Віталій Козловський: Зійти на олімп не так уже й важко, головне — втриматися на ньому

      Якось так просто: прийшов під Львівський університет у жовтні 2002-го, заспівав на «Караоке на Майдані», переміг. Щасливчик! І почалося... Численні ток-шоу, інтерв'ю та фотосесії, численні прихильники, став «Співаком року-2006» на премії «Фаворити успіху». Віталій Козловський — свіжа кров, нова зірка української поп-музики. Він ще тільки вчиться сяяти наповну, але все, мабуть, попереду.

«Після «Танців...» я схуд на 6 кілограмів»

      — Наприкінці 2006 року в твоєму житті відбулися дві масштабні події — це сольний концерт на головній сцені країни, у Палаці «Україна», та участь у проекті «Танці з зірками». Хотілось би детальніше поговорити про них.

      — «Танці з зірками» стали, передусім, відкриттям мене самого, моїх можливостей для себе ж. Згадую години щоденної праці, репетиції по 5—6 годин. Незважаючи на те, що я постійно відвідую тренажерний зал, у мене з'явилась крепатура, особливо боліли м'язи спини. Паралельно з «Танцями» відбувалося дуже багато концертів, і партнерці по «Танцях...» Ксенії Горб теж доводилось їздити зі мною: в холах готелів, у номерах, якщо дозволяла площа, ми щодня тренувались. Саме Ксюша робила постановки всіх номерів. Дехто думав, що мені найлегше, бо я свого часу займався сучасними танцями. Але насправді це тільки здається. Можна порівняти: це якби я все життя катався на лижах і став на сноуборд — щось схоже є, але речі різні. Крім того, треба було не просто вивчити рухи, а втілити певний образ, продумати костюми. До речі, я переглядав аналоги цієї програми в інших країнах, і українська версія програми «Танцi з зiрками» була найкращою, тому що учасники не тільки танцювали, а створювали на майданчику певні характери. Мені, наприклад, найбільше сподобався танець пасадобль і образ капітана Джека «Горобця» Спароу з фільму «Пірати Карибського моря», який ми втілили.

      — Ваша пара була однією з фаворитів. Засмутився, коли не перемогли?

      — Зовсім ні! Ми навіть були готовими до цього. «Бронзове» третє місце — це теж почесно. Крім того, в мене залишалося мало часу, щоб готуватися до сольного концерту. «Танці...» вибили мене з колії, фізичне виснаження досягало апогею, я схуд на 6 кілограмів, що для мене доволі плачевно, тому що набрати вагу мені важче, ніж її позбутися. І за п'ять днів до сольного концерту я серйозно захворів, не міг навіть говорити, не кажучі вже про співи. Довелося просто лежати в ліжку. Щодня ставили крапельниці. Після піврічної щоденної активності лежати вдома хворим мені було важко психологічно, ще й напередодні сольного концерту в Палаці «Україна». До речі, співачка Гайтана ще напередодні показувала мені куплені квитки на мій концерт, теж захворіла і не змогла прийти...

      Я також звернувся до фоніаторів (спеціалісти, які лікують голосові зв'язки). Вони мене реанімували після величезної кількості спожитих антибіотиків, навіть під час концерту. Щоразу, коли я вибігав за куліси переодягатися, лікар зі шприцом впорскував мені у горло розчин ліків, щоб я міг співати далі.

      Проте тригодинний концерт пройшов вдало! Після кожної пісні я по 5 хвилин приймав квіти від глядачів, портрети, подарунки. Єдине прикро, що всі подарунки після концерту зникли. Ми занесли їх за куліси, пішли відпочити в гримерки, а повернувшись, вже нічого не побачили. Залишилися тiльки ваза з моїм портретом і кілька букетів, які ми одразу забрали з собою.

«Я вважаю, що закінчена вища освіта потрібна в будь-якому випадку»

      — Протягом насиченого грудня тобі ще, мабуть, доводилося зазирати в конспекти. Зимову сесію склав?

