Фiльми не горять

Нічого наших жінок Америці дарувати...

      З ранку і до пізнього вечора на фестивалi показують фільми минулих десятиліть — як правило, маловідомих навіть кінознавцям. І, звичайно, майже безупинне спілкування. З ритуальним врученням нових московських публікацій — книг, журналів, газет. У Москві кінематографічне і власне кінознавче життя б'є, що називається, ключем. На закритті фестивалю актор Веніамін Смєхов (Атос із «Трьох мушкетерів») прочитав байку Ніколая Ердмана, драматурга і поета, — про клавіші роялю, що ображаються на людину, яка б'є по тих самих клавішах. Мораль тієї байки: коли б не отаке «побиття», ви б не звучали!

      Ну а починалося все з прес-конференції, де пошанували померлу недавно актрису Любов Поліщук. Знаєте, що показали? Великий фрагмент із фільму нашого Івана Миколайчука «Вавилон ХХ» (1979), де артистка виконала головну роль — легковажної сільської красунi на ймення Мальва. Мало не всі московські газети подали цю інформацію як заледве не сенсаційну — невідома робота Поліщук. Для молодих російських журналістів фільм виринув з архівних холодин... Тож і треба занурюватися в них, аби виловлювати перлини екранного мистецтва, аби діставати матеріал для кращого порозуміння між днем минулим і днем сьогоднішнім.

      Однією iз родзинок фестивальної програми був розділ «Кінорепертуар 1937-го». Рік «Великого терору», коли Сталін, зліквідувавши останніх своїх «ворогів», Бухаріна і Тухачевського, заходився «чистити» народ — від «вражих елементів». Тож і не дивно, що в репертуарі чільне місце займають фільми про те, як вдалося, завдяки пильності, знешкодити наміри щодо підриву величних планів партії. «Шахтарі» / «Шахтеры» відомого режисера Сергія Юткевича належить до таких стрічок.

      У містечко на Донбасі приїздить новий секретар міськкому партії Семен Примак (Борис Пославський) і доволі швидко з'ясовує, що директор шахти Чуб (Юрій Толубєєв) захопився штурмівщиною, виконанням планів будь-якою ціною. А найстрашніше — пішов, як тоді казали, «на поводу» у невеличкої зграї «отщепенців», а просто кажучи — троцькістів. Ух, і «вредний народєц» був, оті провідники ідей Льва Давидовича Бронштейна-Троцького. Одного грає Марк Бернес (народився у нашому Ніжині, між іншим), для якого це було першою помітною роллю, після чого він швидко став знаменитим («Винищувачі», «Велике життя», «Два бійці»...). Красовський усе хімічить, аби соціалістичне будівництво пішло під укіс, одначе ж його прораховують і затримують. Як і Файвужинського (Юхим Альтус), котрий теж не на той партійний ладан дише...

      Успіх у боротьбі «за это» забезпечують два чинники — мудре керівництво партійного комітету на чолі з Примаком і «здоровий колектив», в якому виділяються два персонажі — Матвій Бобильов (В. Лукін), який поставить рекорд виробітку вугілля, і проста дівчина Галка у виконанні однієї з найпопулярніших радянських кіноактрис Зої Федорової. Вона вже тоді була знаменитою — опісля «Подруг» (1936) Льва Арнштама. Її сліпуча врода у поєднанні з простотою і органічністю викликали незмінну глядацьку любов. Ті почуття не схололи і до сьогодні — фестиваль салютував визначній актрисі у зв'язку з її столітнім ювілеєм (грудень 2007-го).

      Легендарною Федорова стала не тільки завдяки кіноролям, а й драматичній історії життя. Усе почалося, як відомо, у 45-му, коли між актрисою і військово-морським аташе США Джеком Тейтом спалахують романтичні почуття. Їй пригадалося ще й знайомство з військовослужбовцем К. Прове, якого звинуватили у шпигунстві ще 27-го року. Не допомогли ні слава, ні високі знайомства, ні навіть народження дитини — майбутньої актриси кіно Вікторії Федорової. І то правда — нічого наших жінок, та ще таких красивих, американцям віддавати. Словом, із десяток років актрисі довелося провести в ГУЛАГу. А після повернення — швидка з'ява в кіно, де актриса ствердилася в амплуа смішної ексцентричної бабуськи. Досить пригадати «Медовий місяць», «Дівчину без адреси», «Дорослі діти», «Весілля в Малинівці», «Москва сльозам не вірить»... А 10 грудня 81-го її знайшли мертвою у власній квартирі. Загадкове вбивство, мотиви якого і виконавці так і лишилися нез'ясованими. Дочка Вікторія, яка давно вже живе в Америці, на батьківщині батька, вважає, що без замовлення можновладців тут не обійшлося.

      «Шахтарі» лишилися в тіні фільму «Велике життя» / «Большая жизнь» Леоніда Лукова і Київської кіностудії, що з'явився трохи пізніше. А з репертуару 37-го показали інший український фільм тієї ж студії — «Тома Сойєра» Лазаря Френкеля. Одночасно відсалютувавши акторові Євгенові Самойлову, який Києву і завдячує славою — опісля головної ролі в картині Олександра Довженка «Щорс». Самойлов (1912—2006) прожив 94 і залишив світ минулого року. Кілька літ тому я зустрічався з ним у його московській квартирі, і мене вразила відсутність чогось старезного.

