Повернути пам'ять Божедарівці

      Це поселення у Криничанському районі на Дніпропетровщині історично величалося Божедарівкою. Очевидно, така милозвучна назва склалася не на голому місці. Недарма ж у далекому 1923 році Божедарівка отримала статус районного центру, хоч мешкали тут на той час трохи більше 700 чоловік. Проте райцентром Божедарівка невдовзі бути перестала. А коли у 1938 році отримала статус селища міського типу, у тодішніх владців виникла ідея перейменувати Божедарівку на Щорськ — на честь героя громадянської війни, який у цих місцях не те, що не сіяв і не орав, а й навіть не стріляв.

Замість партизанів — українські націоналісти

      Героїчна історія Божедарівки — Щорська варта бути представленою й у шкільних підручниках. Адже саме тут від початку минулої війни існувала своя, так би мовити, «Молода гвардія». І якщо націоналістичний ухил звитяжців із Краснодона вважається все ж темою дискусійною, то у Щорську, здається, ніхто у цьому й не сумнівається. Проте, за свідченням Тетяни Десятко, на теренах сільради нині є чотири пам'ятники винятково воїнам радянським. А власна гордість щорсівців свого відображення у камені не знайшла. Навіть дотепер підняти її, так би мовити, на щит ніхто не наважився.

      Зовсім недавно на це спромігся один з уродженців Щорська, який нині мешкає у Дніпропетровську. «З окупацією Дніпропетровщини німцями у Божедарівці була організована Організація українських націоналістів — ОУН, і очолював її директор середньої школи Божедарівки Ласкаржевський (ініціалів не пам'ятаю), до складу організації входили більш як сто осіб: учителі, лікарі, службовці, робітники та іншi — з головною вимогою: незалежності України, і німці їм це обіцяли», — написав він в одній із газет.

      Отож Щорськ я відвідав з непідробним інтересом. У тому розумінні, що втовкмачувані у наші голови образи радянських підпільників на теренах Дніпропетровщини часто-густо виявлялися, як кажуть, висмоктаними з пальця, а от про націоналістичне підпілля і взагалі замовчували.

       На щастя, вже у сільраді, куди насамперед завітав, усе склалося за принципом «на ловця і звір біжить». Голова селищної ради Тетяна Десятко за фахом виявилася істориком (дотепер викладає у місцевому професійно-технічному училищі) і людиною незаангажованою. А її мама, Ніна Хомівна, і взагалі була безпосереднім свідком трагічних подій — знищення німцями підпілля Організації українських націоналістів. Майже 80-річна жінка дотепер працює лікарем у місцевому психоневрологічному будинку-інтернаті.

      — Ласкаржевський був добрим учителем — читав біологію і вів гуртки, — пригадує. — З початком війни до нас потрапляли листівки з гаслом «За вільну Україну!». А згодом дійшли чутки, що Ласкаржевського вішатимуть як націоналіста. Пішла я туди сміливо — у шию мене ніхто не гнав. Людей зібралося багато. Після цього Ласкаржевський гойдався на шибениці днів зо три. Ще чоловік сім його соратників німці розстріляли безпосередньоо в їхніх садибах. Разом з євреями згодом розстріляли і його доньку — коли після відходу загарбників трупи відкопали, то її впізнали по косі. І сина Никифора Повода розстріляли, і двох Плахотників...

      Любов Таран мешкала з Ласкаржевськими на одній вулиці. Проте свідком страти глави родини — Миколи (його ім'я пригадала саме вона) — не була. Однак пригадала, що їхніми сусідами були Шаповали, які працювали у німців і, начебто, їхніми стараннями Ласкаржевського було страчено.

      — За що повісили? — перепитує Любов Порфирівна. — Німці говорили, що він — націоналіст і виступає за вільну Україну, а ми цього не визнаємо. Тьотя Шаповалиха потім попередила його дружину з донькою: «У вашому розпорядженні — одна доба, втікайте». Але жінка всерйоз не сприйняла це попередження: «Він своє отримав, а нас за що?». Однак минула доба і їх теж забрали.

      «Зібрали усіх мешканців Божедарівки біля залізничної платформи і накхаузу (сховища зерна), а на телеграфному стовпі повісили мотузку з петлею, на величезній спецмашині привезли Ласкаржевського; машина під'їхала до стовпа, палач, увесь у чорному і чорній масці, допоміг піднятися Ласкаржевському по драбині, накинув зашморг на шию, після чого драбину прибрали, машина відїхала і — всьому кінець. Ласкаржевський встиг крикнути: «Прощавай, мамо! Прощавай, доцю!» — розповідає очевидець у вищезгаданій публікації. — Частину учасників ОУН стріляли просто по домівках: приходили жандарми за адресами, які у них були, на очах сім'ї стріляли і трупи не прибирали, а сім'ї самі ховали, таємно. Масовий розстріл проводили в яру, біля села поруч з Божедарівкою, яке називалося Веселою Божедарівкою. Це було страшніше за бомбардування й артобстріли!».

      Слідів цих розстрілів і поховань у районі Щорська нині не знайти. Хоча відомо, що після визволення родичі загиблих від німців зверталися до НКВС з проханням хоч поховати своїх близьких  по-людськи, але отримали категоричну відмову — мовляв, ніякі вони не герої, а вороги народу.

Вірити можна лише спогадам очевидців

      Заїхавши до місцевої школи, я сподівався хоча б там дістати інформацію про колишнього вчителя Ласкаржевського, але й там розвели руками. Щоправда, на стенді у вестибюлі про те, що німці стратили відразу 22 місцевих мешканців, розповідається. Але жодного слова про Організацію українських націоналістів. Немовби усі вони віддали життя за Радянський Союз. Світ кривих дзеркал, у якому ми живемо й дотепер. А деякі політичні сили без тіні сорому намагаються доводити, що націоналісти прислужували німцям. На Дніпропетровщині ж їх і бандерівцями не назвеш.

      — Якщо говорити про радянське підпілля, то його на Дніпропетровщині фактично не було, — розповідає дослідник Павло Хобот, який протягом багатьох років займається вивченням історії підпілля ОУН у краї. — Траплялися окремі спроби спротиву без належної організації та ідеологічної основи. І спиратися тільки на якісь документи НКВД буде необ'єктивно — адже відомо, якими методами під них підводилася прорадянська ідеологічна основа. Тому й серйозних наукових досліджень на цю тему немає. Інша справа — підпілля націоналістичне. Воно якраз і мало ідеологічну основу, засновану на стратегічній меті — побудові незалежної України. Його учасники не вдавалися до гучних акцій на кшталт підриву поїздів, а жили далекосяжними планами.

      На думку Павла Васильовича, тут може бути тільки одне достовірне джерело — спогади очевидців. Саме на них він насамперед спирається при підготовці книги про націоналістичне підпілля на Дніпропетровщині — мріє видати її незабаром у світ. Але вже зараз можна зробити висновок, що діяльність саме цього пiдпiлля була куди організованішою і конкретнішою, аніж підпілля, якому так наполегливо намагалися надати радянського апофеозу.