба віддати належне. Це колектив, який постійно знаходиться в русі, встигаючи готувати нові власні програми, виступати разом із великими солістами (щоразу мусити ладити з ними, а це зовсім непросто), виїжджати за кордон і там, судячи з газетних відгуків, виступати надзвичайно успішно. Його головний диригент Микола Дядюра сміливо береться за твори різних стилів — популярні й зовсім незнані. Останнім часом оркестр помітно помолодшав, його поповнили випускники музичної академії.

      Але ж, але ж... Дуже добре, просто «по-органному» звучав Губаренко, прекрасно виконано було швидкі частини симфонії Прокоф'єва, після другої аж аплодувати захотілося; зрештою, в ХІХ столітті це було нормально — оплески після вдало виконаних частин цілого. Та часом нехристиянські почуття заволодівали мною; і руки хотілося повідривати тим ксилофоністам, що наприкінці прокоф'євського шедевру, коли, здається, паличками музикантів видзвонює сама Смерть, жодної вісімки не зіграли разом. Чи принаймні гукнути вслід за знаменитим піаністом, якого, мабуть, теж дістало «квакання» недолугих початківців: «Дворукі! Грайте синхронно!».