Народжені під конвоєм

      Як тільки у жінки починаються передпологові перейми, чергові викликають «швидку». Грати лишаються позаду, але породіллю супроводжує конвой із трьох чоловік у цивільному (щоб не привертати зайвої уваги й не перелякати законослухняних молодих мам у пологовому відділенні місцевої лікарні). Конвой не залишає засуджену ні на мить, у тому числі й під час пологів. Коли ж дитя народжується на світ, воно ледь не одразу потрапляє за грати — до спеціалізованого дитячого відділення.

      У системі виконання покарань є свої медики, тож стан породіллі та її дитини після пологів доглядають саме вони, але в Україні лише дві жіночі колонії (з одинадцяти) мають такі спеціалізовані дитячі відділення — в Одесі (де зазвичай перебуває близько 60—70 немовлят) та у Чернігові (15—20 дітей). У цiй, Чернігівській, виправній  жіночій колонії №44 побував i журналіст «УМ».

Народити й звільнитися...

      Від самого народження, ні про що не здогадуючись, такі діти проводять «за колючкою» три роки. Звісно, якщо маля не забирають родичі жінки, але таке трапляється рідко. Третій день народження для малечі, як правило, означає переїзд до дитячого будинку. А до цього, народившись у неволі, дитинка з перших днів свого існування полегшує долю матері — наявність маляти, згідно з законодавством, неабияк сприяє умовно-достроковому звільненню засудженої матері.

      «Усі наші матері розраховують на умовно-дострокове звільнення, яке їм «світить» лише за умови гарної поведінки, — розповідає «УМ» начальник виправної колонії №44 Володимир Полоз. — Дітей дійсно утримуємо лише до трирічного віку. Але можуть бути i винятки: якщо матері лишається до відбуття покарання рік i менше, дитина може лишитися у нас на цей час, до чотирьох років».

      Нині у спецбудові «Малятко» зростає під пильним оком вихователів 17 дітей. Ще п'ятеро засуджених вагітні, отже, невдовзі «на зоні» буде маленьке поповнення. Одразу впадає в око досить невеликий відсоток жінок, які вирішили стати матерями в таких нелегких умовах (загалом у Чернігові відбуває покарання близько тисячі осіб). Чи спокуса дострокового звільнення не така вже велика? Адже в тій же Одеській колонії породіль вчетверо більше. Відповідь, ймовірно, полягає у статусі колоній: в Одесі відбувають покарання жінки, які скоїли злочин вперше, отже, материнський інстинкт тут ще не притупився. Чернігівська ж колонія спеціалізується на жінках, яких засуджено не вперше й навіть неодноразово. Рецидив до материнства, як правило, байдужий...

Вагітними стають до арешту

      Цікаво, що розповсюджені байки про «зальот на зоні» переважно виявилися лише байками. Принаймні так стверджують самі працівники колонії, про це свідчить досвід засуджених, з якими вдалося поспілкуватися. Володимир Полоз розповідає, що окремі жінки, звісно, можуть завагітніти під час побачень з чоловіками, але такі випадки трапляються рідко. Як правило, жінки прибувають «на зону» вже вагітними або взагалі — з дитиною на руках, яку народили у слідчому ізоляторі.

      Наприклад, киянка Вікторія Коцупал сина Микиту народила у Лук'янівському СІЗО, адже її було заарештовано на шостому місяці вагітності. П'яти годин на добу, що відведені на побачення та прогулянку із сином, жінці не вистачає. «Хочу, щоб Микита постійно був поруч зі мною, а взагалі дуже сподіваюся на УДО (умовно-дострокове звільнення. — Ред.) вже найближчими місяцями», — каже вона й додає, що регулярно переписується зі своєю старшою, 14-річною, донькою Христиною від першого шлюбу, яка мешкає разом із батьком.

      До речі, лише в СІЗО дитина постійно перебуває поруч із матір'ю, нерідко в антисанітарних умовах, адже дитячих відділень тут немає. Після переведення в колонію матерів розлучають із дітьми. В Одесьській та Чернігівській колоніях вони можуть бачитися з ними у спеціалізованих дитячих відділеннях двічі на день: дві години до обіду й три години після.