      Узагалі відзначення столітніх ювілеїв є постійним для «Бєлих Столбов». Цього разу у рубриці «Великі століття» пошанували також оператора Юрія Єкельчика, який починав в Україні, знявши знамениті фільми «Іван» (у співавторстві) та «Щорс» Довженка, «Суворий юнак» Абрама Роома, «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка... На фестивалі показали короткометражну стрічку того ж таки Ігоря Савченка «Квартал № 14» 42-го року — про те, як поляки борються проти німецьких завойовників. Попри наївність фабули, операторський почерк Єкельчика зберігає точність у відтворенні атмосфери, уміння подати актора в найвиграшнішому для нього ракурсі, продуману до дрібниць роботу з фактурами...

      Ще один «столітній» ювіляр — режисер Олександр Столпер, якого найкраще знають за екранізацією повісті Костянтина Симонова «Живі і мертві» / «Живые и мертвые» (1963). А починав він ще у 30-ті. У 1940-му разом із Борисом Івановим поставив стрічку «Закон життя» — про моральний розклад комсомольського апарату (її й показали учасникам фестивалю). Герой картини, секретар обкому комсомолу Огнєрубов (Олександр Лук'янов), на словах і на ділі вчиняє щось аморальне — спокушаючи невинних дівчат на режим «свобідної любові». Фільм вийшов у прокат, одначе за тиждень його вилучили з кінотеатрального обігу. Більше того, режисерів і автора сценарію, письменника Олександра Авдєєнка (жив тоді в Україні), викликали на саму гору, на розмову з членами Політбюро.

«А для наших — красок не хватает...»

      Письменник залишив спогади про той епізод... Сталін першу частину розмови «просачкував», сидячи так, що його не бачили. А потім з'явився зненацька перед публікою... Реж-жисура — це вам не хухри-мухри. І теж напустився на Авдєєнка. Коли хтось спробував звернути увагу вождя на присутніх режисерів, він зневажливо відмахнувся: мовляв, вони тільки «накрутили» те, що от сей написав. В опублікованій нещодавно (збірник «Кремлевский кинотеатр. 1928—1953. Документы») стенограмі є речі промовисті. Били не тільки за фільм, а навіть за публіцистичні статті. Авдєєнко, до прикладу, мав необережність написати похвальні слова про велике і славне місто Чернівці, куди приїхав слідом за Червоною армією. Й отримав:

      Сталін: А город всего-на-всего два вершка!

      Жданов (секретар ЦК): Подумаешь, какой-то мировой центр! (...) В чем тут дело?

      Сталiн: Тянет туда, к старым Черновицам (...) Черновцы — это замухрышистый город, а на это красок хватило, а для наших — красок не хватает. Ловко прячущийся, не наш человек.

      От воно що — апологетика старого укладу життя. Генеральний продюсер радянського кіно, кращий друг вітчизняних кінематографістів умів доволі точно програмувати свідомість митців. Столпер надовго запам'ятав той урок, хоча й не постраждав усерйоз.

      Відзначили і столітні ювілеї зарубіжних класиків. Знаменитої актриси Кетрін Хепберн (1907—2003), до прикладу, — фільмом «Ребро Адамове» (1949) Джорджа К'юкора. Актриса грає в парі з не менш знаменитим Спенсером Трейсі (у громадянському шлюбі вони прожили разом близько тридцяти років). Попри старість комедії, надзвичайно смішною є історія подружжя двох юристів (він — прокурор, вона — адвокат), котрі б'ються один проти одного на процесі, де звинувачується жінка, що стріляла у свого чоловіка... Віртуозна акторська техніка, безліч знахідок режисера і тонке підсміювання над людською слабкістю. Зокрема й тією, що пов'язана з ілюзіями і дуристикою фемінізму.

      Менше враження справили інші «ювілярські» фільми — «Аламо», в якому Джон Уейн (той самий, що колись зіграв головну роль у «Диліжансі» Джона Форда) і головний актор, і режисер, котрий з очевидною насолодою ставить великі батальні епізоди, одначе надто захоплюється і втрачає міру, та «Навдачу, Балтазар» (1965) Робера Брессона (життєпис святого мученика, осла, вийшов, як на мене, пріснуватим). А от стильна і точна за жанром екранізація роману Джейн Остіна «Гордість і упередженість» (1940) Роберта Леонардо, де в центрі уваги персонаж, зіграний легендарним Лоуренсом Олів'є (1907—1989), вразила злютованістю, злагодженістю акторського ансамблю. А інакше й не можна було у грайливій історії про те, як батьки вирішують проблему одразу з п'ятьма дочками, яких належить видати заміж.

      І це тільки частина програми. З-поміж іншого відзначу показ «Невідомого Параджанова» — його 10-хвилинний документальний фільм «Акоп Овнатанян» (Єреванська кіностудія, 1965), про вірменського художника-портретиста початку ХХ століття. Втім цю стрічку в Києві показували. Покажуть й іншу — «Спогади про «Саят-Нову» Левона Григоряна, прем'єра якої відбулася на фестивалі. Це своєрідне мистецьке розшифрування фільму Сергія Параджанова «Саят-Нова» («Вірменфільм», 1970), який мав нещасливу долю — піддався критиці і навіть перемонтуванню чужими руками і більш відомий під назвою «Колір граната». Українська прем'єра картини Григоряна (вкупі з іншими двома його роботами, присвяченими Параджанову) відбудеться в Києві, в Будинку кіно, 23 лютого. Тоді ж відбудеться презентація книги Кори Церетелі «Сергей Параджанов. Коллаж на фоне автопортрета»...

      Власне проблеми розвитку архівів було розглянуто під час засідання «круглого столу» «Синематеки у ХХІ столітті». Розвиток техніки, хоч як це дивно, ускладнює процеси збереження та обробки фільмів і фільмових матеріалів. Ставлячи навіть питання про те, на яких носіях зберігати стрічки. Втім відповідь архівістів є однозначною: на тому ж, на якому і зроблено той чи інший екранний витвір.