Культурні пригоди українця у Вашингтоні

      Оповідають, що колись один із лідерів української громади в США запитав нашого посла в Вашингтоні Юрія Щербака: а що, власне, може сучасна Україна запропонувати світові? Посол (у минулому — відомий учений-медик і яскравий письменник-«шістдесятник»), не вагаючись, відповів: культуру. І тоді його співрозмовник розсміявся просто дипломатові в обличчя: адже навіть у Києві немає жодної FM-станції, яка б крутила якісну класичну музику, а натомість у кожному провінційному американському містечку таких знайдеться щонайменше дві.

      Мені важко розписуватися за всю неозору американську провінцію, але у Вашингтоні на хвилі громадського MPR 90,9 FM вишукана класика звучить цілодобово. З перервами лише на випуски новин і коментарі експертів. Діапазон цих передач надзвичайно широкий — від старовинної й до сучасної авангардної музики. А о 13.30 у суботу лунає опера. При цьому 20 вистав на рік транслюються зі славетної «Метрополітен опера» (її тут називають просто «Мет») вживу. Решту субот звучать записи (мені пощастило прослухати «Лючію де Ламмермур», яка йшла 1956 року з легендарною Марією Каллас у чільній партії).

      Що ж, можливо, багата Америка може дозволити собі задовольняти у такий спосіб культурні потреби «високочолих елітистів», «страшенно далеких від простого народу»? Але в рівні «запитаності» високого мистецтва посполитою публікою мені довелося пересвідчитися на власні очі.

      Цього року «Мет» пішла на безпрецедентний крок: шість найкращих опер репертуару («Чарівна флейта» Моцарта, «Пуритани» Белліні, «Перший імператор» Тан Дуна, «Євгеній Онєгін» Чайковського, «Севільський цирульник» Россіні та «Триптих» Пучіні) транслюються вживу на 100 кінотеатрів США і Канади. Кожна вистава — лише по одному разу (про виняток — згодом).

      Мені пощастило: один із цих 100 кінотеатрів виявився за п'ять хвилин від моєї оселі в Арлінгтоні. Придбавши за 18 доларів квитка на «Першого імператора» (і тішачись, що це в кілька разів дешевше, аніж квиток до самої «Мет»), я був переконаний: зала буде напівпорожня. Адже слухати авангардну оперу сучасного композитора китайського походження (нехай навіть зі славетним тенором Пласідо Домінго в чільній партії) прийдуть тільки віддані шанувальники оперного мистецтва.

      Але зала виявилася повнісінька. І хоча, на відміну від справжньої «Мет», принаймні половина відвідувачів жувала під час вистави попкорн із величезних паперових пакетів (свята традиція американських кінотеатрів!) — але це компенсувалося бездоганною акустикою і фантастичною роботою операторів, які неймовірно фахово показали дійство з різних планів на великому екрані. І, хоча оперу співали англійською, всі слова однак дублювали біжучою стрічкою на екрані (і в цьому — ще одна ознака поваги до публіки: адже не завжди дикція співаків бездоганна).

      Для тих, хто звик до українських театрів, які зберегли майже недоторканною статичну стилістику оперних вистав позаминулого століття, постановки «Мет» є справжнім відкриттям. Виявляється, провідні зірки можуть співати, граючи незгірш від драматичних акторів. Виявляється, вони можуть опанувати східну пластику i вишукану мову китайських жестів (у перерві було показано уривки з репетицій — зі співаками працювали і сам композитор, і запрошені з Пекіну хореографи).

      Музично «Перший імператор» є складним сплавом традиційного китайського мелосу й західного музичного авангарду. А змістовно, хоча йдеться про події сивої давнини, в опері легко прозираються сучасні мотиви. Адже сам композитор провів дитинство у китайському селі доби культурної революції. Лише щасливий збіг обставин дозволив йому виїхати 1986 року до Нью-Йорка і врешті-решт досягнути помітного становища в тутешньому музичному світі (це — лише другий випадок протягом останніх ста років, коли на сцені «Мет» відбувається світова прем'єра опери композитора-чужинця). Але — це яскраво видно з прихованих цитат iз товариша Мао, вмонтованих у лібрето «Першого імператора», — жах пережитого в дитинстві лишився з Тан Дуном назавжди.

      Головним героєм опери є імператор Цин Шихуан, який об'єднав Китай майже дві з половиною тисячі років тому, запровадив нову систему грошей і мір, розпочав будівництво Великої стіни, аби захистити країну від нападів північних кочівників. Але водночас, борючись з усобицями, він залив Китай кров'ю і наказав спалити всі давні книжки, які несли небезпечне сум'яття в думки підданців.