Виправитися, ставши матір'ю

      Фахівці кажуть, що материнство неабияк впливає на засуджених жінок. Ще під час вагітності до передпологового психозу додаються стреси від заборони на паління або через незвичні рухи плоду, який заважає виспатися на незручних нарах. Та й взагалі стресових ситуацій за гратами вистачає. Але вже після народження щось таки стається із холодним серцем порушниці закону.

      «Звісно, ми не забуваємо, що далеко не кожна засуджена стане доброю матір'ю, але пробудити в неї материнські почуття, зачепити струни її душі народження нового життя цілком здатне», — вважає начальник Чернiгiвського облуправління Держдепартаменту з питань виконання покарань Віктор Лопатін.

      Що й казати, більшість ув'язнених жінок походить із неповних родин з батьками-пиятиками, виросли у дитячих будинках. Багато з них не знали материнської любові, до того ж, ще у ранньому віці стали жертвами різних форм насильства. Хтось морально залежить від чоловіків, які й втягнули їх до кримінального життя, хтось узагалі взяв вину на себе й відбуває вирок замість «коханого». Часто такі жінки просто не знають, як себе поводити з дитиною, тож на допомогу приходять психологи. Вчать усьому: годувати, пеленати, колихати, доглядати... Залишаючи колонію, колишні ув'язнені мами та їхні діти ще довго пишуть листи зі словами подяки. Лише у 2006 році тут звільнилося п'ятеро матерів.

      «Вважаю, що, якщо ми хоча б одну маму на рік випустимо на волю з відчутним материнським інстинктом, це вже означає, що час за гратами було витрачено недарма», — каже Володимир Полоз. «I це при тому, що з року в рік кількість засуджених молодих жінок у нас зростає, — додає в.о. заступника начальника із соціально-виховної та психологічної роботи Олена Тарарака. — Скажімо так: статті важчають, вік молодшає. Але материнство дуже сильно змінює жінку, дає їй шанс».

      До того ж у колонії роблять усе, щоб, звільнившись, жінка могла відносно безболісно адаптуватися до життя на волі. Начальники відділень соціально-виховної та психологічної служби установи Ірина Пархоменко та Світлана Білоус (яких самі засуджені називають «мамами») розповіли «УМ», що кожна жінка потребує окремого підходу. Шанси на соціальну адаптацію після звільнення у жінок значно менші, ніж у чоловіків, адже їхні родинні й соціальні зв'язки руйнуються частіше, важче знайти роботу i житло. Тож «мамам» постійно доводиться «достукуватися» до родичів, ледь не вмовляти їх не виписувати засуджених жінок з житлової площі. Самих ув'язнених постійно налаштовують на думку про те, що ще не все втрачено, що є мета в житті, є заради кого жити. Адже ув'язнені матері є фактично єдиною опорою для своїх немовлят, бо «зона» неабияк негативно впливає й на їхніх дітей.

Поруч із дитиною весь час

       Жінка за гратами — це вже проблема суспільства. Що вже казати, якщо за гратами опиняється ще й її новонароджена дитина. Але й, окрім цього, у вітчизняної пенітенціарної системи вистачає проблем. «Судіть самі: в жодній виправній установі немає жіночої лікарні з гінекологом, лише медсанчастини! — обурюється заступник голови Держдепартаменту з питань виконанння покарань Наталля Калашник. — Тож нам є над чим працювати: це й створення таких лікарень та дитячих палат, i реконструкція дитячих спецвідділень, де матері могли б спільно проживати з власними дітьми тощо. Усе згідно з європейськими стандартами».

      Нині у Чернігівській виправній колонії №44 стартував пілотний проект зі створення ефективної системи адаптації для жінок. Його проводять спільно зі Швейцарським офісом співпраці, який уже має відповідний досвід у європейських «зонах», показав себе і в Україні — на базі Білоцерківської колонії та Лук'янівського СІЗО. Отже, вже за півтора року на базі спецбудівлі «Малятко» мають створити зовсім інший житловий сектор, де жінки зможуть жити разом із дітьми. Вранці мати піде на роботу на швейну фабрику (тут працює понад 700 засуджених: шиють переважно камуфляжі, кителі та брюки для головного замовника — Міноборони), а потім повернеться до дитини — усе майже, як на волі. До речі, ті з мам, хто не бажає працювати, зможуть перебувати поруч із дитиною весь час, адже декретну відпустку й за гратами ніхто не відміняв!

