Чому Гамбургер?

Зірки ідуть, зіркам — дорогу!

      Як і обіцяли організатори, 57-й Берлінський міжнародний кінофестиваль відкрився фільмом «Життя в рожевому» Олівера Даа, до речі, зроблений за підтримки Єврокомісії. Як і ще 7 із 26 конкурсних картин. А перший робочий день на Берлінському кінофестивалі розпочався з аргентино-бразильського фільму «Той рік, коли батьки поїхали відпочивати / O Ano em Que meus Pais Sairam de Ferias/» Као Гамбургера. Бразилія, 1970 рік. У країні панує суворий військово-тоталітарний режим, подружня пара зникає на якийсь час, залишивши сина-підлітка на діда-єврея. І нам відтворять колоритне середовище, де зберігають національні та релігійні традиції. Дія відбувається в районі, де живуть представники різних національних меншин. І все це покладено на тло надзвичайно важливої для бразильців події — фінальної частини чемпіонату світу з футболу. Телевізійні трансляції з Мексики, і в центрі уваги ідол нації — Пеле...

      Перше запитання після перегляду — яким чином ця загалом буденна за своїм мистецьким і професійним рівнем картина потрапила на Берлінале? Один із російських критиків почав загинати пальці, називаючи «свої» стрічки, які ну аж ніяк не гірші. Виходило щонайменше десять. Одначе ж фестиваль «проковтнув» Гамбургера, а на російське, польське чи українське не спокусився. Причину, напевно, слід шукати не стільки у рівні майстерності (володіння ремеслом — це само собою), а й у матеріалі, обраному автором, його інтонуванні та світоглядно-філософській обробці. В інтернеті я прочитав доволі смішний репортаж про від'їзд до Берліна кількох наших діячів, що рушали на кіноринок. Їхнє пояснення, чому нас немає в конкурсних програмах, звучало так: не встигли, не домонтували. Клей у нас повільно сохне за монтажним столом... Як кажуть росіяни: «обхохочешься».

      От ви можете уявити собі український фільм про події, скажімо, 68-го року. Київське «Динамо» утретє поспіль виграє титул чемпіона СРСР. Анатолій Бишовець обводить трьох, чотирьох московських торпедівців і забиває гол. «А в это время...», як любив говорити Антон Чехов, відбуваються й інші події. Радянські війська вводять у Чехословаччину. Партійні збори, суцільний «одобрямс». Хочеться встати і плюнути в сите обличчя влади, однак ніхто не встає і не говорить. Хоча ні, були — але скільки? Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба...

      Скажете, до чого ви все це — ви про фестиваль ніби? Та до того — ні нас, ні росіян немає у Берліні з дуже простої причини: тут відбирали фільми, які намагаються розібратися в історії, давній і близькій, що ж ми за люди такі, що з нас зробило століття, що минуло? Тому так багато матеріалу Другої світової та інших воєн, що велися у світі, геноцидів. А в нас нині домінує уявлення про кіно як засіб або ж осягнення національної міфології («Ще як були ми козаками...», а ближче в часі ні-ні), або «развлєкухи», на голлівудський, бажано, манір. Допоки у нас домінуватиме подібна парадигма — з потраплянням на великі кінофестивалі будуть великі проблеми.

      Другою у п'ятницю показали стрічку Стівена Содерберга «Добрий німець / The good German/». На прес-конференцію з'явилися сам режисер і одна з двох суперзірок, зайнятих у фільмі, Кейт Бланшет. Інша артистична величність — Джордж Клуні не приїхав. Утім ще на початку фестивалю його директор Дітмар Косслік жалівся, що «брати менші», новостворені кінофоруми, передусім азійські, починають «затирати» старожилів і переманювати зірок. За великі гроші, звичайно. Так воно чи не так, але ж є певна обов'язковість брати участь у «розкрутці» свого кіно.

      Узагалі обряд прийняття небожителів від кіно у Берліні не відзначається оригінальністю. Після прес-показу для журналістів у першій половині дня відбувається прес-конференція. Фани і фанатки чатують біля готелю Hyat від ранку і про з'яву божества можна почути по характерному дівочому виттю. Чоловіче населення здебільшого поділяється на дві категорії — перша підіймає руки з цифровими фотоапаратами, намагаючись схопити образ дорогого й улюбленого, друга — це телеоператори, які осідлали переносні драбинки і знімають усе, як є. Потому вони з шаленою швидкістю мчать до зали для прес-конференцій і тут — бережись... Суботньої днини я ледь не ліг під такий «трамвал»: була би жертва телевізійної цивілізованості.