      Його антагоністом є талановитий композитор Гао Джанлі, який колись виховувався разом з імператором, але через багато років солдати Цин Шихуана вбили його матір, а самого музиканта привезли до палацу як бранця. Імператор вимагає, аби Гао Джанлі створив гімн його імперії. Спершу композитор вперто мовчить, але несподівана любов до імператорової дочки Юеянг змушує його погодитися. Патетичний і офіціозний гімн готовий.

      ...Композитор не зумів купити щастя ціною компромісу з власним сумлінням. Імператор уже обіцяв Юеянг у дружини своєму полководцеві, чиї вояки вбили матір Гао Джанлі. Принцеса не має сил коритися батьковому наказові — й гине. Довідавшись про смерть коханої, композитор відкушує собі язика, який брехав, і вмирає від меча Цин Шихуана. А хор замість урочистого гімну співає пісню, що її колись Гао Джанлі почув від будівельників Великої стіни: «Ця стіна довга, наче сто воєн... Я мрію тільки про могилу край рідного села...»

      Важко сказати, якою буде дальша сценічна доля «Першого імператора». Опера надто складна технічно і надто смілива музично (я просто не уявляю, щоб її наважилися колись поставити в Києві — і через острах того, що публіка «не піде», і через незручність вокальних партій для співаків, призвичаєних до музики Верді й Доніцетті). Але коли пролунав фінальний акорд, слухачі кінотеатру в Арлінгтоні відклали свої пакети з попкорном і влаштували бурхливу овацію — в унісон із тими, хто оплесками вітав у залі «Мет» і 65-річного ветерана Домінго, який із молодечим запалом упорався з нелегкою партією імператора, і самого композитора, який диригував прем'єрою власної опери.

      Через тиждень у тому ж кінотеатрі я слухав і дивився «Чарівну флейту». «Вживу» цю оперу транслювали перед Новим роком — але на численні «прохання трудящих» (так писали колись у наших газетах) її, всупереч первісному намірові, повторили вже в записі.

      «Чарівна флейта», вперше показана 1791 року в театрі в передмісті Відня, є найхимернішою i найзагадковішою оперою Моцарта. Шляхетному чарівникові Зарастро тут протистоїть зловісна й таємнича Цариця Ночі. На шляху до свого кохання принц Таміно (взірець «високого стилю») і птахолов Папагено (взірець «земного», схильного й до розпачу, й до жартів) мають пройти безліч неймовірних випробувань. Але врешті принц знаходить свою Паміну, з якою віддається ідеальному почуттю, а птахолов — свою Папагену, з якою мріє наплодити купу маленьких папагенят...

      Музично ця вистава була бездоганна — в усіх її регістрах. Але все ж головною «зіркою» тут була сценографія Джулі Теймор (у нас її знають переважно як постановницю бродвейського «Короля Лева» й фільму «Фріда» про долю славетної мексиканської художниці). І неймовірні високі коміри Цариці Ночі, які, тремтячи вслід за рвучкою ходою, підкреслюють нервовість гострих колоратур; і фантастичні звірі, які, попри свої величезні розміри, пластично рухаються вслід моцартовій музиці, зачаровані чарівною флейтою Таміло; й подібний до Бетмена злий і улесливий мавр Моностратос, і сам схожий на птаха у своєму фантастичному вбранні птахолов Папагено, і маєстатичний чарівник Зарастро — все це разом творить по-справжньому незабутнє видовище.

      Варто відзначити ще одну цікаву обставину — попри панівну останнім часом тенденцію виконувати всі опери мовами оригіналів, «Чарівна флейта» йде в «Мет» не німецькою, а в дуже доброму віршованому, спеціально зробленому для цієї постановки англійському перекладі. Постановників можна зрозуміти: адже опера є складним музично-драматичним жанром, де слова так само мають вагу (а в комічній опері, якою принаймні наполовину є «Чарівна флейта», незрозумілість реплік для слухачів остаточно зруйнує потрібний ефект). Шкода, що цю просту істину забули в Україні, де явище україномовної опери загинуло вже за доби незалежності...