      — Так, частково. Я вчуся на екстернаті, п'ятий курс львівського факультету журналістики. Думаю, навесні знову поїду в університет. Крім того, ще не затверджено тему моєї дипломної роботи.

      — Чи не питають викладачі, навіщо тобі цей диплом, якщо займатися журналістикою не плануєш і з вибором професії уже визначився?

      — Практика журналіста у мене практично щодня. Я не тільки спілкуюся з журналістами, а й сам стаю журналістом. Вів програми «Мелорама», «Ключовий момент», «Все для тебе» на телеканалі «Інтер», був співведучим на радіо, тепер працюю у газеті «Блік», де веду свою шпальту під кодовою назвою «За філіжанкою кави з Віталієм Козловським». Зустрічаюся з відомими людьми, розмовляємо, але не в режимі інтерв'ю, а на довільні теми. Ти знаєш, втягнувся в цю справу.

            Пригадую, своє перше інтерв'ю я зробив студентом першого курсу — з Русланою. Але тоді процес написання матеріалу видався мені доволі нудним, і я вирішив, що краще працювати на радіо чи телебаченні. Хоча коли я ще тільки вступав на цей факультет, то розумів: що прагну, в першу чергу, зрозуміти психологію журналіста, всю цю кухню, звикнути до камер, диктофонів і тому подібних речей. У «Бліку» я сам розшифровую нашу диктофонну розмову і оформляю її в матеріал. Дебютну статтю — з Ольгою Сумською — мені допомогли зробити. Наступні розмови з гумористом Володимиром Зеленським, спортсменкою Лілею Підкопаєвою, телеведучим та моїм продюсером Ігорем Кондратюком, дизайнером Анною Бублик я вже пишу сам.

      — І все ж таки сьогодні ти працюєш у шоу-бізнесі, а цю журналістську практику радше можна розцінювати як хобі. Навіщо тобі, так би мовити, папірчик із львівського факультету журналістики?

      — Ці інтерв'ю — університетська практика! Багато хто вчиться на філології, юриспруденції, менеджменті, а працює в журналістиці. Те саме з дизайнерами одягу чи економістами, тому що всі ці спеціальності пов'язані з медіа. Я працюю в шоу-бізнесі, а він — невід'ємна частина професії журналіста. Звичайно, можна сказати, що мені потрібно вчитись у музичному вузі, бо я співаю. Тоді потрібно кинути навчання на журналістиці й піти в музику, вчитись грати на фортепіано. Не довчуся там, захочеться мені когось продюсувати — закину: піду на економічний, бо треба знати менеджмент... Так можна все життя переводитись із вуза у вуз! Я вважаю, що закінчена освіта потрібна в будь-якому випадку. Крім базової освіти можна займатись самоосвітою!

      — Останнім часом почастішали дискусії про те, чи потрібна музична освіта музикантові. Потрібна?

      — Потрібна. Звичайно, є багато виконавців світового масштабу, які не знають нотної грамоти. Наприклад, Мадонна не вміє грати на музичних інструментах... Але головне — талант!

      — Бо так виходить, що в журналістиці працюють ті, хто не має до цього хисту чи освіти, і чиєсь місце в музиці займають люди без відповідного диплому...

      — Тут може бути багато пояснень. Наприклад, випускники музичних ВНЗ часто не мають родзинки, індивідуальності, їх вчать по музичним кліше. Плюс у самого артиста повинна бути хватка, цiлеспрямованiсть, наполегливість, і ніяка освіта тут не допоможе. Наприклад, співати — це був мій біль і моє життя, я цього прагнув над усе. Ну і те, що називається «госпожа удача»: бути в певному місці в певний час. Мені це вдалося. І, до речі, зійти на олімп не так уже і важко, головне — втриматися на ньому, а це уже результат важкої праці і дружньої команди.

