Два роки тому, провідуючи знайому в дитячому відділенні Інституту онкології, я звернула увагу на чоловіка, який лагодив у вестибюлі старезний телевізор марки «Електрон». Навпроти на такому ж древньому дивані сиділи двоє хлопчаків із пов'язками на худеньких обличчях (імунітет у онкохворих дітей надзвичайно низький, і найменша інфекція може перекреслите все попереднє лікування). Коли в «ящику» нарешті з'явилося поганеньке зображення, малі в один голос промовили: «Спасибі, дядю Серьожо. Зараз будуть мультики». Я поцікавилася у подруги, хто цей чоловік: батько когось з дітей чи справді телемайстер? «Ні, — відповіла подруга — він просто приходить у відділення кожного вихідного дня, приносить іграшки, книжки. Навіть декілька стільців із дому притягнув, бо дітям не було на чому сидіти. Взагалі, з подарунками, особливо у свята, приходить багато людей — представники різних громадських організацій, приватних фірм. Але більш-менш постійно, крім Сергія, приходить лише кілька людей з волонтерської групи. Хоча Сергій по суті теж волонтер, тільки він себе так не називає».