      Звичайно, оперу у Вашингтоні можна слухати не тільки в трансляції. У залі Центру Кеннеді (тут ідеальна акустика, а сцену добре видно з будь-якого місця найвищого ярусу) дає вистави Національна опера, де Пласідо Домінго виступає вже не як співак, а як головний диригент. Щоправда, ця опера не є репертуарним театром, як «Мет» (сьогодні вдень — «Перший імператор», ввечері — «Травіата», а завтра — «Онєгін»). Як і в більшості західних театрів, протягом сезону тут готують почергово 5-6 вистав, кожна з яких іде 10-15 разів зі спеціально запрошеним складом солістів (які, відспівавши своє, рушають до інших театрів).

      Але в січні на сцені Центру Кеннеді панував балет — ішов спеціальний фестиваль вистав на шекспірівські сюжети, в якому брали участь і Національний балет США з Вашингтона (провідними артистами якого є кілька колишніх киян), і Кіровський балет з Петербурга (Захід так і не призвичаївся знову до назви «Маріїнський театр»).

      Певна річ, Вашингтон — не Нью-Йорк. Тут немає Бродвею. І Метрополітен музеум теж немає. Але Національна галерея мистецтв, хоча й скромніша за розмірами зібрання, однаково порадує відвідувачів шедеврами Леонардо да Вінчі, Ботічеллі, Рафаеля, Рембрандта, Вермеєра, Дега, Пікассо, Модільяні. До того ж вхід сюди (як і до 18 інших національних музеїв і зоопарку, підпорядкованих Смітсонівському інститутові) абсолютно безкоштовний!

      Подивитися вашингтонські музеї таки варто. У музеї повітроплавання й космосу можна побачити оригінальний перший біплан братів Райт, який злетів у повітря наприкінці 1903-го, і зайти всередину космічної станції «Скайлеб». У національній портретній галереї — постояти перед фотографією Лінкольна, яка була в кишені в президента фатального вечора в театрі й на якій лишила слід куля вбивці. У музеї індіанської культури — ознайомитися з життям аборигенів Америки (сучасну будівлю зведено так, що в ній немає жодного прямого кута — адже саме в кутках, за віруваннями індіанців, живуть злі духи). А в зоопарку — помилуватися на родину надзвичайно рідкісних гігантських панд з їхнім кумедним малям. І при цьому — отримати вичерпну довідку на будь-яку тему від незмінно доброзичливих співробітників, які, здавалося, все життя чекали нагоди допомогти вам!

      ...Америка — молода країна. Тут немає античних чи середньовічних пам'яток. Але з якою повагою ставляться тут до подій власної (не такої й тривалої за нашими європейськими мірками) історії. У цьому можна пересвідчитися, зробивши коло столицею на старовинному трамвайчикові (поставленому, щоправда, на сучасні колеса з шинами). Серце українця, безумовно, потішить і те, що при повороті з Embassy Row — «Посольського шляху», де розташовано більшість іноземних представництв, — до історичного Джорджтауну з його двоповерховою забудовою позаминулого століття трамвайчик проминає пам'ятник Шевченку, й гід неодмінно скаже кілька приязних слів на адресу the Ukrainian Bard.

      ...Безумовно, автор далекий від ентузіазму Оксани Забужко, яка присвятила колись захоплену статтю «культурній столиці світу» — Нью-Йорку. (Можливо, й сама пані Оксана сьогодні ставиться до тієї написаної на початку 1990-х статті дещо стриманіше). Але американську культуру таки варто відчути. Бодай для того, щоб тверезіше оцінити власне місце на культурній карті світу.

      А воно, це місце, визначається не лише прекраснодухими намірами побудувати Мистецький арсенал. І не лише тим, що Вікторія Лук'янець співає на кращих сценах світу, а картини Івана Марчука охоче купують найвідоміші колекціонери.

      Пам'ятаймо: водночас зовсім недалеко від планованого Мистецького арсеналу в одну ніч зносять споруди київської фортеці ХІХ століття (в Америці їх ретельно охороняли б, не дозволяючи навіть приватним власникам щось змінювати або перебудовувати), а київська міська влада безсоромно оголошує, начебто ці будиночки невідь-як зникли ще рокiв зо три тому.

      Усвідомлюймо: у нас уже виросло покоління, яке зовсім не знає класичної музики, бо просто не мало нагоди почути оперу чи симфонічний концерт (наша слабеньке за можливостями УР-3 на середніх хвилях, якi погано чути,  при всьому героїзмові працівників просто не можна порівнювати з MPR, а про сумну ситуацію з телеканалом «Культура» краще помовчмо).

      Відтак, аби мрія посла Щербака справдилася, маємо проминути ще довгий шлях. І на тому шляху багато чого варто повчитися в «бездуховної» (на думку декого з доморощених патріотів) Америки.

Максим СТРІХА.