«Майже всі пісні, які я співаю, — про мене»

      — Ти часто говориш слово «творчість». Що це для тебе? Адже слова і музику пишуть спеціально запрошені композитори і автори, костюми — відомий дизайнер, фотосесії — фотограф, плюс піар-менеджери, кріейтори, вчителі вокалу... Де серед цього твоя творчість?

      — Творчiсть — у всьому! Це свобода вибору. Коли думку не нав'язують, в якому образі тобі вийти, якою мовою і якого характеру пісні тобі співати. Лише спочатку свого творчого шляху я не мав права голосу. Наприклад, перша пісня «Шекспір», з якою я розпочав сольну кар'єру, була російською мовою. Тоді мені сказали, що треба співати, і все.

      Зараз, коли ми працюємо з авторами над новою піснею, я розповідаю про свій душевний стан, і вони переносять це у тексти і музику. Майже всі пісні, які я співаю, — про мене, вони лише написані не мною. Ти хочеш сказати, що Софія Ротару, яка не пише сама слова і музику, не займається творчістю?!

      — Стосовно мови. Ти розмовляєш українською, але твої хітові композиції — російською. Чому так виходить і чи не є це часом побажанням продюсера?

      — Як я вже сказав, остаточно пісні для себе обираю я! (встає з місця, шукаючи два альбоми. — Авт.) От давай подивимося... (починаємо рахувати на них пісні російською та українською. — Авт.) Скільки? Чотири російські та шість українських у першому альбомі, шість українських, чотири російських і дві англійських у другому! Українських більше! А якщо мені сподобалися слова, то не буду ж я відмовлятися від них тільки тому, що вони російською? Звичайно, спочатку мені, львів'янину було дивно співати російською, але ці принципи з часом зникли — дорослішаю... До речі, моя мама росіянка. Головне — почуття пісні, яку ти співаєш!

      — Ти говориш про англомовні пісні. Чи плануєш розширювати географію? І чим, на твою думку, ця музика буде цікавою західному слухачеві?

      — Звичайно, кожному виконавцю хочеться широкої географії своєї творчості. Зараз ми працюємо над новим альбомом, і кілька пісень у ньому також буде англійською мовою. На Заході багато талановитих артистів. Мабуть, щоб стати там популярним, потрібно брати тільки чимось новим, харизмою, нестандартним підходом. Я працюю над цим. І думаю, що потрібно спробувати, щоб потім не шкодувати.

      — Не було ідеї вигадати псевдонім?

      — Узагалі-то менi раніше не подобалося моє прізвище. Звичайно, в школі кепкували... Якось я дізнався, що був великий тенор — Іван Козловський, прізвище якого не завадило стати відомим. Цей факт дав мені зрозуміти, що сценічне ім'я не грає важливої ролі. Навіть жарт такий був: я прийшов кудись, назвався, а мені: «Ваше прізвище відповідає дійсності?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Ви співаєте?» (сміється. — Авт.) І коли прізвище «Козловський» з'явилося на екранах, уже не комплексував: зараз я пишаюся тим, що є сином своїх батьків!

ЦIЛЬОВА АУДИТОРIЯ

Для кого спiває Козловський?

      — Вiталiю, ти співаєш переважно про любов, відтак твоя аудиторія — це дівчата-тінейджери...

      — Не сказав би. На мої концерти приходять різні люди. Звичайно, я молодий і співаю про ті почуття, які загострюються у віці від 13 до 20 років. І вочевидь цій аудиторії подобатимуться мої пісні. Але в репертуарі є, наприклад, пісня «Чорнобривці», що зачепила і старших людей, які вже після неї слідкують за моєю творчістю, надсилають листи. Просто молодь i тінейджери активні, старші люди не підуть під сцену з плакатами кричати. Хоча президентом мого фан-клубу в Харкові є жінка, якій уже за 40... Найстаршому члену фан-клубу — під 80 років. А одного разу я співав пісню «Солодко», бабуся вийшла на сцену, обійняла мене і почала плакати. Чи, наприклад, хлопець якось підійшов і сказав: «Ти допоміг мені вирішити конфлікт з моєю дівчиною».