      За словами голови інформаційно-консультативного центру Олени Суслової (очолювана нею громадська організація є одним із виконавців проекту), йдеться не лише про зміну стандартів утримання жінок та дітей, а й перепідготовку компетентного персоналу, навчальні курси для самих ув'язнених жінок, розробка нових правил ув'язнення таких матерів та зміни у нормативно-правовій базі вітчизняного законодавства у сфері винесення i виконання вироків для жінок (особлива увага матерям).

      Щодо останнього, то в парламенті вже готуються до можливих законодавчих змін. Принаймні у цьому переконує член Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності «нашоукраїнка» Катерина Левченко. На її думку, перш за все істотних змін потребує Кримінально-виконавчий кодекс, i певні пропозиції щодо цього у парламентаріїв уже є. Але пані Левченко сподівається, що й на базі Чернігівської колонії, у ході реалізації проекту, будуть конкретні напрацювання стосовно прав жінок i дітей за гратами, які також можна буде покласти у законодавчу площину.

«Багато дітей на волі не знають такого піклування!»

      А доки проект реалізується, жінки продовжують ходити на прогулянку з дітьми двічі на день. Засуджена Марія Шиндель із Кременчука зазначає «УМ», що їй разом із донькою Веронікою спільного проживання вже не дочекатися — вийдуть на волю раніше, бо невдовзі мають прийти документи на умовно-дострокове звільнення. П'ятигодинного спілкування на день, звісно, не вистачає, хотілося б жити разом. Втім на умови утримання доньки Марія Шиндель не скаржиться.

      «Багато дітей на волі не знають такого піклування: це й гарне харчування, й солодощі, й іграшки. А на новорічні та різдвяні свята громадські організації та місцева влада буквально «закидали» наших дітей подарунками. Тут у них є все!» — каже вона. Пані Марія зазначає, що на «слизьку» більше не потрапить, адже в неї є донька, а поки що веде активну переписку з реабілітаційним центром у Києві. Батьків та родичів у жінки немає, але вона впевнена: на волі допоможуть стати на ноги.

      До речі, майбутній будинок дитини в колонії складатиметься з двох частин: житлової — де мати зможе жити разом із дитиною, та дитячої — де інші матері зможуть лише відвідувати своїх малюків. Річ у тім, що навіть після реалізації проекту далеко не кожній жінці буде дозволено мешкати разом із дитям. Полковник Лопатін уже наказав створити робочу комісію, яка й визначатиме, хто з матерів залишить нари й переселиться до будинку дитини, а хто обмежиться щоденними побаченнями. «Жінки тут різні, не дай Боже дитина помре від рук матері!» — кажуть працівники адміністрації колонії. Тим більше що серед засуджених є й дітовбивці.

ДОВІДКА «УМ»

      Чернігівська виправна колонія №44 створена у 1944 році, жіночою остаточно стала у 1967 році. Близько тисячі жінок відбувають тут покарання вже вдруге, втретє, а дехто має цілий «букет» судимостей. Близько 30% засуджені за злочини, пов'язані з незаконим обігом наркотиків, на другому місці — засуджені за крадіжки, але є й такі, що скоїли тяжкі злочини — нанесення тяжких тілесних ушкоджень, убивства. На останню категорію припадає близько 10 % засуджених, тобто йдеться про кожну десяту жінку.

      На жіночій «зоні» працюють теж переважно жінки (десь 80%). Відчутна чоловіча перевага зберігається лише у відділі охорони та на офіцерських посадах. Жінки ж працюють інспекторами, начальниками відділень чи загонів, тобто безпосередньо займаються перевихованням «дам, що за гратами». Лише жінки працюють i в спеціалізованому дитячому відділенні. Але діти час від часу мають бачити й чоловіків, адже відомі випадки, коли на другому—третьому році життя, або взагалі після звільнення матері, дитина вперше бачила чоловіка — з іншими рисами обличчя, манерами поведінки й низьким голосом — i дуже сильно лякалася.