      Коли анонсовано зустріч журналістів з кимось із американських зірок — на місце не розраховуйте. Добре, коли постояти десь удасться. Стоїмо, чекаємо. Зірки нарешті з'являються у фотографічному «передбаннику». На моніторi бачиш і чуєш страшенний гелгіт: кожен із фотокорів страшенно кричить, аби зірка кинула снопик світла у його бічечок. А головний кайф тут — що небожитель слухається, крутиться, мов швайка, перед об'єктивами. Особливо старався Содерберг — розкриваючи поли шкіряної курточки і демонструючи зеленого чоловічка на чорній маєчці.

      Потому вони падають з небес на голови журналістів. Ті довго аплодують, нервовіші з жінок щось кричать: ав-ав-гу-у. Наче в дитсадок привезли Діда Мороза із Снігуронькою. Потім запитання. Як правило, стандартні. Роберта де Ніро (про нього пізніше), до прикладу, запитали, як він ставиться до війни в Іраку. Він тільки рукою махнув: ну, ви ж знаєте... Содерберга як режисерську зірку розпитували так само, одначе більше Кейт Бланшет. У «Доброму німці» вона вся зіткана із чогось притіненого, запеченого темрявою. Насправді вона таки білявка, що весело обертається на всі боки і кумедно піднімає пальці, коли хтось із журналістів ставить одразу кілька запитань...

Старі коні борозни не псують

      Содерберговий фільм про часи війни, 45-й рік. Єдина поки стрічка, що викликала по закінченні легкий посвист у залі, де були в основному журналісти. Розчарування справді є. Холодна майстерність, з якою зроблений фільм, є очевидною. Але ж кому кинув виклик? Самій «Касабланці», легендарному фільму з Інгрід Бергман і Хемфрі Боггартом. Режисер вирішив зробити стрічку тими ж засобами, що й у 40-ві — знімали тогочасними камерами, використовували ті ж розкадровки, ракурси і т.д. Стилізація... Одначе чи не надто вже буквально? Все одно, що стилізувати вірші Тараса Шевченка вирішили, взявши до рук тогочасне перо, чорнильницю, папір. І що б то вам помогло?

      А от фільм Роберта де Ніро «Добрий пастир / The Good Shepherd/», попри тривожні очікування (мало не тригодинний хронометраж обіцяв щось занудливе) виявився не тільки зроблений на високому класі, а й тримав глядацьку увагу до кінця. Мет Даймон грає роль високопоставленого працівника секретної служби, який посеред подій, пов'язаних із здобуттям Кубою незалежності на початку 60-х, зненацька починає пригадувати себе, ще юного студента Йєльського університету. З уявленнями про світ, м'яко кажучи, ідеалістичними. Що за фокус такий — чому саме з отаких чистеньких хлопчиків виходять убивці і холоднокровні циніки, що крутять світом, як циган сонцем? Звідки ж надійшло зло — адже в зародку його ніби й не ночувало?

      Де Ніро і Даймон на прес-конференції — сама привітність. Узагалі, коли бачиш цього видатного актора так близько, краще розумієш той колосальний магнетизм, яким він володіє. Це лише його друга режисерська робота — і вдала, як на мене. Утім, дуже швидко фільм виходить в український прокат, і можна буде перевірити мої враження на практиці.

      Не зіпсував борозни і ще один «старий кінь» — Клінт Іствуд із «Листами з Іво Джіми». Знову-таки історія і жорстока мораль: суспільство, в якому ідеологія геть відділяється від реальної живої людини, є приреченим. Японці колись зробили такий висновок — після поразки у війні. Ми не зробили досі. І в подібному ж напрямі рухається фільм Білле Августа «Прощай, Бафано / Goodbye Bafana/»...

      У понеділок теж була трійця великого конкурсного кіно: фільми Андре Тешіне, Райана Ешлінгера, Річарда Айра. Про все це — уже наступного разу.

ДО РЕЧІ

      Українці на Берлінському кінофестивалі присутні в рамках «Європейського кіноринку». На стенді «Українське кіно і телебачення» представлені вітчизняні теле- і кіноорганізації, які запропонують іноземним покупцям переважно документалістику. У складі української делегації в Берлін поїхали президент НТКУ Віталій Доколенко, директор об'єднання міжнародних відносин Національної телекомпанії України Юрій Олійник, виконавчий директор кінокомпанії «Кінофорум України» Тетяна Смирнова і представниця НТКУ Наталя Панченко.